rss
05/29/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Діаспора \ Українське культуртрегерство в Японії

Цю розмову ми готували напередодні нового навчального року в Японії. Він традиційно мав розпочатися 1 квітня, однак через карантин його початок відтерміновано, що не вплинуло на нашу розмову. Спілкуємося з Наталією Ковальовою, працівницею Департаменту освіти Йокогами, засновницею єдиної в Японії української недільної школи «Джерельце», співзасновницею неурядової організації «Краяни».

— Розкажіть, будь ласка, про себе: коли й за яких обставин опинилися в Японії? З якими труднощами доводилося давати собі раду?

— В Японію ми приїхали 1993 року. Дмитро, мій чоловік, математик за фахом, отримав стипендію на два роки наукових досліджень на відділенні електронної інженерії в То-даї (Токійський університет), куди він приїхав у квітні, а я з дітьми – восени того ж року. Дітям було 6, 4 і півтора року. За рік Дмитру запропонували вступити в докторантуру, він успішно склав екзамени, й наше життя в Країні вранішнього сонця продовжилося ще на три роки й затягнулось аж до сьогодні. Тож Японія стала для нас другою батьківщиною. Ми завжди любили мандрувати, але ніколи не думали, що одна з наших мандрівок буде такою довгою.

Згадуючи наші перші дні-місяці в Токіо, я не пам’ятаю, щоб у нас були якісь особливі труднощі. Це був весь час якийсь новий досвід. Перші дні, до переїзду в Сайтаму, ми жили в університетському гуртожитку, в кімнаті, де ледь вміщалося ліжко й письмовий стіл. Але ті побутові проблеми не цікавили нас. Ми були щасливі, що нарешті разом, обходили й об’їздили весь Токіо. Це було свято, яке нам влаштував Дмитро.

У Сатте, передмісті Токіо в префектурі Сайтама, куди ми переселились, почалися будні. Найперше — я почала вивчати японську. Тоді в містечку, де ми жили, не було жодного вказівника англійською мовою, як зараз. Для мене була ціла проблема вибратися по хліб. Орієнтувалася лише по якихось кольорових будинках, місточках, річках-каналах. У Японії адреси не такі, як в інших країнах. Тут майже немає назв вулиць. Місто розбивається на блоки, кожен блок має свій номер, а в ньому вже пронумеровані будинки. І не факт, що ці номери блоків і будинків розміщені логічно послідовно. Тому вам завжди разом з адресою надсилають роздруковану мапу з орієнтирами.

Title 

Курси японської мови були в Університеті, де працював Дмитро, а це півтори години потягом у один бік. Дітей дівати не було куди, тому в нас була естафета — я на курси в Університет, а тато з дітьми – в парк.

Про навчання дітей ми думали ще в Україні. Тому речі, які я везла з собою, — це були в основному лише дитячі книжки, буквар і підручники для молодших класів. Про те, що діти ходитимуть у школу при російській амбасаді, для нас не могло бути й мови. А української школи не було, як, власне, й амбасади української ще не існувало на той час. Я за фахом викладачка біології та іноземної мови (німецька філологія). Ми вирішили, що нашої освіти вистачить, щоби дати дітям гідний рівень української програми початкової школи вдома, а діти навчатимуться в звичайній японській школі.

Найтяжче довелося старшому синові, Юрію. Він йшов до школи з нульовим знанням японської мови, і я дуже переживала, як він адаптується. Але мої хвилювання розвіялись, коли ми познайомилися на дзвонику з першою вчителькою сина — Ноджірі-сенсей. Це справді унікальна людина, прекрасна педагогиня. Нам узагалі завжди щастило на гарних людей. Вона від початку навчання не вимагала від сина говорити японською. А перше, що вона зробила — попросила нас перекласти українською й написати хіраґаною (одна з японських абеток) усі загальні фрази, які японські школярі вживають у класі: «доброго ранку», «до побачення», «дякую», «смачного» тощо. І всі японські дітки вивчили їх і говорили двома мовами — українською, а потім японською. Зараз я розумію, наскільки це важливо було для малої дитини, яка потрапила в чужомовне середовище. Крім того, на кожні класні збори, а їх у нашій японській школі проводили як відкритий урок тричі на рік, діти вчили українську пісню. І коли японські діти співали «Комарики-дзюбрики» чи «Подоляночку», сльози втримати було важко.

Наші діти навчались у звичайній японській школі, а вдома ми додатково після школи щодня проходили українську програму. За сім років ми переїхали ближче до Токіо, де діти пішли в міжнародну школу.

Сьогодні всі наші діти вільно володіють трьома мовами, хоча для підтримування належного рівня української, треба докладати неабияких зусиль. І найбільша проблема — це спілкування. Вдома ми розмовляємо лише українською.

