rss
08/05/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Тетяна Яремчук: «Чорним – по білому, білим – по чорному…»
Title
 Внучка Соломія

Читачі «Часу і Подій» вже знайомі з творчістю Тетяни Яремчук – раніше у нашому виданні було опубліковано її оповідання «Хата для ластівки» та «Тяжкий хліб» ( https://www.chasipodii.net/article/22906/). Ці та інші твори увійшли до її книги «Чорне і чорне». Книга густо пересіяна болем і тривогою – вона про історію й сьогодення, про те, яким би не мало бути наше українське завтра. Половина книги – це публіцистичні твори, які друкувалися у газеті «За вільну Україну», де пані Тетяна працювала колись (до слова, разом із авторкою цих рядків). Інша половина – художня проза.

Окрім того, журналістка (закінчила факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка у 1984 році) із чималим досвідом роботи, кілька років тому видала книгу про будні українського села. Також редагувала антологію поезій поетів свого села, де залишила й свій поетичний слід. З 2002 року – редактор медичної профспілкової газети, видає сільську газету. Окрім того, займається органічним землеробством. А ще …

Втім, про це – у розмові з пані Тетяною.

– Тетяно, яке з усіх ваших занять любите найбільше,?

– Найпершим було Слово. І для мене найголовнішим є влучне слово. Не люблю багатослів’я і замотування у папірці. Намагаюся донести суть одразу і не водити читача манівцями. Видається мені, що я таки пишу коротко та рельєфно. Все інше – довкола слова. І називається воно просто – життя.

Title 
 Збірка «Чорне і Чорне»
– За вашим словом, і за художнім, і за публіцистичним – тягнеться шлейф суму. Ці короткі оповідання – далеко не легке чтиво. Та до них хочеться повертатися, і кожне нове прочитання зачіпає струни душі. Які настрої викликає у Вас Ваша ж творчість?

 

 

– Мені хочеться все змінити, мені хочеться крикнути услід за Ліною Костенко: «Люди, будьте взаємно красивими!» Не робіть лиха одні одним, не ставте на коліна одні одних. Так боляче усвідомлювати, що історія людства – це історія нищення, вбивств, руйнувань, історія поневолення однієї нації іншою. До того ж, нація, яка має душу добрішу (а українці саме такі, бо живуть на багатій родючій землі, бо життя не примушує насильством їжу для дітей своїх здобувати), є найбільш закабаленою і поневоленою.

– Та ні, ми – вільні, незалежні!

– Та ні, ми – сучасні раби, яким дозволено називатися вільними та незалежними. Напевно, таки мав рацію німець Гете, котрий казав, що найкращий раб – це той, котрий навіть не здогадується, що він раб. Ви не знаєте, чому ми працюємо все життя – і бідні? Тому, що заробленого вистачає лише на житло і їжу. Тому, що від нас завжди приховують реальну вартість праці і товару, зробленого нашими руками. Отака платня і постійне нав’язування, яке називається рекламою, псевдопотрібних (модних, престижних) товарів, нас поволі втягують у кредити, які згодом передвоюються на піраміду боргів. А коли «борги стоять і гавкають», як казав Іван Франко, вони змушують нас працювати за мізер, який, до речі, ще й оподатковується, непогано наповнюючи державну казну. А куди йдуть гроші звідти? Щоб не ставили ми таких запитань, «поб’ють» нас ще й курсом долара, інфляцією, а то ще й дефолтом! І мусиш терпіти. Бо подітись нема куди, інші умови – такі ж кабальні... І огортає знову і знову кленове листя Василя Стефаника.

Title 
 Тетяна Яремчук в редакції
Тепер вже наших діточок. Пора б глянути на світ відкритими очима! Та, як зауважував психолог Аврам Хомський, котрий описав основні тези маніпуляції народами, нашу увагу майстерно відволікають від оцього головного, творять штучно проблеми, розв’язання яких забирає час і сили. Додайте до цього постійну дебілізацію нації: адже у нас не наука, а реформування науки, зрештою, як і медицини: раб потрібен дурний, хворий, безкультурний, щоб не знав своїх національних коренів. Та ще й у всьому він, бачите, сам і винен: починати ж бо треба із себе! А не з того, хто підступно ошукує! Ось це розуміння і «гризе до крові», як пише у вірші моя односельчанка, юна Христина Головко.

 

Title 
 Лани фермерського господарства «Соломея»

– То все таке чорне…

– … і чорне. Яскраві барви – у веселки. Тільки вона й рятує. Рятує прекрасний, досконалий світ, створений Богом. І я вкотре, разом із львівською поетесою Оксаною Лозовою, рятуюся «зоряним небом, шумом лісу і дзвоном дощів».

– Такий порятунок – це ховання голови у пісок. Чи в силі слово, яке для Вас найголовніше, змінити життя на краще?

