Кінець нинішнього 2007 року приніс мені особисто ще одне "відкриття Америки" у низці інших, що стосуються сфери духовності української культури. Відкриття, як удар блискавки. Це особистість Олега Олександровича Кандиби, більш відомого за його літературним псевдонімом як Олег Ольжич. Унікальна постать. У моєму особистому умовному списку "Славетні Українці ХХ століття" поставила би його поруч унікальної постаті Івана Франка. Звичайно, з огляду його потенціалу - інтелектуального та духовного, хоч Ольжич прожив лише 36 літ, тобто на 24 роки менше Івана Франка, а тому не встиг зробити більше. У Франка десятки томів написаного, а в Ольжича набереться може з п'ять-шість. А міг би написати кілька десятків, у будь-якій царині, якою займався: літературі, культурології, публіцистиці, науці (археологія), політиці, практичному державотворенні. Як і Франко, він діяч європейського штандарту, європейської освіти та ерудиції (знав 9 іноземних мов), різностороннього вродженого таланту, даним Богом.

Олег Кандиба-Ольжич народився в Житомирі. З географічної точки зору - в провінції Європи, але був позбавлений будь-яких проявів провінціалізму (маються на увазі світогляд, мислення, сповідувана ідеологія і т. д). У 23 роки він став наймолодшим доктором археології, у 30 років його визнавала, як ученого-археолога, світова наука. А по крові, духу і посвяті своїй Батьківщині цей європеєць (він отримав вищу освіту і прожив у Європі рівно половину свого життя), був більше стовідсоткового Українця. З великої літери. Більш того, один із визначних і найпоміркованіших теоретиків українського націоналізму, член та чільний провідник Організації Українських Націоналістів (ОУН) з часу її створення в 1929 році під проводом Євгена Коновальця. Його вірний послідовник. Людина слова і діла. Сталевої волі. Незламного характеру. Холодного Розуму. Гарячого серця. Високої моральності. Бездоганного сумління. За своєю природою - провідник. Харизматичний лідер. Магнетичного впливу на людей. Жертовник євангельського штибу. Свідомо пожертвував життям.

Найбільше, більш ніж себе, кохання, рідних, любив свою мрію - побудову незалежної України... Найбільше ненавидів егоїзм, зраду і чвари.

 

Штрихи біографії та діяльності

Народився Олег Кандиба 8 липня 1907 року в Житомирі. Батько - відомий поет-лірик Олекасандр Кандиба (псевдонім Олесь). Мати - Віра Свадковська - філолог. Через два роки родина переїхала до Києва, де прожила 10 років. У 1919 році уряд Української Народної Республіки скеровує батька на дипломатичну працю до Будапешту, а мати з сином переселяються у Пуща-Водицю під Києвом. З малих літ Олег проявляв себе вундеркіндом: у три роки вже читав, у п'ять - написав історичну п'єсу, малював, грав на піаніно і скрипці. Тут, навчаючись у школі, почав писати перші вірші та оповідання.

Нью- Йорк, УВАН, ювілейна конференція до 100ліття Ольжича. Д-р Любомир Винар - ведучий конференції та один із доповідачів

У 1923 р. мати з сином (йому було 16 літ) отримали дозвіл переїхати до батька, спочатку до Берліну, а потім і до Праги. Тут у Карловому університеті та Українському вищому педагогічному інституті імені Драгоманова вивчав одночасно археологію, етнографію, історію мистецтва, філософію, історію, літературознавство. Серед його вчителів - відома професура європейського рівня. У 1929 р. захистив докторську дисертацію на тему "Неолітична мальована кераміка Галичини". Ще в студентські роки приймає участь в археологічних експедиціях у ряді країн Європи. Працює в археологічному відділі Празького музею.

