rss
10/31/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ "А нащо б я силувався так заробляти, якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював". До 185-річчя з дня народження Василя Федоровича Симиренка – вченого-винахідника, підприємця, мецената

Передмова: від кріпака – до мільйонера

 Title
 Федір Степанович Симиренко - кріпак,
який викупив собі свободу і став одним
із родоначальників фірми Яхненків-Симиренків

Земляк із Києва надіслав мені довідку від Олени Райкової - наукового співробітника Корсунського історичного заповідника (Черкаська обл.) про Василя Симиренка (1835-1915) в зв’язку з «некруглою» датою з Дня його народження – 19 березня. Для мене ця постать вражаюча і дуже близька. Бо освіжились недавно прочитані 540-сторінкові мемуарні «Спогади» Євгена Чикаленка (1861-1929) – теж відомого підприємця і мецената, який описав, зокрема, і спільну із Василем Симиренком працю на ниві доброчинності для національного відродження України. Це люди Золотого фонду нашої нації. Її совість, її інтелектуальне багатство, її моральні авторитети. Це про Василя Симиренка Євген Чикаленко сказав слова, що стали крилатими, ввійшли в історію: «Він був найвидатнішим, найщирішим українцем з-поміж так званих «буржуїв», який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені». І зразу ж згадалася вся славетна родина Симиренків, починаючи від батька – Федора Симиренка.

Title 

Вражає історія цієї родини українських патріотів. Десь 200 років тому кріпак козацького роду Федір Симиренко із містечка Сміла, з-під Черкас, та його приятель, теж кріпак Степан Яхненко зуміли організувати свій перший «мукомольний бізнес», викупити собі свободу і створити компанію Торговий дім «Брати Яхненки і Симиренко» (діяла з 1815 по 1880 роки), яка згодом стала давати мільйонні прибутки. Зокрема, завдяки першій в Україні мережі цукрових заводів (яка, до слова, як на моє розуміння, знищена в наші дні компанією-монополістом «Roshen»). А ось у свій час «Торговий дім» став на ноги – завдяки мудрості Федора. Він послав своїх синів Платона та Василя вчитись в Паризький політехнічний інститут, звідкіля вони привезли високу загальну освіту та культуру, професійні знання, деяке технічне устаткування і навіть спеціалістів для розбудови цукрових заводів. Родина Симиренків загалом протягом ХІХ - ХХ століть зробила величезний внесок у розвиток економіки, машинобудування, цукрової промисловості, торгівлі, науки, культури та національного відродження України, оскільки підтримували матеріально першу українську пресу, книговидавництво, театри та українських діячів культури. Знаковими постатями в українській історії та економіці стали, безумовно, сини Федора Степановича – Платон (1820-1863) та Василь, оскільки саме вони вивели промисловість і культуру України на світовий рівень.

Ввійшли в історію нащадки Платона (у Василя не було дітей).

Левко Платонович Симиренко (1855-1920) став всесвітньовідомим селекціонером фруктових дерев. Це він вивів відомий сорт зимових яблук «Ренет Симиренка» (до слова, пам’ятаю з дитинства смак цього яблука, яке в нашому селі цінилося на рівні делікатесу, чогось особливого, майже заморського). Лев Платонович 30 років провів у Криму, де і була написана його наукова праця «Кримське промислове плодівництво», удостоєна трьох золотих медалей. Розстріляний невідомими в його власному будинку у селі Млієво.

Title 
 Платон Симиренко – син кріпака, який став
мільйонером, і який вважав, що «капітал повинен
служити суспільству загалом, а не тільки
своєму власникові»
Title 
 Лого цукрового заводу фірми в с. Городищі
(Черкащина). Заснований у 1848 році, був
найбільшим у Європі й давав
прибуток 50-150 тис. крб.

Володимир, син Левка, продовжив справу батька і став засновником в Україні інституту помології (науки про плодово-ягідні культури). Десять років провів на засланні, розстріляний в 1938 році за... «шкідництво». Син Володимира Олекса (1931-1979) вимушений з матір’ю та сестрою емігрувати і своє життя закінчити у США. Тут став доктором соціології, автор трьох книг та багатьох наукових статей, працював професором в Невадському, Каліфорнійському та Пенсільванському університетах. Нащадки славної родини Симиренків мешкають нині в Україні, США, Канаді, Німеччині, Австралії.

А стосовно Василя Федоровича Симиренка – героя цієї несподіваної, екстреної розповіді, то попередньо хочу для інтриги наголосити бодай на деяких його безпрецедентних щедротах щодо доброчинства на українські справи.