— Скільки українців сьогодні живе в Японії? Як змінюється українська гро­мада? Чи згуртована вона?

— Ми були щасливі, коли познайомились ще з однією родиною науковців зі Львова, які переїхали жити в Сайтаму. Тоді разом із ними влаштовували свята для дітей, організовували спектаклі, створили першу українську інтернет-сторінку «Львів — Київ — Токіо», де власноруч вводили українські твори, які привезли з України для дорослих та дітей.

Власне, тоді, у 2000 році, в Дмитра виникла ідея організувати спільноту українців Японії «Краяни». Спершу вона існувала як неофіційна структура, нині ми завершуємо етап реєстрації спільноти як неурядової організації.

З часу заснування наша спільнота «Краяни» ніколи не була осторонь подій, що відбуваються в Україні. Ми активно організовували політичні протести біля амбасади країни-агресора проти окупації України, допомагали українським військовим, ведемо роботу з місцевими ЗМІ, підтримуємо дитячі будинки в Україні.

За цей час спільнота поповнилась суспільно активними українцями, і наша діяльність розширилася. Переважно ми займаємось благодійною та просвітницькою роботою, певним чином ламаємо стереотипи японців про Україну, про стереотипи сформовані радянською, а зараз російською пропагандою протягом десятків років про те, що українці та росіяни нічим не відрізняються, про те, що в нас одна мова та погляди на історію.

Ми представляємо нашу культуру, традиції, викладаємо українську, проводимо паради вишиванок, регулярні класи з вивчення народних ремесел, організовуємо виставки, щорічні фестивалі на різну тематику, залучаючи до роботи та концертів аматорів і професійних артистів та митців. Ми дуже вдячні їм за участь, оскільки все це переважно на волонтерських засадах.

Крім заходів, які організовують краяни разом зі школою «Джерельце», ми з колегами-вчителями вже понад 13 років працюємо над програмою при Відділі міністерства освіти міста Йокогама, викладаючи предмет «Кокусай рікай», тобто «Міжнародне порозуміння». Ця цікава й корисна (особливо для японців, як жителів острівної країни) програма, заснована понад тридцять років тому й у ній задіяно понад 100 вчителів приблизно з 50 країн.

— Чи правильно ми розуміємо, ви викладаєте предмет «Міжнародне по­ро­зуміння» в японських шко­лах, який готує Департамент освіти міста Йокогами?

— Так, це регулярні уроки, передбачені програмою в школах міста Йокогами і є частиною програми англійської мови. В інших школах Японії — це лише англійська мова.

— Яка мета цієї програми?

— Предмет «Міжнародне порозуміння» передбачає викладання доступною англійською мовою культури своєї країни й дає можливість показати дітям, що світ цікавий і різнобарвний, що кожна країна — унікальна, відрізняється від інших передусім мовою (включаємо в уроки привітальну лексику українською), але, безумовно, щось є і спільне в культурі та в традиціях.

Політика ізоляціонізму XVII—XIX стст. наклала певний відбиток на ментальність японців. Наведу приклад з власного досвіду. Коли ми оселились у Сайтамі, на початку 1990-х, то були чи не єдиними іноземцями в нашому містечку і, звичайно, привертали увагу до себе. Навколо нас бігали діти і кричали: «О, американці, американці!».

І нині багато дітей у молодшій школі розділяють світ на «Японію» й «закордон», причому останнє поняття сприймається як цілісно одна країна. Ми з колегами розробляємо уроки про Україну. Щорічно цілий рік тисячі учнів молодших шкіл Йокогами вивчають Україну, а разом із ними й батьки дізнаються про нашу державу.

— Це потужна просвітницька кампанія, механізм міжкультурної комунікації.

— Так. І це дає свої плоди. Знаєте, так приємно, коли за кілька років випадково потрапляєш у район, де викладала раніше, а діти на вулиці чи в магазині, впізнавши тебе, кричать «Наталія-сенсей, доброго ранку!», хоча вже далеко не ранок, усе одно приємно, що пам’ятають і дещо знають про Україну. Думаю, що такий предмет був би корисний як факультатив і в наших українських школах. Знання про різні країни та культуру допомогли б виховувати толерантність до інших народів та повагу до свого. Світ пізнається в порівнянні.

— Як казав Т. Шевченко, «І чужого научайтесь і свого не цурайтесь!». Отже, ви реалізуєте себе в освітній сфері. Більше як 10 років тому ви заснували єдину в Японії українську недільну школу «Джерельце». Можна сказати, що ви продовжили шляхетну традицію недільних шкіл, до яких був залучений свого часу М.Драгоманов. Як виникла ця ідея?

— Коли 2000 року ми переїхали в Кавасакі, де мої діти пішли в міжнародну школу, наша українська спільнота зросла, оскільки до Японії приїхало ще кілька сімей інженерів, які оселилися неподалік від нас. У них народжувались діти, і на хрестинах одного з них ми вирішили, що вже час створювати школу.

