rss
06/02/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Супровід Зеоніда Модрицького в його останню дорогу
 Title

Від редакції:

Здавалося, ще зовсім нещодавно журналістка «Часу і Подій» Зоряна Франко разом із композитором Зеонідом Модрицьким, письменницею Галиною Пагутяк, видавцем Василем Габором та багатьма іншими йшли на молитву до церкви, збудованої Модрицькими у Дрогобичі ще наприкінці XV сторіччя. А сьогодні ми з сумом читаємо розповідь Квітки Модрицької про її батька… Все минає у цьому світі – але лишається пам'ять людська, лишаються добрі справи, лишаються книги. Кілька років тому пан Зеонід запропонував пані Галині написати книгу про їхній рід. До «Світу Модрицьких» увійшли спогади про майже 400 представників роду. Тепер і ще один Модрицький лишається тільки в нашій пам’яті… Ми щиро співчуваємо Квітці і всій їхній родині – і дякуємо їхньому роду за таких людей…

Прощання з Українським Громадським діячем Зеонідом Модрицьким відбулося у п’ятницю, 6 березня, в будинку скорботи «Rago Brothers Funeral Homes». Велика кількість української громади прийшла попрощатися з татом в цю так звану останню дорогу. Дуже приємно було зустріти людей, котрих вже роками не бачила. Звичайно, що дуже сумно зустрічатися з людьми у таких обставинах, водночас, приємно було визнавати, що тато востаннє зміг зібрати еліту української громади, дістати своє останнє вшанування і честь, яка йому направду належала. Достойно його відправила Українська Чиказька громада, велика кількість знайомих і рідних – всі віддали честь і похвалу, вінки та квіти. Хто не мав змоги бути в п’ятницю ввечері, прийшли на наступний день до катедри Св. Миколая. Я була приємно вражена великою кількістю людей з української громади і не тільки, котрі прийшли попрощатись з батьком.

Title 
Title 

Собор Святого Миколая, споруджений у стилі Візантійської архітектури, підкорив своєю могутньою старовинною величчю та красою. Катедральні куполи стремилися височезно, десь далеко понад вершинами найвищих дерев. Повітря здавалося кришталево чистим, наповнюючи легені такою свіжістю і холодом, але поза тим сонячні промінці тепло ніжили обличчя, створюючи атмосферу ідеального балансу, в якому твоя душа відпочиває від навколишнього світу, і ти ніби занурюєшся в свої думки... Світ миттєво застигає, і якимось чином тиск і вантаж проблем залишають твою голову. В цей час пересікаються зовсім інакші думки, ти бачиш, де все закінчується, і на якому пункті ті проблеми, які щойно були настільки важливими, миттєво втрачають свою вагу. Така цікава трансформація розуму приходить, коли ми переживаємо емоційний шоковий стан. Рано чи пізно, до кожного з нас прийде цей день, година чи хвилина, коли все просто стає одним тільки моментом, де нічого вже не має значення. Що мало бути - сталося, відбути – відбулося, і все просто відпускається у руки майбуттю. Все немов би зачаїлося в тишині і скорботі. Кожен гість заглибився у свої думки, спогади, задуми і молитви.

Похоронний чин провів отець Cергій Ковальчук. Я була надзвичайно вражена проповіддю і чуйністю слів, контексту проповіді, близькістю і доречністю всього сказаного отцем про батька, його творчий образ, яко діяча Української громади. Його слова торкнулися кожного присутнього індивідуально, немов це сказано було загально, але я впевнена, що кожен витягнув із цих слів щось своє, і надзвичайно значне. З мого досвіду, людей, які мають змогу торкнутись душі словом, є безпосередньо дуже мало – але вочевидь отець Ковальчук має такий дар від Бога, за що я надзвичайно вдячна. Це залишило слід в моїх думках і неодмінно всіх присутніх, хто мав змогу прийти до собору і востаннє попрощатися із Зеонідом Модрицьким. Літургійні наспіви похоронного чину заповнювали мертву тишину і спокій пролунням, доносячись аж до висот храмових куполів. Те сонячне проміння, яке щойно миготіло поміж віття дерев, тепер лагідно просвічує повз кольорове мальовниче скло художніх ікон Божого храму.

Title 
Title 

Аналізуючи діяльність, характер і ідеологію мого батька Зеоніда, я розумію, що у нього був надзвичайно важливий фактор Української ідентичності. Український націоналістичний дух закорінився в цю особистість так глибоко, що навіть десятки років проживання у Штатах не похитнули його любов, пристрасть і таку неосяжну турботу про плекання культури українців за кордоном через музику класичного камерного оркестру, хорового співу хору «СУРМА» та багатьох інших громадських діяльностей.

Життя, яке вирує навколо нас з дня на день, є настільки непередбачуваним, що я, на превеликий жаль, не встигла приділити, на мою думку, достатню кількість часу, щоб повністю збагнути і проаналізувати все про мого батька, але якимось чином чуюсь відповідальною поділитись з Українською громадою знанням про цю дуже рідкісну і незвичайно творчу індивідуальність. Дуже мені шкода, що за нашою людською природою ми починаємо розуміти і оцінювати тих людей, дарів або речей котрі були для нас немов скарби, та, на жаль, чомусь ми їх для себе знаходимо, коли втрачаємо. Тому я всім від щирого серця бажаю віднайти свої скарби, які існують і живуть поруч з нами, і служать нам, і люблять нас.