Бодай перше, що згадалося: видання «Кобзаря» та інших творів Тараса Шевченка спонсорували брати Платон та Василь. (Шевченко познайомився з Платоном у 1859 р., під час подорожі Черкащиною уже після заслання). Василь Федорович систематично протягом 50-ти років своєї бізнесової діяльності десяту частину прибутку (так звану «десятину») віддавав на українські журнали «Киевская старина», галицький журнал «Правда», першу щоденну україномовну газету «Рада», видання «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник», «Наукові записки Наукового Товариства ім. Шевченка». Він же першим у царській Росії заснував фонд підтримки української літератури, культури і науки (надавав допомогу багатьом українським діячам: М. Коцюбинському, М. Лисенку, М. Драгоманову, Лесі Українці, М. Грушевському, П. Чубинському та багатьом-багатьом іншим). Це він, Василь Федорович, у 1912 р. купив будинок для Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (100 тисяч золотом). Подружжя Василя та Софії Симиренків передали свою спадщину в 10 млн. крб. українським установам. Це і сьогодні їхнім будинком у Києві, на вул. Десятинна, 9, переданим, згідно із заповітом, Українському науковому товариству, користується посольство Великобританії.

Title 
 Легендарна фірма Яхненків-Симиренків

Великий Хорс – Василь Федорович Симиренко: бізнесова та меценатська діяльність у Сидорівський період на Корсуньщині (1873 - 1899)

«Великим Хорсом» називали Василя Федоровича за його щедру доброчинність та добру світлу натуру. Хорс – одне із імен язичеського Бога Сонця за слов’янською міфологією. Саме про цей період написана інформація, прислана Оленою Райковою – краєзнавцем із Корсунь - Шевченківського, яку передаю з деякими додатками та редакцією
(Л. К.).

Василь Симиренко – неординарна особистість, справжній патріот, меценат і благодійник, майже 30 років життя якого пов’язані із селом Сидорівка, Корсунь-Шевченківського району, Черкаської області. Для корсунців день його народження – це нагода згадати цю людину й вшанувати його пам’ять.

Для українців світу - не тільки згадати, а й пишатися: вивчати та поширювати досвід доброчинства серед бізнесменів не стільки середнього, скільки великого бізнесу, тобто олігархів. Особливо сьогодні, в розгул наступу тотальної кризи та короновірусу. Як би вчинили Федір, Платон, Василь Симиренки, їх нащадки? Нема ніякого сумніву: кинулися би своїми статками рятувати люд своєї країни, бо українська земля нагородила цей рід найкращими рисами: талантом, розумом, працьовитістю, порядністю, шляхетністю, жертовністю і чи не найголовніше - високою мораллю та любов’ю до України (Л.К.).

Будівництво та виробництво

«Сидорівський» період Василя Симиренка почався в 1873 році, коли він відмовився від своєї частки спадку батьківської фірми «Брати Яхненко і Симиренко» і придбав з торгів занедбану державну цукроварню. Оселившись у Сидорівці, почав піднімати з руїн й устатковувати завод. Тут в повній мірі показав себе знавцем практичної механіки, талановитим конструктором, вченим-технологом і новатором. Причому він працював нарівні з робітниками, часто порався біля заводських машин й обладнання, вимащений в сажу й мазут. Завдяки інтелекту, таланту, працелюбності й організаторським здібностям В.Симиренка, підприємство за короткий час стало одним з найпередовіших і найприбутковіших у цукровій галузі Російської імперії. Василь Симиренко вдосконалив заводське обладнання й навіть спроєктував і власноруч сконструював кілька нових машин. Зокрема, у 1876 році зареєстрував патент на випаровувальний апарат, що вдвічі скоротив витрати палива на переробку цукрового буряка, а працюючи в хімічній лабораторії, винайшов нові способи виварювання цукру. Результати своїх досліджень оприлюднював у наукових статтях, які публікував у спеціальних технічних журналах Російської імперії та закордоном.

 

Title 
 Василь Симиренко – вчений, винахідник,
підприємець, меценат: «А нащо б я силувався
так заробляти, якби для України не були
потрібні гроші, я б стільки не працював»

У Сидорівці, на крутому пагорбі, Василь Симиренко побудував за власним проєктом цегляний будинок із чотирма колонами перед входом.