– Життя не для всіх тяжке. Сучасні рабовласники його не хочуть міняти. Вони держави, зокрема й Україну, перетворюють на власні колонії і силу слова розуміють неабияк. Для них слово і було, і тепер є – найперше. Наші предки були безстрашної крові і вольової вдачі, тому були вільні й нескорені. Їм не втовкмачували, що всяка влада від Бога, і коли їх били по одній щоці, вони давали гідну відсіч, а не підставляли іншу, і були вони онуками Божими, а не рабами, і смутку вони в душі не мали, бо пісня і танець були їхніми молитвами до Бога. Душа, яка постійно споглядає людські муки, навіть, віртуальні – зболена, розчарована. Розчаровані ж люди, як казав Любомир Гузар, не в змозі побудувати вільну державу. Чи не того бідкаємось так довго? Слово правди – це лише перший апостол. Але навіть і він чогось так довго не йде. І ніхто не знає, коли нація народить свого Вашингтона. Але таки народить! Бо яка б біда, яка б чума нас не косила, а українська сила знову розцвітає. Я, разом із Павлом Тичиною, свято вірю в це.

– У Вашій родині були майстри слова?

Title 
 З чоловіком Михайлом

– Були. Татова мама, моя бабця Олена (до речі, ми народилася в один день – 16 травня, тільки роки різні). Бабця грамоту вивчила разом із синами, які пішли в школу. Не могла вона тільки збагнути, де початок слова, речення, а де закінчення – все писала разом. Проте, як написала дідові листа на фронт, то там читали усі – і плакали усі. Ось така у роду була письменниця. Втім з діда-прадіда ми завжди робили вічну славну роботу – засівали ниву. Тож і розкуркулювали нас, і реабілітували: маму мою з бабцею Настею було насильно вивезено у Сибір. Вони на собі переконались, як неволя відбирає у людини право бути людиною. Неволя, як писав Лев Силенко, гірше ран болючих. Право на свободу треба боронити, як пташка боронить своє гніздо, як собака – свою кістку. І я це знаю, бо такий земний закон. Ну ось – ми від слова і перейшли до землі.

– Для вас земля є джерелом прибутку?

– Земля годує нас. Але я так люблю дивитися, як тихо-тихо благословляється день, як вранішнє сонце червоною великою діжею піднімається над обрієм, як найчистішими діамантами з’являється роса. Ви думаєте, Бог створив цю красу, щоб нею рятувати душу людську? Може й так. Але Він створив росу, щоб годувати нею рослину: найбільше азотних сполук містить роса! А утворюється вона просто: вологе повітря, яке є у грунті, по ходах черв’ячків-жучків, піднімаючись вверх, зіштовхується із листками рослин, які мають нижчу температуру (бо вночі холодніє), ніж повітря у ґрунті, і конденсується, даруючи росу. Утворюється ще й денна роса: тепле повітря тими ж каналами тепер вже опускається у глибші та холодніші шари ґрунту і випадає конденсат під землею. Цієї вологи у два рази більше, ніж поступає із атмосферними опадами. І азоту в росі достатньо. Хіба не геніально придумано? Воістину геніально! Треба лишень не шкодити! Треба берегти землю. Ми бережемо: не руйнуємо капіляри, не вбиваємо мікроорганізми міндобривами, а навпаки – заселяємо їх. Зрештою, ми просто трудимося. У поті чола. Земля, напевно, це відчуває. Бачили б ви, яка у нас пшениця, овес, картопля… А полуниці! Дивлюсь – і душа співає!

Title 
 Ошибана Тетяни Яремчук

 

– Що не кажіть, а землеробство, нехай і органічне, таки далеке від письменства…

– Чому? Щоб добре написати, треба спершу відчути, отримати емоції: біль, радість, задоволення. Пробуджувати відчуття здатна любов. Плоди праці рук також приносять задоволення. Принаймні, мені. Втім, я далека від думки ставити себе в один ряд із письменниками. Я не вступала ні до спілки письменників, ні до спілки журналістів. Тож, напевно, я радше – землероб, у якого на озброєнні, окрім плуга, і є слово.

– Ще й журналістське слово. Тож поговорімо про роботу і відповідальність журналіста, адже Ви в журналістиці працюєте вже декілька десятків років.

– Я працювала у багатьох газетах: від заводської – до всеукраїнської. Найпродуктивнішою вважаю роботу у сільській газеті «Вісник», яка виходить у прильвівському селі. Саме тут вдалось втілити у життя практичний проект – безкоштовний додаток до газети, також, до речі, безкоштовної, журнал «Агро-ас». Це – видання про секрети вирощування сільськогосподарських культур. Саме робота у сільській газеті дозволила мені вести незаангажовані журналістські розслідування болючих соціальних тем. А щодо відповідальності журналіста, то її немає. Є відповідальність людини. Є Людина – є відповідальність. Головне ж бо – не розминутись із самим собою (це – за Петром Шкраб’юком).

– Тетяно, що пишете зараз?

– Тепер пишу казки. Декілька подавала на конкурс «Коронація слова». Але вони «корону» не отримали. А от внучата просять перечитувати їх по декілька разів. Особливо їм до вподоби «Ліки для душі» і «Де живе добро?». А ще влітку збираємо разом із внучками квіти на нашому полі, сушимо, а взимку – викладаємо ними картини. Ця технологія народної творчості називається ошибана. Придумали її японці. Вони так навіть і меблі інкрустують. Ми ж – просто тішимось, даруємо друзям. Гадаємо, що таким чином продовжуємо життя прекрасного.

– То, все ж таки, ми з вами – не у зовсім чорному світі?

– Виходить, що – не у зовсім…

Українська громада Чикаго підтримує захисника України Олега Івахнюка

Міністерство захисту правди. Вікторія Романюк

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com