Період з 1930 по 1938 роки - це час його активної наукової праці в галузі археології. Він досліджує, зокрема, кераміку трипільської культури в Поділлі, Галичині, Буковині, Румунії, Словакії. Проводить експедицію в Італії. Вивчає неолітичну та іншу кераміку в музеях Берліна, Відня, Львова і т. д. Друкується в наукових журналах, пише окремі наукові праці кількома іноземними мовами.

Сам Ольжич говорив, що археологія - не улюблена його муза. Але він настільки глибоко пізнав через неї древню історію, а остання так його надихала, що, за свідченням його друзів, міг з приводу будь-якого "черепка" експромтом проголосити цілий трактат. А ще зізнавався, що лише один "черепок" міг дати йому сюжет роману. Та й поезія його і метафорично, і по змісту частково пов'язана з археологією.

У 1938 р. їде до Америки, з метою організації тут Українського наукового інституту, що йому вдалося з допомогою професора Грановського з університету Мінесоти. На жаль, Друга світова війна переривала діяльність цього інституту. Вдалося видрукувати лише один науковий збірник за його редакцією (1939). Тоді ж вчені Гарвардського університету, зокрема Американської школи передісторичних дослідів та ін., залучають його до участі в експедиціях, які ця школа проводить в Європі. Згідно досліджень історика Любомира Винара (США), Ольжич не читав лекцій в Гарвардському університеті, не був його доцентом, як повідомляється в деяких джерелах з України. Він мав лише зв'язки з його вченими, які й залучали його до праці на території Європи, друкувався в американському археологічному журналі, мав велике визнання серед американських спеціалістів.

Праці з археології підписує своїм прізвищем "О. Кандиба".

Найвизначніша його праця - монографія про трипільську культуру "Шипенці..." зберігається в бібліотеці Конгресу США.

Ювілейні-2007. Книги О. Ольжича

Всі роки перебування в Празі - він в центрі бурхливого громадсько-культурного і політичного життя українських емігрантів. Там у 20-30 роках зібралась українська післявоєнна (Першої світової) культурна еліта.

Тридцяті роки - це й найактивніші роки його поетичної творчості. Серед поетів т. з. Празької школи, серед яких відомі імена: Олена Теліга, Євген Маланюк, Улас Самчук, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович та ін. - він один з них. Але й понад ними. "Понад" - завдяки, перш за все, тому, що його поезія виділялася змістом. Це революційна поезія, що кликала до боротьби і проголошувала її духовні засади, її філософію. Виділялася стилем карбованого, короткого, чіткого слова. Інколи глибока суть вміщалася в одне слово. Часто наказове.

"Одвага. Непохитність. Чистота.

Милуйтеся! Беріть!

І будьте! Будьте!"

Або: "Вік героїв величний надходить,

І щоночі на небі мечі.

І щоночі над обрієм чорним

Стогнуть кроки - залізо і мідь.

Смертоносні! Тверді! Непокорні!

Дорогі до безтями ! Прийдіть!"

"...Встає цитаделя духу -

Десятки літ боротьби"

Він проповідував героїчний тип людини, якої вимагала Українська революція. Людина задля неї, - вірив він,- може себе здолати, виховати волю, мужність, самопожертву:

"Захочеш - і будеш. В людині, затям,

Лежить невідгадана сила"

Його лаконічність, стриманість у висловлюванні почутів - це ще й прояв його істинної аристократичності. Він не міг терпіти сахариновий сентименталізм та сльозоточиве скиглення, присутнє психології українця. Він уважав, що потрібно не обливатися сльозами, запевняючи як ти любиш свою Батьківщину, а бути здібним на вчинки ради неї, а якщо потрібно, то й віддати життя.

Олег Ольжич, Львів, 1943 та дружина Катерина Білецька, 1940

А ще тому він був "понад" своїх колег-поетів, бо саме він був авторитетним керівником Культурної Репрезентури ОУН, яка об'єднувала десятки поетів та інших діячів культури, більшість яких - пражани. Мав на них магічний вплив своєю індивідуальністю.