Заклав сад і парк, створив каскад ставків, що оточували садибу. Завод розташовувався неподалік, у долині. До будинку й заводу господар виклав бруківку. При заводі Василь Симиренко відкрив окреме виробництво – першу в Російській імперії пастильню. З яблук саду, що його він висадив і виростив, виготовляли дорогі й вишукані на той час десерти – мармелад і пастилу «Українську», знову ж таки, за технологією Василя Симиренка. Пастила була відмінної якості, експортувалася до країн Європи, успішно конкуруючи з бельгійською, французькою. Її навіть прописували хворим у місцевій лікарні. Пастила давала високі прибутки. Роботою пастильні опікувалася дружина Симиренка – Софія Іванівна Альбрандт, яка була нащадком роду французьких дворян, але стала щирою українкою, вивчила українську мову, українські народні пісні. Освічена, близька йому по духу, вона підтримувала свого чоловіка в усіх справах. Обоє мали блискучу освіту, гарний літературний смак.

Сидорівка епохи Симиренків як центр української духовної культури

За свідченнями сучасників, подружжя Симиренків – це люди з незвичними на той час європейським мисленням і поведінкою. Василь Симиренко знав вісім мов. Разом з тим, він був звичайною людиною, умів спілкуватися з дітьми, хоча й не мав своїх. Він майстерно жонглював, часто співав українські пісні дуетом з дружиною й завзято танцював мазурку. Симиренко турбувався не лише про технічне вдосконалення виробництва, а й про освіту, здоров’я і культурний розвиток селян. У Сидорівці діяли дві школи – реміснича й сільськогосподарська (зі спортзалою). Навчання в них велося українською мовою. Працювала лікарня. Найбільші свята, як, наприклад, Різдво, святкували всім підприємством у великій залі заводу.

Упродовж кількох десятків років садиба Симиренка була справжнім духовним осередком українства. Чи не найважливішою культурно-громадською справою в Сидорівці був аматорський театр, про який дбав Василь Симиренко. У бараках заводу були влаштовані сцена, глядацька зала й навіть «ложі», прикрашені плахтами. Це дійсно був справжній театр із талановитими акторами, хором, мальованими декораціями й завісою. У 1894–1896 роках театром керував Дмитро Антонович – майбутній політичний діяч, український історик мистецтва й театру, син професора Володимира Антоновича, якого Симиренко особливо поважав. До слова, через Володимира Антоновича Василь Симиренко підтримував зв’язки з Київською громадою. Той був його довіреною особою в справі благодійництва. Симиренко офіційно доручив Володимиру Антоновичу розпоряджатися його банківськими рахунками, й настільки довіряв цій людині, що ніколи не вимагав від нього звітів і часто не з’ясовував подробиць. Мармурове погруддя історика стояло в робочому кабінеті господаря в Сидорівці, а нині його можна бачити в одному із залів художньої галереї Заповідника.

Бував у Сидорівці також Олександр Лотоцький –– письменник, науковець і громадський діяч, який згадував про заводський театр: «Глядачами сидорівського театру були головно місцеві селяни, затим – службовці заводу, а також поміщики з околиць. Ще задовго до початку спектаклю, по неділях, під театром збирався натовп люду, пізніше приїздили екіпажі з дальшими гостями, і театр завше був не лише повний, але й переповнений. Щодо виконання, то досить буде тут покликатись, що проф. Дмитро Антонович, безпосередній свідок і учасник сидорівських спектаклів, у своїй історії українського театру надає сим спектаклям значення навіть художнє. Громадське ж значення мали вони безперечне – оживлювали й будили те національне почуття, що його вся система тогочасного режиму старалася приспати й витравити. Для даної місцевості сидорівський театр відіграв ту роль, яку мав узагалі український театр в історії українського руху».

Title 
 Левко Симиренко - основоположник
садово-помологічної науки в Україні та світі

Меценатство

Найяскравішими рисами характеру Василя Симиренка були виняткова порядність і чесність. А його громадянська позиція – свідомий націоналізм у кращому розумінні цього поняття. Цим він керувався впродовж усього свого життя. Ще замолоду Симиренко дав собі слово власними силами заробляти гроші й спрямовувати їх на важливі справи в Україні. Це рішення було непорушним до останніх днів його життя. Василь Симиренко казав про українських письменників і громадських діячів: «Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю заробляти гроші, то й мушу заробляти їх для України… А нащо б я силувався так заробляти, якби для України не були б потрібні гроші, я б стільки не працював».

