Один на двох бліндаж, пачка цигарок, шматок хліба, одна на двох міна – він поліг разом зі своїм побратимом.

Франківський доброволець Андрій Витвицький з позивним «Спікер» проміняв рясу священника на обладунки воїна. Став одним із засновників «Правого сектора», отримав медаль за оборону Авдіївки. Його дар надихати своїм словом і чудовим гумором порятував не одну душу на фронті. Про все це будуть розповідати його маленькій донечці, яка вже знає, що тепер тато живе на хмаринці…

Ми – не солдати, ми – воїни

Незадовго до своєї загибелі вони з побратимом сиділи в Авдіївці і «Спікер» сказав: «Подивись навколо на наших побратимів і запам’ятай їх, до кінця року доживуть не всі…»

Мама пригадує, як під час останньої відпустки Андрій зненацька обійняв її і тихенько запитав: «Мамо, ти будеш мною пишатися, коли мене привезуть?» – «Андрійку, ти якийсь смішний… Я тобою і так щодня пишаюся. Тому не треба, аби тебе аж привозили… Живи!» І, взагалі, цей хлопець ще в школі часто любив повторювати, що помре молодим. Передчував?

«Один на двох бліндаж, пачка цигарок, шматок хліба. Одна на двох міна. «Де служите, солдати?» – «Ми – не солдати, а воїни. А служать сам знаєш хто». І цим все сказано, – писав у соцмережі побратим «Спікера» після його загибелі. – І в цьому справжність та щирість вільних людей. Не ображайте гордих, великих духом, відданих полеглих воїнів словом «жертва». Вони знали, на що йдуть, заради кого і для чого. Вони були готовими до всього. Ми не готові це прийняти. Друже «Гайдамака», друже «Спікер», ви виграли свою війну. Слава вам, Воїни!»

Боєць розвідгрупи «Санти» ДУК «Правий сектор» Андрій Витвицький з позивним «Спікер» через розрив міни загинув у бою з окупантами на донецькому напрямку в районі Авдіївки пізно ввечері 16 січня 2018 року. Бійцю було 30 років.

Родом – з Івано-Франківська. Андрій Витвицький вчився у Вищій духовній семінарії у Львові з 2005 до 2010 років. «Спікер» пройшов шлях від боїв на Грушевського у Києві під час Євромайдану до боїв за Авдіївку. Один із засновників «Правого сектора», член групи швидкого реагування «Черепахи». Пішов воювати добровольцем на Донбас ще у 2014 році.

Після прощання на Майдані Незалежності у Києві його тіло привезли в Івано-Франківськ, де в костелі Христа Царя відбулось ще одне прощання з героєм. Похований на Алеї Слави міського цвинтаря в Чукалівці.

Вдома залишилися мати, дружина та трирічна донька.

Що тепер відповідати?

Після загибелі Андрія соцмережа просто рясніла дописами його численних друзів. «Неймовірно позитивний «Спікер». Завжди з посмішкою, з турботою про інших, з цікавими історіями. Людина, яка завжди була з книгою і дуже смачно готувала».

«Нарваний, правильний, рішучий. Веселун. Часом здавалося, що не міг сидіти без активних дій ні хвилини. Жив наповненим подіями життям. Закінчив духовну семінарію, але мав покликання воїна. Тому прийшов на Майдан робити революцію».

«Загинув «Спікер». Людина, яка про­йшла і пережила стільки всього за цих п’ять років – від початку Майдану і під час бо­йо­вих дій на Донбасі, що, здається, він просто не міг загинути, ну, неможливо, ця смерть несправжня, блеф, – писала Катерина Кобко. – Людина настільки світла, що знову і знову, відмотуючи плівку пам’яті в голові, я не змогла згадати про нього нічого, крім хорошого: смішних безглуздих жартів, веселих моментів, підбадьорюючих слів, філософських дискусій, духовних і патріотичних принципів. Постійний гумор, вміння надихнути промовою, нескінченний оптимізм і душевна харизма – ось основні складові того образу, який після нього залишився в пам’яті всіх, хто його знав. Думаю, не лише в мене. Він загинув, вірячи в ті високі ідеали та ідеї, заради яких продовжував їздити на фронт і воювати. Це буде розповідати дружина трирічній доньці Наді, яка продовжує запитувати про тата. Що тепер їй відповідати?»

«Я – сам володар власного життя»

Андрій встиг написати багато поезій. Мама Тетяна Витвицька показує купу аркушів, списаних віршами – й українською, і польською мовами. Один з побратимів обіцяв, що видасть збірку. Жінка дає прочитати вірш «Вовк», каже, що син, начебто, про себе писав.

«Я – одинокий, злий і вільний. Я – сам володар власного життя. В пориві злості божевільний і несвідомий болю каяття. Я шрамів від капканів не боюся і не боюся лаю злих собак, у очі смерті тільки посміхнуся, оскал зубів – не посмішка невдах. В очах горить вогонь святої волі, я втратив всіх, заради кого жив, у пащі присмак соленої крові, моєї крові й крові ворогів. Ви можете мене загнати псами, ви можете стріляти досхочу, та я втечу кривавими слідами, як не по полю, то душею утечу…»

Андрій ріс без батька, хлопчину виховували самі жінки: мама, бабця і тітка. Сім’я ходила до костелу Христа Царя, Андрій там навіть прислуговував біля вівтаря, до речі, сам захотів. Мама, взагалі, ніколи ні до чого його не змушувала, виховуючи в дитині внутрішню свободу.

