rss
05/28/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Міркування навколо останнього Мінську

Останні Мінські переговори, у яких брав участь голова Офісу президента України, і за які він відповідає, викликали не абияку, а негативну реакцію.

Треба, одначе, бодай холодно і раціонально розглянути цей останній процес, який, напевно, затягуватиметься – з огляду на пандемію, яка зачепила також і Україну. Проблемою основною є те, що цими угодами, ефективними чи ні, Україна показала цілому світу, що Росія – не агресор. Мабуть незрозумілим є також і те, як ці угоди підписував з української сторони Леонід Кучма. Я особисто приписую це хіба до сенільності.

Основна критика має два вектори, перший ставить Росію не у позицію агресора, а у роль спостерігача, і навіть медіатора конфлікту, а другий включає до діалогу фактично сурогатів РФ, які знаходяться на території Донецької та Луганської областей, що до якоїсь міри легітимізує їх. Критики мають рацію у обидвох аргументах, і немає сумніву, що це була помилка з української сторони. Хочеться вірити, що на це пішов просто непідготований голова Офісу президента України, але якщо президент цього не узгодив наперед, то тут з’являється і ще одна проблема: що стратегічною безпекою держави не керує її голова. Це напевно не так, бо через кілька днів президент Зеленський звільнив з посади радника особу, котра критикувала угоди.

Практично хі­ба треба бодай роз­гля­нути цю кон’юн­ктуру, не вдаючись до паніки. Насамперед, треба зрозуміти, що Володимир Зеленський – далеко не досвідчений політик, і тому робить і робитиме помилки, тим більше, його помічники часто походять з його індустрії розваг, до якої належить також і новий голова Офісу президента.

Слід хіба об’єктивно і без пристрастей розглянути саму пропозицію, хоча і без оприлюдненого тексту. Виходить, що до дорадчої Консультативної ради входитимуть 20 представників, а саме – 10 з України, 5 зрадників з окупованої території, і 5 вихідців з ворожо окупованої території, хіба не так? Тобто фактично з боку України буде 15 осіб, а з боку РФ тільки 5. Правда, ця математика не має значення, бо Консультативна рада не має вирішального голосу. До речі, навіть її склад наразі, у час пандемії, висить у повітрі. Цим заспокоюють представники і друзі президента Зеленського.

Чимало людей з добрими намірами, в Україні та поза нею, українців і не українців, критикують угоди, зокрема, за те, що Україна, мовляв, погодилася говорити зі зрадниками. Тут помилкове, на мою думку, твердження. Зі зрадниками треба говорити інколи, бо при війні треба воювати і вмирати, або переводити перемови не тільки зі зрадниками, але й зі самим ворогом, тобто Росією. Суть хибної стратегії Зеленського і Єрмака пояснили самі члени партії «Слуга Народу». Народна депутатка фракції «Слуга Народу» і голова делегації України у ПАРЄ Єлизавета Ясько написала дуже влучно:

«Якщо Україна погодиться вести переговори не з доведеною учасницею збройного конфлікту (Росією), а тільки з учасницями не міжнародного конфлікту..., це означатиме де-факто нашу відмову від претензій до Росії...»

Найсильніша зброя України у цій війні – це підтримка міжнародного суспільства, яке застосувало серйозні санкції проти РФ після першого вторгнення РФ у Крим. Коли Росія перестає бути агресором – як можна вимагати санкції проти держави, яка, подібно до Франції і Німеччини, є не агресором, навіть не просто спостерігачем, а медіатором конфлікту. Тобто доходимо до висновку: помилка, яку, кажуть, можна виправити, якщо сам президент Зеленський відмовиться визнавати угоди, підписані головою його Офісу і сенільним попередником. Для світового товариства, котре Україну підтримує не тільки морально, але і санкціями, треба негайно проголосити, що, власне, Росія залишається агресором. Про детальні питання закінчення конфлікту можна домовлятися з нею і її сурогатами, чи зрадниками. Треба, одначе, повертатися не до перших чи других Мінських угод з 2014 чи 2015 років, але до Парижу 2019 року, де було чітко домовлено про припинення вогню. Після цієї угоди сурогати щодня по кілька разів обстрілюють українські позиції.

Чи остання помилка у Мінську була тільки у цьому, чи може у чомусь гіршому? У найкращому випадку можна сказати, що Андрій Єрмак – не політик, що він без найменшого досвіду у політиці, хоча йому під 50 років. Але президент його призначив головою свого Офісу де-юре, а також міністром закордонних справ і головою Ради Національної Оборони і Безпеки де-факто. Хто тут безвідповідальний?

Щодо самого Єрмака. Чи можна йому приписати просто помилки? У свої декларації про активи Єрмак задекларував тільки 10 тисяч доларів річного доходу, і це – як юрист і кінопродюсер. Чому він так високо скочив? На ці всі питання мусить відповісти президент, який обіцяв своїм виборцям прозорість. Тут дуже багато загадкового і непевного.

Етнічна чистка Криму: гібридна депортація як спосіб заміни населення на півострові

Психологиня Марта Пивоваренко — про співпрацю зі США для психосоціальної допомоги українським військовим: «Головний напрямок — вироблення опірності до стресу»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com