На літературу він покладав великі надії. Пише батькові: "Література? Тут я вірю, що докажу щось. І ця віра є рішуча. Я тип - чуттєвий. Я - естет". Біля десяти років він активно друкується (окремі вірші, цикли) у "Літературно-науковому віснику", (Львів, редактор - відомий Дмитро Донцов). За життя Ольжича вийшли у світ лише дві поетичні збірки: "Рінь", (1935) та "Вежі" (1940). "Підзамча" надрукована посмертно в 1946 році. За свідченням голови київського видавництва "Смолоскип" Осипа Зінкевича в архівах України зберігається ще 140 ніколи не опублікованих його віршів. отепер опубліковано 157. Згідно бібліографії видань Ольжича, вміщеної в смолоскспівському виданні, до цього ювілейного року видано уже дев'ять його збірок, в тому числі одна - ранньої прози.

Літературні твори підписує псевдонімом "О. Ольжич"

Але найбільшим його покликанням і посвятою стала політична та революційна діяльність. Ставши членом ОУН у 1929 році, він стає одним з найвизначніших, модерних теоретиків українського націоналізму, а пізніше одним із чільних провідників організації. Культурну Репрезентуру - своєрідний комітет, який він створив і очолив у 1930 році мав на меті пробуджувати національну свідомість українців на всіх землях. А ще готувати програму культурної, духовної політики майбутньої незалежної держави. Пише статті та праці, що лягають в основу розробки цієї політики, зокрема "До проблем культурної ділянки" (1935), "В авангарді історичної доби. До проблеми націоналістичної культури" (1938), "Український націоналізм" (1940) та ін.

Публіцістичні праці та політичні статті підписував псевдонімом "Д. Кардаш".

Пізніше очолює ще й Комісію державного планування ОУН, що складалася з кількох підкомісій. Організація серйозно планувала розбудову незалежної держави.

У 1938-1939 роках він переходить на практичну революційну роботу. В тому році Провід ОУН посилає його своїм представником в Закарпатську Україну, яка хотіла стати самостійною. А ОУН її підтримала, як прообраз майбутньої соборної України. До слова, саме тоді і там вперше була затверджена існуюча нині українська державна символика. Закарпатська Республіка впала під чоботом хортистської Угорщини. Ольжич потрапив навіть до тюрми, але зумів урятуватися.

Перші збірки поезій О. Ольжича: «Рінь», 1935. «Вежі», 1940. «Підзамча», 1946. «Цитаделя духа», 1991

З початком війни на території України в 1941 році їде з похідним групами ОУН в Україну, спочатку до Житомира, потім до Києва. Керує тут розбудувою українського життя. Коли почалися репресії німців проти націоналістів, очолює підпілля, налагоджуючи підпільну мережу ОУН. У 1943-1944 роках продовжує керувати антифашистським підпіллям у Львові.

У 1943 р. його обирають заступником голови ПУНу, а коли Андрій Мельник - голова ПУН потрапив у тюрму, виконував його обов'язки.

Ольжич готує, між іншим, серйозну дослідну працю на 300 сторінок машинопису - збірник документів і матеріалів про німецькі репресії в Україні під назвою "Революція рве кайдани". Підготований до друку примірник потрапив до гестапо. Його негайно арештовують і відправляють до Берліну, а потім поміщують у карцері концтабору Заксенгаузен. На той час у цьому концтаборі були ув'язнені інші провідні члени обох частин ОУН, в т. ч. і А. Мельник - керівник однієї з них, до якої належав Ольжич та С. Бандера - провідник другої сторони. До речі, всі пізніше були звільнені.

Ольжича помістили в бункері окремо, прив'язували ланцюгом до підлоги, під час допитів по-звірячому над ним знущалися. Для німців він був особливим "злочинцем". Його хотіли зламати. Він не видав нікого. Через 10 днів його закатували насмерть. Це сталося 9 червня 1944 року. Тіло спалили в крематорії.