Вчитися хлопчик пішов у школу, де навчання в молодших класах було польською мовою. Бо в тому закладі якраз вчили за новими та демократичними методиками викладання – такими, які лише тепер впроваджують у новій українській школі.

«Андрій був страшним непосидюхом, а говорив так багато, що в мене аж голова робилася «квадратна», – сміється мама. – Він дуже гарно декламував вірші, виступав на різних дійствах, щороку отримував купу дипломів. Це був хлопчик, який уже змалку вмів будь-що швиденько організувати і вирішити будь-яке питання.

Боялись, як вогню

Ніхто навіть подумати не міг удома, що Андрій захоче піти вчитися на священника. Хоча він з чотирьох рочків щотижня ходив до костелу, був навіть такий період, коли хлопчина не пропустив жодного дня. Мама лиш за одне переживала: як вона буде без внуків.

На п’ятому році навчання в духовній семінарії Андрій вирішив, що священиче життя – це не його шлях, хлопець дуже хотів мати дружину і діточок. Мріяв одружитися раз і на все життя.

На початках перебивався різними підробітками. Писав вірші. Ходив на побачення – надолужував те, чого не мав у семінарії. А потім був Майдан. Спершу Андрій негативно сприймав те, що там коїлося. Аж поки не «побили дітей».

Саме на Майдані хлопець зустрів свою майбутню дружину Олександру – громадську активістку зі столиці. Познайомилися на її день народження. «Не помітити Андрія було просто нереально, – сміється дівчина. – Він уже тоді був легендарним командиром загону, якого всі боялись, як вогню. Всіх лякали страшним «Спікером» і його заступником «Фашистом».

Коли Андрія поранили, вона йому і перев’язки робила, і лікувала. Вже через десять днів після знайомства вони освідчилися одне одному. А вінчав пару капелан у зоні АТО.

Загинув першим

Андрій умів командувати, саме він фактично створив загін «Черепахи» під час Майдану. У тому ж складі хлопці поїхали на війну. З-поміж них Витвицький загинув першим.

Андрій узяв позивний «Спікер», його ще в семінарії так кликали. Бо вмів добре говорити і розчулювати своїм словом людські душі. А на війні у хлопця дав про себе знати ще один талант: міг на слух визначати, що саме стріляє.

Євген Добровинський з позивним «Німець» каже, що Андрій мав рідкісний талант бачити у кожній людині те найкраще, що вона в собі має. Тому навколо «Спікера» завжди юрмилися люди, його душевне тепло дуже притягувало. «Спікер постійно був живим. Розумієте, про що я? – каже Микола Мельник із позивним «Фріц». – Біля нього так само хотілося жити на повну».

Побратими також згадують, що Андрій полюбляв потеревенити на філософські теми: в чому промисел Божий кожної події, що буде після війни…

Перший раз, коли хлопець приїхав додому у відпустку, то засинав лише з гранатою під ліжком. У місто не виходив без ножа. А потім то все перейшло – заспокоївся.

Незадовго до загибелі, якраз на католицьке Різдво, «Спікер» написав на своїй сторінці в соцмережі: «Повечеряв. Збираюсь у костел. А в голові зі самого ранку «Сумний Святий вечір в 46-му році…» Будьте розумними і пам’ятайте про суть новорічних свят, а не совєтську пропаганду, про дєда мороза, мандарінкі і куранти… Христос ся рождає. Йду помолюсь за померлих побратимів, хай їм там з Новонародженим буде краще, ніж було тут…»

Тато живе на хмаринці

На похороні було понад 20 священників – друзі-семінаристи. Одна монахиня навіть сказала потім мамі, що ще такого королівського похорону не бачила.

Вже два роки дружина Олександра не може вирішити питання, аби чоловіка визнали учасником бойових дій та присвоїли дитині та свекрусі статус члена сім’ї загиблого. Й досі не прописаний відповідний механізм, а ту купу документів, яку вимагають, просто неможливо зібрати. Олександра не опускає руки й продовжує свою боротьбу, вона знає, що, найімовірніше, Андрію це би не сподобалося, він би сказав, що ішов воювати не заради «папірця». Однак, тепер виходить, що «Спікера» взагалі не було на передовій і загинув він незрозуміло де.

Донечка Надійка – татова копія. Така ж бунтівна і непосидюча, робить лише так, як задумала. Дівчинка вже знає, що її тато – захисник, якого на війні вбили вороги. Малечу так дідусь навчив. Надійка також знає, що тато тепер живе на хмаринці.

Незадовго до загибелі «Спікер» написав пост на своїй сторінці у соцмережі: «Не чекайте месій. Робіть щось. Змінюйте своє життя самі, не чекайте месію, а ми вам допоможемо. Шлях є, мета є, як пройти – знаємо, порадників купа є, глобального результату нема…»

Автор: Наталя Мостова

Джерело: «Галицький кореспондент»
(http://gk-press.if.ua/drug-spiker/)