Незвичайний збіг обставин привів мешканку DeLand, Kelly Bowen, в офіс The Beacon, де вона розповіла неймовірну історію, якій уже понад 100 років і яка охоплює два геноциди.
Двадцять років тому Mimi Shaw, хороший друг Bowen, придбала твори мистецтва під час продажу речей із приватних вінтажних колекцій у невеличкому містечку Greenville у штаті Флорида, на схід від Tallahassee.
На картинах зображено безліч жінок і дітей з великими пронизливими очима, які не давали спокою Shaw. Вона повернулася, щоб придбати решту картин.
«Вона запитала, чи є інші, – згадує Bowen, – і під дахом цього будинку, що ось-ось впаде, із бруду (вони витягнули) багато картин, деякі – у жахливому стані».
Shaw знайшла ще один скарб під час розпродажу: у самісінькій середині полотняної коробки лежали мемуари Теодори Вербицької, матері художниці.
Так для Shaw та Bowen розпочався 20-річний процес воскресіння історії за допомогою мемуарів і картин.
Вони склали каталоги, а також відшукали художницю Надію Вербицьку. Поступово дві жінки розкрили неймовірну історію матері художниці Теодори та її талановитої доньки.
У процесі Shaw та Bowen вдалося створити власну дивовижну історію.
Із забуття – до шкіл
Надія Вербицька, професійна художниця, залишила після себе понад 250 картин та ескізів, які, у результаті, потрапили до Shaw та Bowen.
Як і рукопис, який залишила її мати Теодора, картини детально описують життя матері та доньки за часів двох правителів, що вчинили акти геноциду: голод 1932-33 років за правління Йосифа Сталіна в Україні – відомий як Голодомор – під час якого лише за два роки загинуло від 7 до 10 мільйонів етнічних українців, а пізніше – Голокост у нацистській Німеччині.
З допомогою дослідників, перекладачів, реставраторів, учителів, а також отримавши два гранти від законодавчих органів штату Флорида, Shaw та Bowen перетворили роботи матері й доньки на плани уроків та виставки для учнів четвертого класу в середній школі.
Плани уроків доступні в цифровому форматі цілком безкоштовно, вони містяться в навчальних посібниках та перекладені іспанською й російською мовами. Уроки були затверджені департаментом освіти Флориди та CPALMS, стандартним онлайн-посібником методичних матеріалів.
Зображене на картинах і справді немовби переслідує – сцени війни, повсякденного життя та боротьби сильних людей з пронизливими очима.
Щоб дізнатись більше про Надію, Shaw стукала у всі двері будинків, що були розташовані поруч із будинком, де вона придбала картини.
«Сусіди розповіли, що художниця їм неодноразово повторювала: «Колись хтось таки прийде шукати мене», – згадує Bowen.
Надія мала рацію – і Shaw знайшла художницю у 2002 році. Як виявилося, жінка жила в Baltimore. Наступного року 79-річну художницю привезли до Tallahassee, де вона мала змогу побачити всі свої картини. На жаль, через три роки Надія померла, а її донька продала Shaw та Bowen решту картин.
Перед смертю Надія дала дослідницям такий потрібний контекст для кожного її художнього твору – свої спогади про побачене.
Рукопис – це спогади її матері, версія подій п. Теодори.
Незалежно одна від одної, упродовж десятиріч, дві жінки прагнули охопити словом та на полотні своє життя й життя інших людей у часи геноциду.
До прикладу, на картині «Поріг пекла» зображено сцену з життя міста, де мешканці, яких солдати виганяють на примусові роботи та у концтабір, мають пов’язки із зображенням зірки Давида. На передньому плані – мати з двома доньками. Це – художниця Надія, тоді ще мале дитя, зі своєю сестрою та матір’ю. Ліворуч на картині, на задньому плані п. Надія з пам’яті намалювала свою найкращу подругу – в рожевому одязі, із закритим руками обличчям. Після цього дня п. Надія більше ніколи її не бачила.
Shaw та Bowen придбали 115 картин та 150 ескізів, усі – в поганому стані.
