Ось вже кілька місяців весь цивілізований світ намагається опанувати нову науку: боротьбу з сутністю, яка не боїться залякувань, брехні і маніпуляцій. Тобто всіх тих методів, якими звикли вирішувати проблеми влади різних країн цього світу.

Перші кроки боротьби урядів з коронавірусом в різних країнах, звісно, не під копірку зроблені, але мають навдивовижу схожий напрям.

Одним із перших переконався в тому китайський медик Лі Веньлянь. Він першим попередив колег-медиків, що має справу з невідомим вірусом. Його викликали в поліцію, звинуватили в «серйозному порушенні громадського порядку» та у «поширенні пліток». Місцева опозиція спробувала оголосити 6 лютого, день, коли той медик помер від коронавірусу, «Днем правди». Але це не дуже допомогло – наприкінці березня китайська влада спробувала повторити фокус «на біс» – і в країні щезла медик Ей Фей, директор приймального відділення лікарні в місті Вухань, котра розкритикувала дії влади в інтерв’ю місцевій пресі.

Сотні віків тисячі мудреців намагалися втовкмачити найрізноманітнішим правителям різного калібру, що при виникненні проблеми потрібно вирішувати проблему – а не закривати рота тим, хто про цю проблему говорить. Адже якщо припустити, що станеться неймовірне, і вдасться закрити рота всім – то тоді наступна проблема підкрадеться непомітно, і ніхто не захоче тебе попереджати, кому ти здався зі своїми витребеньками. І ти, правителю, поповниш перелік претендентів на премію Дарвіна… Цілком логічна річ, але перелік представників людства, наділених і владою, і розумінням цієї закономірності, за всю історію цієї планети можна порахувати на пальцях.

Решта правителів чомусь вважали, що той, хто озвучує проблему, є не просто частиною проблеми, а її джерелом – ну а сама проблема зникне, як тільки вдасться змусити замовкнути її «речника».

На диво, такими методами в наш час користуються не тільки в Китаї.

На початку спалаху зараження в Італії керівництво регіону Марке позакривало школи. Але керівництво країни вирішило, що губернатор-президент Марке забагато на себе взяв, розкритикувало його і скасувало указ. Зараз ситуація у цьому регіоні – одна з найтяжчих в країні, саме туди полетіли на допомогу українські медики.

Наприкінці березня у США розгорівся скандал. Бретт Крозьє (Brett Crozier), капітан атомного авіаносця «Теодор Рузвельт», надіслав керівництву листа про те, що на судні – спалах коронавірусу, і умови корабля не дозволяють вилікувати його підлеглих. «Ми не на війні. Моряки не повинні помирати. Якщо ми не почнемо діяти прямо зараз, то не зможемо подбати про найцінніший ресурс – наших людей». Кажуть, що листа «злили в ЗМІ» якісь нехороші істоти. Однак люди, більш-менш знайомі з бюрократами як явищем, можуть припустити, що на лист або не відреагували, або відреагували не зовсім так, як того хтів капітан. І тоді вже лист пішов і до ЗМІ…

Тим не менш, капітана звільнили – мовляв, треба було подати рапорт безпосередньому керівникові, котрий перебував на тому ж авіаносці, а не розповідати про проблему по всьому світові… Але, знову ж таки – не факт, що той рапорт не було подано. Швидше за все, рапорт таки був, і безпосередній керівник робити переполох не наважився. Цей варіант виглядає особливо ймовірним на фоні пояснень в. о. міністра військово-морських сил США Томаса Модлі: мовляв, на острові Гуам, біля якого на той час було судно, замало лікарняних ліжок, та й сам авіаносець хтось має обслуговувати, там же ж два ядерні реактори. Думка про те, хто буде обслуговувати два ядерні реактори, якщо весь люд на судні захворіє і почне масово помирати, явно до міністерської голови не приходила….

В результаті зчиненого крику і ґвалту в пресі, на кораблі лишили тисячу осіб для обслуговування, решту почали евакуйовувати на Гуам, хворих – на базу, здорових – у готель. Екіпаж прощався з капітаном аплодисментами…

Але капітан пішов – а проблема залишається. Військові кораблі – ідеальне середовище для розповсюдження коронавіруса. І якщо всім капітанам позакривати роти – то скільки боєздатних кораблів лишиться в американському флоті за місяць чи два?

В самого Крозьє, до речі, 5 квітня теж було діагностовано коронавірус.

Відтак, як би не склалася подальша доля капітана, (котрий, до слова, дивовижним чином є однофамільцем морського офіцера Френсіса Крозьє (1796 –1848), учасника арктичних і антарктичних дослідних експедицій), але стиль взаємодії підлеглих і керівництва в американській армії таки потребує явного доопрацювання…

А от в Україні наразі доопрацювання потребує майже все.

Суспільний лад в Україні докоронавірусній можна було охарактеризувати словом «напіванархія»: до диктатури далеко, але й до демократії не так вже й близько. Слово в країні майже вільне – в тому сенсі, що вільне від дії, і майже ні на що не впливає.

З наближенням вірусу українська влада почала рухатися вдвох напрямках, і обидва далекі від ідеалу.

Запроваджений карантин виглядає доволі правильним кроком – якби не одне «але».