...За 7 місяців до цього 2 серпня 1943 р. встиг взяти шлюб у православній церкві в с. Яблінка Вижня з Катериною Білецькою - донькою його улюбленого професора літератури Леоніда Білецького.

Через короткий проміжок часу - 22 липня помирає у Празі його батько- поет Олександр Олесь. Через 2 місяці після смерті Ольжича 31 липня 1944 р. народився його син - Олег Кандиба, котрий нині проживає в Канаді. Тут він закінчив два університети, за фахом - інженер-електронник, активний діяч української громади. Мати і син все життя працювали над збиранням та збереженням творчості та пам'яті їхнього чоловіка і батька.

 

Яким він був? Зі спогадів сучасників

Як свідчать у своїх споминах його сучасники та фотопортрети Олег Ольжич був красенем: вродливим, струнким, високої, худорлявої статури, мав сині очі, які, коли треба, променилися сірою сталлю. "Був стрункий, неначе ясень. Гарний, мов царенко" (Оксана Лятуринська). Це про нього - Ганна Черінь: "Бувають люди сонячної вроди..."

"Бачу його задуму, його струнку постать, стримані рухи, фотогенічне обличчя, вміння слухати мову іншого. Можливо, що й скромну стриманість або соромливість. Здається , що так!" (Юрій Бойко). "Любив він самотність, природу й звірят. На самотині завжди співав бадьорі українські пісні. (Павло Масенко). "При тій нашій першій стрічі справив враження незвичайної своєю інтелігентністю людини, а його стриманість і тонка чемність надавали риси тієї небуденності й винятковості, що таки притаманна всякій висококультурній індивідуальності" (Остап Грицай). "Англосаксонського типу джентльмен", "тонкий такт до найнижчого члена культурної сітки, розуміння людських слабостей, але непохитність там, де перетиналися межі організаційної дисципліни, революційної етики чи підпільної практики", "глибока відповідальність за життя людей, організатор і керівник не романтичного, а в високій мірі свідомого й саможертвенного підпілля" (Володимир Гординський).

"О. Ольжич умів жити повно, широко і скоро. І - урвать, як спів.... " (Марко Антонович).

"У своїй людськості він дійсно любив ходити над безоднею. Він дійсно любив небезпеку, а не наражався на неї лише з обов'язку. Тоді він мінявся... Тоді він був закоханим, що носить в собі щастя солодких таємниць несподіваних зустрічей...

Мати Ольжича- Віра Свадковська та батько Олександр Кандиба-Олесь

Він вважав, що коли не здобути того майбутнього тепер, кинувши до бою всього себе, то ніякого майбутнього не діждешся...

Але понад усе його боліло, що не злився в цемент пісок мільйонів. Що всі зусилля, що тягнуть такі безконечні жертви, виявляють стільки... подиву гідного героїзму часто вироджуються в неорганізовану шарпанину, в стихійні вибухи, коліївщину, що розгукана стихія починає розривати свій власний національний організм. Бачив це не лише він. Але лише він старався цьому запобігти так послідовно, так віддано справі... наче б уневажнюючи свою особу... Намагався своєю святістю вирівнювати гріхи. А найважніше - змагав знайти духовний вихід з кризи, в яку попали українські визвольні змагання, де все дужчав ворожий натиск з обох фронтів (1941-1944 роки. - Л. К), а українські сили зі середини пожирала власна анархія" (Олег Жданович).

"Олег Ольжич з типового поета в той час виріс у типового революційного діяча. Обережний, передбачливий, рішучий, затоплений у виключно політичній проблематиці" (Ярослав Гайвас)

"Ольжич був для мене символом нової людини" (Оксана Лятуринська).

"Один з тих, котрі могли би створити нову європейську Україну" (Ростислав Семків).