Із досвіду нашої сім’ї ми знали, що це просто життєво необхідно для дітей, батьки яких хочуть зберегти мову, українськість. Ти свідомий того, що треба інтегруватися в японське суспільство, але водночас хочеш зберігати своє.

Тому 2008 року ми, дорослі краяни, влаштували новорічне свято для дітей при Українській церкві (Церкву було засновано 2005 у Токіо). Священик, отець Павло Королюк, американець українського походження, домовився за приміщення, де відбуваються літургії. На свято ми запросили родини з дітьми, батьки заповнили анкети. За три місяці всі охочі прийшли на відкриття, і школа почала свою роботу.

Спершу ми проводили уроки при церкві, потім приміщення стало для нас замалим, і вже самі батьки знайшли нове приміщення в центрі Токіо, де ми навчаємось і донині.

— Якою є концепція школи? Хто в ній викладає? Від кого школа одержує підтримку?

— Головна ідея школи — зберегти своє коріння, передати дітям дух українства, щоби вони пишалися, що вони українці, знали нашу культуру, зберегли мову і традиції. Тісна співпраця батьків та вчителів дає свої результати. Власне, учительський колектив сьогодні — це здебільшого наші мами.

Ми не маємо фінансування від держави. Плата за школу символічна, але вона покриває оренду приміщення, витрати на матеріали. Нам пощастило, що ми маємо дипломованих вчителів-філологів, хореографів, математика-програміста, режисера, музичного працівника. Всі без винятку матусі дуже активні. Завдяки цій активності та ентузіазму школа наша росте й має успіхи.

— Наскільки зросла кількість дітей за останні роки?

Title 

— У перші роки існування школи було 5 – 6 діток. Родини приїздять на кілька років і повертаються в Україну або їдуть працювати в інші країни. За всі роки в «Джерельці» навчалося приблизно 80 дітей. У середньому кожного року ми маємо 30 учнів.

— Що дається учням найважче? Які предмети складають основу програми школи?

— Система середньої освіти в Японії відрізняється від української. Дванадцятирічне навчання розділено на три школи: початкова — шість років, середня — три роки, та старша — теж три роки. Навантаження в рази збільшується, коли діти переходять у середню школу. Тому більшість діток, які починають навчання в японській середній школі, фізично не можуть відвідувати «Джерельце» й беруть участь лише у заходах, які ми організовуємо.

Займаємось лише двічі на місяць. Звісно, це дуже мало. Тому час наших зустрічей використовуємо максимально. Навчити читати-писати — це найпростіше. А от говорити українською, частіше послуговуватися нею, тут уже треба попрацювати, адже середовище в усіх, як правило, іншомовне. Всі наші діти вивчають і знають щонайменше три мови. І для більшості дітей вона не рідна, а успадкована чи іноземна.

Для дошкільнят ми проводимо уроки розвитку мовлення та логіки, для середніх класів — українську мову та народознавство, для старших дітей — українську мову та комп’ютерну грамоту.

— Які труднощі виникють, коли навчаєте дітей? І як їх долаєте?

— Оскільки час нашого спілкування обмежений, діти в повсякденному житті більше перебувають у іншомовному середовищі, для батьків і вчителів усе ще залишається проблемою спонукати дітей до навчання. Дітям, від найменших до найстарших, подобається щось творити, тому ми вирішили, що найкращий спосіб навчати мови — навчати через мистецтво. Це дійсно дає результати. В «Джерельці» успішно працюють гуртки «Рукотвори», театральна студія, хореографічний гурток. На цих уроках діти з задоволенням готують різні проєкти. На кінець кожного року батьки та члени родин насолоджуються або новим спектаклем, або концертом. Діти «Джерельця» беруть участь у всіх заходах, які організовують «Краяни», а також у багатьох фестивалях та конкурсах, організованих японцями.

У школі цікаво відбуваються свята: це й Різдво, і Маланки з колядками та щедрівками, а свято «Колодія» — чи не найулюбленіше для дітей. Вони з нетерпінням його чекають, разом із батьками готують вареники, борщі, розучують нові пісні. До Великодня обов’язково пишемо писанки, вчимо веснянки. Крім того, влаштовуємо літературні читання. Цього року діти самі вибирали свої улюблені вірші. До сліз було приємно чути твори й Ліни Костенко, і Лесі Українки, і Тараса Шевченка. Участь брали й батьки, і діти.

— Це дієвий спосіб збереження духовного зв’язку з батьківщиною, своєрідне культуртрегерство. Чи допомагає вам Українська амбасада в Японії?