Перша реакція Bowen на картину відрізнялася від реакції Shaw, адже картини були у такому жахливому стані.
«Навіщо ти придбала це? Я би просто пішла геть», – відреагувала Bowen.
Проте, за допомогою двох грантів на $50 тис. із законодавчих органів штату Флориди та особистих коштів, Shaw та Bowen почали довгу і кропітку роботу – відновлення картин, створення виставки та планів уроків, а також почали втілювати у життя мрію – перекласти рукопис. Його дослідниці самостійно опублікували у 2012 році статтю під заголовком «Два режими: спогад матері про виживання у воєнний час».
Bowen зазначила, що догляд за колекцією – це складне завдання. То навіщо їм усі ці клопоти?
«Тому що я відчуваю, що це може змінити світ», – відповідає Bowen.
За її словами, роботи матері та доньки стосуються і сучасного життя, не лише минулого.
«Справа не в тому, що вони – унікальні. Скільки людей просто намагаються годувати, одягати та утримувати своїх дітей?» – запитує Bowen.
Вона перелічила сюжети, за мотивами яких написані картини та мемуари: неповнолітні, батько – ув’язнений (батько Надії був відправлений у табір ГУЛАГ у Радянському Союзі на примусові роботи), безпритульність, втрата роботи, імміграція, церемонія поховання, знущання, виживання та сила жінки.
«Для мене це – настільки універсально», – зауважує Bowen.
Безліч речей роблять колекцію справді унікальною, для прикладу, зосередження уваги на жінках і дітях, а важкі спогади змушували автора ризикувати життям, щоб творити.
«Якщо б вас зловили, коли ви писали подібний матеріал», – наголошує Bowen, – ваше творіння було б знищено, а вас би стратили. Через цю причину більшість творів не дожили до цього часу».
«Хоча колекція – невелика, вона є живою, оскільки «живе» в планах уроків», – додала Bowen.
Картини змусили Bowen вийти зі своєї зони комфорту, щоб вона почала популяризувати те, у що вірить. Із двох власників колекції Bowen – не надто комунікабельна.
«Я – трохи сором’язлива, але мушу виконати свою місію», – каже вона.
Квітень – місяць поінформованості про геноцид, тож дослідниця пропонує серію плакатів, які безкоштовно повинні бути показані зацікавленим групам людей.
«Я відчувала, що зобов’язана приїхати. Відчуваю – те, що ми тут робимо, – для Бога. Я постійно відчуваю Його присутність у нашій справі. Я не хотіла заходити (в The Beacon – ред.), але зробила це», – переконує Bowen.
«У цій колекції стільки божественного провидіння, що це – неймовірно», – додала вона.
Зі слів Теодори Вербицької:
«Оскільки моєї зарплати (п’ятнадцять рублів) було недостатньою, щоб купити хліба, я почала вивозити наші речі на ринок і продавати їх.
Спочатку було важко, і мені стало соромно – проштовхуватись через натовп з якимсь вицвілим светром у руках, тримаючи його таким чином, щоб усі могли бачити, що я шукаю покупця. Десятки людей візьмуть його, перевернуть, приміряють, образливо торгуються зі мною і тоді, нарешті, його купують. Тоді я бігла, щоб стати в чергу за хлібом.
Вдома була радість: мати повернулася додому з хлібом. Стрибаючи вгору і вниз на тонких ногах, діти чекали, поки я розділю його, як скарб, не втрачаючи жодної крихти. Хоча вони були ще такими юними, вони вже знали, як це – жити в бідності».
Щоб подати заявку на проведення виставки, дізнатися більше про безкоштовні плани уроків або будь-яку іншу інформацію, відвідайте веб-сайт tworegimes.com, надсилайте листа на електронну пошту [email protected] або зателефонуйте за номером 804-608-6464.
Автор: Eli Witek
Переклад з англійської Зоряни Франко
Джерело: «The West Volusia Beacon» (https://www.beacononlinenews.com/news/deland-woman-helps-bring-history-to-life/article_01d9c108-63de-11ea-ae1f-abd935d2f1a9.html)