 

Довгою дорогою до нас

Не соромлюся такого запізнілого відкриття постаті Ольжича, тому що масово Україна дізналася про нього лише в 90-ті роки минулого століття, коли знята була цензура. Тоді з'явилися публікації про Ольжича та його соратників по праці в ОУН та підпіллі на окупованій німцями Україні, зокрема, найближчої йому за духом поетеси та підпільниці Олени Теліги.

Що було до цього? У Літературній Українській Енциклопедії 1954 р. в розділі поезії згадувався лише його батько поет Олександр Кандиба-Олесь (1878-1944). У 60-ті роки при реабілітації батька, було вперше офіційно згадано про сина і його долю без подробиць. Навіть в діаспорі у виданні Канадського інституту українських студій 1978 р. "Антологія української лірики" його імені теж не було. Кажуть, що з причини "емігрантського тертя". Правда, спомини про Ольжича його соратників та літературно-критичні матеріали в пресі діаспори американського континенту, а отже і його визнання, існували вже в 40-50-ті роки ХХ ст. У США, як відомо, Організація Державного Відродження України (ОДВУ) та, яку звали мельниківським крилом ОУН, у 1957 р. назвала іменем Олега Ольжича свій громадсько-культурний відпочинковий центр (оселю) в м. Лігайтон, Пенсільванія. Тут йому споруджено пам'ятник роботи М. Черешньовського. Оселя функціонує по цей час. У 1983 р. ОДВУ створює Фундацію імені Олега Ольжича в США і того ж року - в Канаді.

Рівно через 10 років (1993) ОУН закладає Фундацію імені Ольжича в Україні, що діє в Києві. Спільними зусиллями є тепер кому займатися поширенням імені свого патрона. Уже в наступному році з'являється перша, видана на Україні, збірка віршів "Незнаному вояку". Почалося його праведне воскресіння з тимчасового чи часткового забуття. На радість усіх українців. А також, само собою зрозуміло, його вдови Катерини (Калини) Білецької-Кандиби (1919-1996) та його сина - Олега Кандиби.

Культурна еліта України познайомилася з особистістю Ольжича дякуючи видатному, високої художньої цінності документально-художньому трьохгодинному фільму про Ольжича "Я камінь з Божої пращі..." ( 2001 р). Фільм став лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка в 2002 році. Сценарій написав Леонід Череватенко, котрий 15 років займався дослідженням життя і діяльності Ольжича, режисерська робота - Аркадія Микульського, що готував цей фільм 4 роки і протягом року працював над ним. Він ще зумів взяти інтерв'ю в чотирьох осіб, що знали Ольжича, в т. ч. і з покійним Президентом УВАН, близьким другом Ольжича зі студентських років Марком Антоновичем. Ще була жива, хоч і хвора, його вдова. Як варто було би кожній громаді тут, за океаном, познайомитися з цим фільмом! Будь-які зусилля для здійснення цього будуть виправдані. Фільм - це тема жертовності та відповідь на питання, яке ставлять протягом більш як 60 років після смерті Ольжича: чому саме його фашисти знищили, чому саме він був для них найнебезпечнішим із усіх ув'язнених провідників?

Та наймаштабнішим поштовхом до поширення історії життя і різнобічної діяльності Ольжича спричинило відзначення 100-ліття з дня його народження на державному рівні. У листопаді минулого року був підписаний відповідний Указ президента України Віктора Ющенка, що передбачав ряд ювілейних заходів. Саме Роком Ольжича об'явлений 2007 рік, хоч цей рік був багатим на столітні ювілеї інших видатних українців: Петра Григоренка, Григорія Китастого, Романа Шухевича. Найзначніший вислід цих заходів - видання його творчої спадщини. Зусиллями трьох Фундацій Ольжича, принаймні, половинної фінансової участі Фундації США, видавництво імені Олени Теліги в Києві видає його ювілейний трьохтомник та фотоальбом " Олег Ольжич". Українське Історичне Товариство та Острозька Академія публікують у Львові збірник Любомира Винара "Олег Ольжич. Статті та матеріали. З ненадрукованих архівних документів". Об'єднання Українських Націоналістів (державників) у Києві також публікує збірочку статей про його життя і діяльність "Олег Кандиба-О. Ольжич. До 100-річчя з дня народження", а видавництво "Смолоскип" - "Вибрані твори" та його публіцистичний твір "Дух руїни. По сторінках історії". Два останні, привезла з України, як подарунок від президента "Смолоскипу" Осипа Зінкевича.