— Нещодавно ми започаткували зустрічі дітей із людьми, які роблять внесок у розвиток японсько-українських відносин. Першою такою була зустріч із Повноваженим Послом України в Японії паном І. Харченком, яку нам допомогли організувати працівники амбасади. Діти ретельно готували свої питання для інтерв’ю, дуже хвилювались, адже вони спілкувалися виключно українською. Зустріч була теплою й цікавою. Діти зараз працюють над замітками про неї. Попереду ще кілька зустрічей із цікавими особистостями, які працюють для розвитку українсько-японських взаємин.

Співпраця з Посольством України в Японії в нас активізувалась із 2013 року. Наші дипломати відвідують усі заходи, організовані краянами. За ці роки вдалось також втілити разом з посольством кілька культурних проєктів. Сподіваюсь, ця співпраця триватиме й надалі.

— Над якими проєктами нині працює школа «Джерельце»? Можливо, маєте якісь контакти з українською діаспорою в світі?

— Коли ми заснували школу, у нас було тільки бажання створити її. На той час ні досвіду, ні програми, ні методики не було. З часом почали знайомитись із вчителями інших країн: листувалися, радились, обговорювали наші проблеми.

А у 2018 році відбулася визначна подія для закордонного шкільництва — Перший світовий форум українознавчих суботніх та недільних шкіл, організований Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка».

Title 
 Фото з архіву Наталії Ковальової

Ми з колегою були учасниками цього форуму, познайомились і з організаторами, і з вчителями шкіл усього світу. Завдяки цьому форуму організовано кілька віртуальних платформ, де ми спілкуємось та обмінюємось досвідом, адже для кожної країни цей досвід унікальний з огляду і на мову, і на культуру країни проживання.

Маємо тісну співпрацю з колегами інших шкіл за кордоном та викладачами наших українських ВНЗ, які працюють над підручниками, беремо участь у конкурсах, ділимось одне з одним матеріалами, методиками та ідеями, як спонукати наших дітей навчатися та розвивати мовні навички та цікавість до навчання тощо.

На мою думку, дуже важлива підтримка та розвиток українських шкіл за кордоном. Наші закордонні українці ростуть патріотами України не залежно від того, де вони живуть чи куди б їх доля не закинула.

Тож у японських українців — «Краян» і «Джерельця» — попереду ще багато планів та цікавої роботи.

— Сьогодні увесь світ переживає серйозне випробування пандемією. Розкажіть, будь ласка, як Японія справляється з пандемією і як японська шкільна система реагує на цю проблему?

— Так, Японія не виняток, і перший випадок захворювання, зафіксований на початку року, не сприйняли як застереження чогось серйозного. Історія зараження на круїзному лайнері сколихнула інформаційний простір, але Японія продовжували жити в звичайному режимі. Лише наприкінці лютого школам було рекомендовано запровадити карантин. Нам, вчителям, було запропоновано готуватись до наступних уроків.

Березень для Японії — час випускних заходів у школах, садочках, а навчальний рік починається в квітні. Тож підготовка й саме свято відбувалися незвично цього року. Батькам та гостям заборонено було заходити в школу й діти трохи були засмучені, тому що багато випускників не відчували свята й урочистості. Але садочки й донині працюють. Відповідальність за введення карантину в приватних закладах освіти було покладено на керівників закладів.

Минулого тижня хвиля нових випадків зараження спонукала владу ввести жорсткіші умови карантину: закрито всі виставки та музеї; працівники багатьох компаній перейшли в режим дистанційної роботи; скасовано всі свята, фестивалі, які було заплановано навесні. Роботу громадського транспорту, звичайно, ніхто не скасовував, але згадані обмеження дали можливість розвантажити потік людей у транспорті. Традиційне милування сакурою було також рекомендовано скасувати й зараз у багатьох парках розміщено попередження про заборону збиратись на пікніки. Робочий час багатьох супермаркетів у місцевості, де ми проживаємо, скоротився. Також помітно зросла кількість антисептиків у громадських приміщеннях.

Не можу сказати, що японці слухняно та відповідально поставилися до карантину. В перші весняні дні погода була чудовою, і японці не сиділи вдома: скориставшись нагодою мати карантинні вихідні, кудись виїздили чи виходили на природу. Більшість людей тут ходять у масках — але це не є чимось незвичайним. Японці увесь рік ходять у масках з різних причин.

Автор: Ольга Квасниця, доцентка ЛНУ ім. І. Франка, Юлія Дзябко, молодша доцентка Ібарацького християнського університету

Джерело: «День» (https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/ukrayinske-kulturtregerstvo-v-yaponiyi)

Володимир Пилишенко: «Потрібна реклама позитивного ставлення до України. Треба заохочувати американців підтримувати Україну!»

Із циклу «Карантинний Нью-Йорк» Знайомтеся: наша людина в Нью-Йорку, або Кого втрачає Україна

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com