Арман Емманюель дю Плессі, герцог де Рішельє, у 1812 році, коли в Одесі спалахнула чума, оголосив у місті карантин, і три четверті містян лишилися без роботи і їжі. Щоб містяни не померли з голоду, Рішельє конфіскував для потреб міста пшеницю зі складів купців, і попросив царя прислати в Одесу крупи і муки. Щоправда, постраждали не тільки купці. Карантину мало хто дотримувався, і тоді Рішельє розпорядився спалювати заражені будинки – разом зі всіма речами. Почалася чума в Одесі в серпні 1812, вільний вхід–вихід з міста дозволили в травні 1813.

Весь той час одесити мали що їсти – хоча чинній українській владі, мабуть, то мало би здаватися фокусом на межі фантастики.

Бо що будуть їсти українські громадяни, якщо карантин затягнеться – це велике питання. І зовсім не факт, що у влади вистачить сміливості конфіскувати купецький крам…

Наразі українська влада намагається вдатися до залякування – як і їхні китайські, італійські, американські колеги…

З одного боку, залякують медиків. Що само по собі – вже дивний фокус, бо, здавалося би, українські медики вже взагалі не мали би нічого боятися – вони і так перебувають на найстрашнішому місці в цій ситуації. На передовій боротьби зі смертельним вірусом, без захисту, із символічною зарплатнею – що мали би боятися ці люди? А таки бояться. Як багато хто з їхніх колег-воїнів з іншої передової – вони теж бояться керівництва.

І тому слухняно рапортують волонтерам, поки ті збирають медикам засоби захисту, шукають гроші на апарати штучного дихання: «Нам нічого не треба, в нас все є».

«Головні лікарі розказують депутатам, що їм не потрібно додаткових грошей на закупівлю засобів захисту, і тому хай гроші на бюджетних рахунках полежать», - пише активістка Таїса Гайда.

Таке враження, що ще до коронавірусу і владу, і цих медиків, котрим «нічого не треба», уразили віруси, котрі відбирають розум. В перших – вірус ідіотизму, в других – вірус рабської покори.

Добре, що волонтери не тільки не втратили розум від тих двох вірусів, а й мають щеплення. Вони вже бачили таке на фронті.

 

«...Ми знову маємо справу з ганебними фактами, коли місцеве керівництво звітує про повну готовність до епідемії, а лікарні в їх регіонах нічим фактично не забезпечені.

Практично аналогічна ситуація в наших Збройних Силах, де відповідальні керманичі продовжують рапортувати що все забезпечується, розказувати, що головне – це мити руки милом, а маски та дезінфектори – то дурня. І тому згаяно купу часу (хоча військові повинні були відреагувати першими, проаналізувати проблематику з початку епідемії в Китаї та Італії, зробити висновки, перерозподілити гроші, зробити необхідні закупівлі і забезпечити особовий склад ще місяць тому необхідними ЗІЗ), а зараз надія тільки на «раптом пронесе», – доповідає волонтер Олексій Грідін.

«Тобто - ви розумієте, що відбувається?

В Радянському Союзі це називалось - очковтирательство. Коли звітувались для галочки, щоб не дай Бог не отримати по шапці, щоб не дай Бог не втратити свого місця роботи. Уволять же, уволять!

Зараз те ж саме.

Навіть перед загрозою пандемії керівництво лікарень боїться озвучити реальний справ стан. Навіть перед загрозою власної смерті (як мінімум – обов’язкового зараження без засобів захисту) – медики бояться сказати щось начальству наперекір.

Точно так само, як на фронті. Там теж, навіть перед загрозою загибелі, військові бояться піти наперекір командуванню. Командування боїться піти наперекір високому начальству. Високе начальство боїться лишитись крайнім перед найвищим начальством.

І в результаті маємо як «повністю укомплектовану та споряджену армію» (насправді ні), так і медицину, яка «готова в повному озброєнні зустріти вірус» (насправді ні).

То скільки ж можна боятись? Мабуть, до смерті, так?

Але з таким підходом смерть може настати дуже швидко», - доповідає волонтерка Діана Макарова.

 

Доповідають єдиному своєму керівництву і грошодавцю за сумісництвом – народу.

А тим часом українська влада намагається той народ залякати, як і медиків, і військових, – і за «порушником карантину», студентом, котрий переплив річку, щоб потренуватися на тренажерах, ганяється десяток поліціянтів та журналістів з камерами і мікрофонами…

Громадяни у відповідь рекомендують студентам іти гуляти туди, де незаконно вирубують ліс, видобувають бурштин чи копають пісок з берегів річок – туди поліція за ними точно не побіжить.

Але чи розуміє влада, що залякати вірус в неї не вийде? Нема наразі таких ліків, щоб залякати той вірус.

Чи зможе вірус повернути нас до реальності?

Чи зможе він повернути нас до реальності ДО того, коли вже буде надто пізно?

Надія наразі – на здоровий глузд, і на людей, котрі не бояться говорити про проблеми вголос, і котрі навіть не бояться вирішувати проблеми. Навіть якщо їм кажуть, що «все добре, нічого робити не треба, комунізм вже настав». Наразі ці люди – наш найнадійніший антивірус.