Видання "Смолоскипу", крім творів самого Ольжича (вірші, проза, листування), включає спомини сучасників, біографічні дані всіх авторів і згаданих імен, що є дуже цінним для уяви його тодішнього оточення. А головне - бібліографію публікацій його статей і праць у світовій пресі та найширшу на сьогодні бібліографію літератури про життя та діяльність - 200 джерел. Включено список перекладів його поезій іноземними мовами. Це надзвичайно високопрофесійне видання з усіх оглядів. Для спеціалістів і масового читача.

Значно збагатили свою інформацію Інтернет-ресурси. Зокрема, заслуговує уваги вміщені там Бібліографія творів Ольжича та літератури про його життя і діяльність Рівненської обласної бібліотеки (67 джерел) та Київської молодіжної спеціалізованої бібліотеки (111 джерел).

Обласній бібліотеці Житомира присвоєно ім'я Ольжича. Київське "Українське слово" помістило зворушливий репортаж про Ольжичівські читання учнів середньої школи його імені в м. Миколаєві. Сучасна молодь вчиться патріотизму в Ольжича! У багатьох відповідних організаціях, інституціях України та діаспори відбулись ювілейні вечори та конференції.

 

Ювілей Ольжича в Нью-Йорку

Значно поповнило зрозуміння суті та глибини мого нового героя Ювілейна наукова конференції в Нью-Йорку. Її провели 2 грудня ц. р. Світова Наукова Рада при Світовому Конгресі Українців, Українська Вільна Академія Наук (УВАН) у США, Українське Історичне Товариство, Українська американська асоціація університетських професорів та НТШ в Америці. Виставка видань Ольжича, доповіді, виступи, моменти міжособового спілкування підштовхнули до осмислення, порівняння і навіть натхнення поділитись ось цим, як задумувалось, особистим враженням.

Були відчитані три наукові доповіді відомих представників наукової еліти української діаспори Америки: "Олег Кандиба-Ольжич на тлі ідеології міжвоєнної доби" доктора історичних наук Анни Процик, "Наукова діяльність доктора Олега Кандиби" доктора історичних наук Любомира Винара та "Поетична спадщина О. Ольжича" доктора філологічних наук Асі Гумецької. Додали цікавої інформації виступи президента УВАН д-ра Альберта Кіпи, президента Українського історичного товариства д-ра Любомира Винара, члена НТШ д-ра Василя Махна та гостя конференції амбасадора України в ООН Юрія Сергеєва. Основні доповіді будуть надруковані на початку наступного року в журналі "Український історик" Українського Історичного Товариства і бажаючі зможуть його отримати. Тому, думаю, нема потреби переповідати їхній зміст, хоч вони, зрозуміло, надзвичайно цінні - готували їх авторитетні, досвідчені фахівці. Далі скористаюся з них лише деякими фрагментами.

Зауважую принагідно, що конференція доручила Надзвичайному та Повноважному Послу України в ООН Юрію Сергеєву звернутися до його колеги - Посла Німеччини в ООН з проханням представити українським вченим архіви концентраційного табору Заксенгаузен, де було замордовано Ольжича. Нещодавно уряд Німеччини прийняв рішення відкрити архіви Третього Рейху. Для дослідників такий дозвіл був би дуже важливим.

Далі буде