Title 

Дві ночі тому я сіла і просто почала писати свої думки на папір, бо сон мене і так не брався. Взагалі, особливо, напевне, вже останній місяць, кожен день проходив без будь-яких планів чи очікувань, бо не знаєш, чи тобі подзвонять з лікарні, що щось сталося, чи може якось все піде на поправку. Взагалі я вже давніше дійшла до висновку, що ми не маємо змоги зрозуміти, як нам є добре, поки щось не стане гірше. Як неправильно це може звучати, я мушу визнати, що певною мірою я рада, що чорна година прийшла до завершення. Скінчились муки, біль і терпіння. Настала тиша, спокій і так звана пустка. І зазвичай ця пустка – це те, що найбільше нас лякає, коли ми втрачаємо близьку нам людину, бо ми зовсім не знаємо, чим цю пустку заповнити. Найчастіше так стається, що ми просто насамперед не готові прийняти правду в своє серце, це усвідомлення втрати приходить до кожного у різні моменти, часом навіть дуже пізно – коли все ніби закінчилось і потрібно починати спочатку.

Ми зовсім забуваємо бути покірними один для одного, адже чомусь вважаємо, що це є прояв слабості в характері. Але якщо насправді розібратися, це є навіть важче, ніж видаватися сильною, непохитною характером людиною.

 Title

Ніхто не може з точністю вичислити, коли перерветься наша життєва дорога. Такі шокові життєві моменти, як смерть близької тобі людини, перевантажують твоє світосприйняття, і ти вдруге починаєш переосмислювати важливі тобі речі. Що насправді робить нас людьми? Чого ми досягаємо нашими щоденними вчинками? Що або кого ми ставимо на перше місце? Чи ми щирі зі собою?

Людське життя має властивість плинути беззупинно, тільки міняючи курс в ту чи іншу сторону. І коли воно вже, на жаль, зупиняється, то ми тоді запізно приходимо до висновку щодо деяких важливих речей. Зате ми маємо можливість стати уроком чи прикладом для близьких нам людей. Недаремно не один розумний чоловік сказав, що потрібно вчитися з чужих помилок, і не допускати себе до стану безвиході.

З точністю можу сказати, що тато далеко не був святим, і, звичайно, як і всі ми, зробив чимало помилок, і обирав не найкращі дороги при надії вирішення наших проблем. І загалом можу щиро визнати, що була з татом більше в сварках і незгоді, ніж в любові і розумінні – на жаль, але... це, знову ж таки, урок і для мене як доньки, і для нього як батька. Поза цим я неймовірно скоро зрозуміла, як сильно я його люблю і поважаю таким, яким він є, тільки елементарно бачачи, що ти поволі втрачаєш близьку тобі людину. Якось дуже швидко тоді забуваються якісь образи чи претензії. Пропадають тоді осудження та скорботи, як тільки стаєш свідком людських страждань, починаєш розуміти, що світ має все-таки свою своєрідну справедливість, і кожен з нас мусить винести і відтерпіти свій хрест. Дивлюсь на його хрест, і починаю дякувати Богу за свій, бо він у порівнянні не виглядає вже такий тяжкий.

Title 

Тато ніколи не скаржився, що йому щось не так, або що його щось болить. Я знаю, що він мав надзвичайну силу волі і був непохитно впертий. Ця риса характеру є, звичайно, як монета, що має дві сторони, але, все ж таки, таких людей є дуже мало, і бути непохитним в своїх переконаннях є ще важче, і за це хочу віддати йому належну честь.

Перебуваючи в лікарні впродовж трьох місяців, живучи з такою важкою і болючою хворобою, я знаю що батько переніс величезну кількість терпінь, і це є геройство з людської сторони. Кожноденна боротьба за своє життя є дуже важка, і я дуже вдячна людям, котрі його в цій боротьбі підтримували, адже когось підтримати – це є також вияв своєрідного геройства, тому що не кожен є здатен на таку самопожертву.

Кожного дня немов би проводимо боротьбу за своє життя. Раз виграємо битву, але буває і так, що це нам не під силу зробити, і тоді приходить такий момент, що починаєш усвідомлювати, які ми, все ж таки, слабкі і немічні у своїй людській природі. Як сильно і як часто потребуємо допомоги ближніх, рідних та друзів. Як важливо бути комусь потрібним, і просто бути в змозі комусь допомогти, чи то морально, фінансово або навіть фізично. Коли ми крутимося у своїх кожноденних проблемах і турботах, то дуже часто не звертаємо уваги на дуже прості, але елементарні речі, наприклад, комусь сказати хорошу річ, нагадати дітям, рідним або близьким тобі людям, що ти їх любиш, потребуєш їхньої уваги, турботи та підтримки. Там, де приходить кінець, мусить зародитися новий початок – напевне, що це так зване коло життя.

Title 

Нехай молоде Українське покоління любиться, гуртується, розвивається, а головне –продовжує будувати Українську ідентичність у далекому від нашої неньки України, але уже для багатьох із нас прирідненому Американському краї. І так, кожного з нас нехай єднає Українська душа, щоб наші діти, внуки і правнуки не забували, звідки вони родом. Прошу, щоб бачення Зеоніда у єднанні і збереженні української культури, мистецтва і творчості вирувало в нашій крові. Будуймо, єднаймося і ростімо як одна здорова, багата і непохитна Українська спільнота.

Фото з архіву Квітки Модрицької

Втрата суспільна та особиста. Пам’яті Ірини Бекешкіної

Спільно пережите з Іваном Вакарчуком: правдиве, гірке і солодке

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com