Нещодавно 20 українських медиків-добровольців прибули в Італію, щоб допомогти країні, яка найбільше постраждала від пандемії коронавірусу. Серед них – і лікар Гліб Бітюков. Медик поділився своїми враженнями від перебування в епіцентрі спалаху COVID-19, а також своїм баченням того, що чекає на українців у разі поширення хвороби. І роздумами про найголовніше – про соціальну відповідальність кожного, від якої залежатиме доля країни.

Перебуваючи в епіцентрі захворювання, інакше сприймаєш світ. Майже живий лічильник статистики смертей каже не про когось десь – а про сусідній будинок, сусідню квартиру, сусіднє ліжко в палаті. Цифри на цьому лічильнику рухаються зі швидкістю хвилинної стрілки годинника. Смерть прокралась на кожну вулицю. В лікарні її бачиш просто скрізь навколо.

За п’ять годин шляху з одного узбережжя на інше я не побачив жодної людини на вулицях. Інколи зустрічалися поодинокі машини, але найчастіше на багато кілометрів навколо не було жодної.

Це дуже контрастує з київськими карантинними корками на дорогах.

Тут страх скував країну. Враження, що в одну мить люди просто зникли, лишивши свої поля, трактори, будинки. Нескінченні гори, оливкові плантації та виноградники, які закінчуються десь глибоко в морі, стали порожні. Лише невеличкі зграйки баранців пасуться на схилах, так, наче люди просто забули взяти їх із собою.

Боляче бачити її такою, цю надзвичайно веселу та гостинну країну.

Але темпи розповсюдження хвороби змушують людей дотримуватися правил. Існує всього три причини, через які можна вийти на вулицю, – якщо необхідно піти на роботу, а працює всього декілька установ (екстрені служби, магазини, банки, але без доступу відвідувачів, аптеки), сходити в магазин і вигуляти собаку.

Дотримання правил контролюється поліцією. За порушення штраф – від 300 до 3000 євро. Якщо на вулиці зупинять того, хто хворий на коронавірус, йому загрожує ув’язнення. Коли я іду в лікарню, то бачу поодиноких людей, які, побачивши людину, що йде назустріч, ховаються в провулках і з’являються лише тоді, коли я зникаю з поля зору.

Ставлення до дотримання засобів безпеки залежить від кожного італійця. В будь-яких місцях обслуговування (аптеки, магазини, готелі) лише одна людина може перебувати біля стійки обслуговування.

Забути про те, що відбувається навколо, не дають сирени швидкої допомоги, які розрізають міську тишу повітря. Вони носяться містом та звозять пацієнтів у лікарню. Чергова сирена машини швидкої допомоги означає, що в лікарню везуть ще одного інфікованого хворого, і майже відчутно, як в середині кожного будинку завмирають серця його мешканців, а через деякий час з’являється нова цифра в статистичних даних.

Ця ситуація обнулила всі наші видумані стилі життя, змушуючи озирнутися навколо. В сусідніх квартирах та будинках сидять такі самі люди, і вірусу байдуже, який у кожного розмір гаманця. Всіх забере одна і та сама швидка і привезе в ту саму лікарню, яка однаково не готова до прийому продавця з магазину чи власника компанії, на першому поверсі будинку котрого стоїть мерседес s-класу.

Тут це відчувається вже. В Україні ще не всі це зрозуміли. Ще немає цього відчуття спільної країни, яку одні тривалий час будували, а інші в той же самий час обкрадали. А тепер всі опинилися поруч одне з одним, і високі паркани будинків не захищають від госпіталізації в одну і ту саму Олександрівську лікарню.

Різниця у ставленні до карантину між європейськими країнами і нами – це квінтесенція різниці між ними та нами у всьому.

Поки одні дотримуються правил, інші думають, що їх це не стосується. І це – не питання строгості законів. Це – питання строгості самосвідомості.

Кожне порушення карантину кимось одним – це небезпека для будь-кого іншого.

Так само і кожна корупція – це крадіжка демократії у всіх, а кожна маленька таємниця на державному рівні – це брехня всім і, зокрема, собі.

Виявилося, що брехня про стан медицини вилазить правдою так само, як в 2014-му вилізла назовні брехня про стан армії. Вся радянська система побудована на брехні, ламається і рветься на шматки зараз, бо спільна проблема – настільки спільна, що ті, хто брехав про працюючу систему медицини, тепер так само шукають ШВЛ, оскільки він може знадобитися не комусь уявному, а самому собі. А медики за 4000-8000 гривень зарплати будуть лікувати однаково всіх, не зважаючи на посади. Не вистачає всього. Від ШВЛ до інтубаційних трубок.

Нарешті стало зрозуміло, що суспільна відповідальність – це не щось ефемерне. Це – сукупність відповідальностей кожного. Захворіють всі абсолютно однаково.

Страх зрівняв всіх. Вперше стало зрозуміло, що немає сенсу брехати та красти у самих себе, бо вже завтра виявиться, що монітора для пацієнта не вистачає саме тобі, а низьку зарплату отримає саме той лікар, який зараз буде під’єднувати до апарату тебе.

І те, що італійці створювали разом, тепер допомагає кожному з них, і медики – це гордість кожного окремо і країни в цілому.

Їм дякують так само, як дякують нам, просто тому, що ми робимо свою роботу. Це вражає до сліз, хоча часу на них вже немає.

Автор: Гліб Бітюков

Джерело: https://www.facebook.com/belgow/posts/2820538578065115?__tn__=K-R