Василь Симиренко, як підприємець, добре засвоїв ідеологію свого батька – засновника Торгового Дому «Брати Яхненки та Семиренко» Федора Симиренка, який вважав, що «КАПІТАЛ ПОВИНЕНН СЛУЖИТИ СУСПІЛЬСТВУ ЗАГАЛОМ, А НЕ ТІЛЬКИ СВОЄМУ ВЛАСНИКОВІ».

Благодійні справи Симиренка годі й перелічити. Ним створено фонд «Товариство допомоги літературі й науці», про який уже тут згадувалося. Додамо ще, що у часи важкого тиску на українську мову й культуру мало яке українське видання на Наддніпрянщині виходило без допомоги Василя Симиренка. Тривалий час його коштом видавалися газети «Рада», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник», закордонні українські видання. Фінансова допомога Симиренка дозволила зберегти журнал «Киевская старина». Меценат дав гроші на заснування одного з перших українських видавництв «Вік». Коштом Василя Симиренка вийшли друком підготований Олександром Кістяківським кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ», «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край» Павла Чубинського. Симиренко багато років допомагав Київській семінарії, громадському виданню «Родина», підтримував діяльність хору Миколи Лисенка... Василь Симиренко також вносив гроші на будівництво Політехнічного інституту. І все це – лиш окремі приклади. Про діяльність Василя Симиренка як мецената мало хто знав навіть за його життя. Він був людиною скромною й не схвалював ніяких подяк і розголосу своїх благодійних справ. Уся його допомога надходила анонімно й не виблискувала прилюдно. Цьому варто повчитися сучасним філантропам.

*****

Однак сьогодні навіть немає могили цієї славетної людини, якій можна було б вклонитися й подякувати за всі добрі справи, зроблені для України. Василь Симиренко помер 1 грудня 1915 року й був похований на Аскольдовій могилі. Його поховання втрачене під час знищення кладовища в 1930-х роках. Цього року – 105 річниця від дня смерті. У Сидорівці ж нині можна побачити лише руїни будинку, в якому колись працювала сільська школа, кілька могутніх дубів, що лишилися від парку, й ще деякі предмети із садиби, що збереглися в оселях мешканців села.

Title 
 Левко Симиренко з дітьми. Зліва – направо:
Платон Львович, Левко
Платонович, Тетяна Львівна, Володимир Львович

У експозиції історичного музею Заповідника є матеріали про Василя Симиренка – людини високих моральних чеснот та широкого світогляду, яка жила й працювала, випереджаючи час. Усі його справи варті того, щоб їх пам’ятали.

Лідія Корсун. Післямова. Чи матимемо урок?

Дякую пані Райковій за переданий, можна сказати, навіть актуальний матеріал, який викликає не лише гордість за цю родину істинних українців-патріотів, але й суперечливі роздуми й запитання. А може Василь Симиренко жив у свій час? А ми запропонуємо повернутися до тих часів, і до наслідування таких великих людей совісті та порядності, якими були Симиренки. Вони все віддали людям, а не накопичували в офшорах непотрібне їм багатство.

А який урок? Перечитую написане співавтором, яка знає на місці більше: «Нині можна побачити лише руїни будинку, в якому колись працювала сільська школа». Цю школу закінчував у 1964 р. відомий співак, Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Олесь Харченко, там вчителював його батько, і аура тих будівель впливала, за твердженням Олеся Миколайовича, на його усвідомлення себе українцем. До 90-х років, тобто до Незалежності, зберігся маєток Василя та Софії Симиренків, не тільки як данина пам’яті великому, талановитому, працьовитому, скромному українцю, а й як пам’ятник архітектури та історії. Зберігся, витримавши революцію, голодомор, війни... А в дні Незалежності розтрощили – чи то на паливо, чи то на потреби власного господарства. Виникають риторичні питання: як могла допустити це свавілля сільська влада? Як могли вчинити так селяни? Зараз нуртує серед народу потреба покарання винних. Хто винен в цьому мародерстві? Можливо, знайдеться «Хтось», в селі чи поза ним, хто збере людей для покаяння? Спочатку послухати розповідь, що зробила ця велика і скромна Людина? Можливо, цей «Хтось» організує збір тих речей, які ще збереглися в селі, для організації в селі Сидорівка чи в Стеблівській громаді бодай Меморіальної кімнати Симиренків? В селі нині мешкає 600 людей. Зберімо 60 і зробимо добру справу. Для очистки карми. Для прощення гріхів.

Фото - із соціальних мереж

Забутий редактор д-р Михайло Сосновський – життя, діяльність, чесноти й загадкова «ненадійна смерть»

Степан Пилипець. Тернистий шлях переселенців Яворівського полігону

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com