Відпалала символічним червоно-чорним вогнем кленів та буків від Чорногори до Букового Берда в Бескидах на Закерзонні Карпатська Покрова 2007 року, 65-а річниця утворення славетної Української Повстанської Армії.

Знову, вже шістдесят третій раз, засипає перший сніг рейдові карпатські стежки і вишкільний табір відтинку „Лемко" УПА-Захід - полонину Букове Бердо, притишуючи голоси і маскуючи тіні славних вояків та одного з найбільш люблених командирів УПА - курінного Рена (Василя-Мартина Мізерного).

Сумно, пане брате (як щоразу злітало з уст командира Рена у зверненні до вояків), що навіть по 16 роках жаданої Української Незалежності вже 60 літ лишається трагічним пророцтвом гірка відповідь знаменитого бойового командира УПА-Захід сотника Хріна (Степана-Тараса Стебельського), відзначеного Золотим Хрестом бойової заслуги 1кл. - найвищої нагороди УПА, на питання його стрільців „Пане командире, що буде, як здобудемо незалежну Українську Державу?" - „Будете ще гнані в тій державі, але мусите бути гордими, що її здобули".

Незламні ветерани УПА

Ми бачили тих карпатських хлопців, лем засніжених хуртовинами десятиліть, замовчуваних, оббріхуваних піввіку, проте нескорених, гордих, все ще струнких, з трагічним відблиском скорботи в сумних очах.

Ми бачили тих стриманих, суворих, незламних мужів, загартованих тереновими гірськими боями та визвольними змаганнями за Україну з військом 6 країн і утвердженням себе і України у невідомому, далекому світі після неймовірного відмаршу на Захід через пів-Європи аж до Зальцбургу із нескладеною зброєю в руках, застиглих під вітром, дощем і снігом посеред карпатського пралісу з гілочками смереки і буку в міцних руках, коли можна було не ховати облич, але плечі та руки інколи видавали почуття...

Курінний Рен

Коли ми зрозуміємо, що тужливе ридання трембіти (наймолодшим воякам УПА наразі вже за 75) - то подзвін по кожному із нас, що це водночас наше невтрачене і „втрачене" покоління не лише на індивідуальному рівні, але для України і світу в цілому, бо до УПА йшли непересічні особистості, майбутній цвіт нації, свідомий своїх та державних ідеалів і своєї трагічної Долі, порівняно з якою трагедії „втрачених" поколінь Хемінгвея і Ремарка здаються лише особистими драмами?

Пішли у вічність і у різні світи із мрією і боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу на нових теренах славні вояки УПА із куреня командира Рена. Зосталися на вічній сторожі біля Вічної Ватри Української Незалежності їх курінний та сотник Хрін.

Сумно, пане брате... Як довго „будете ще гнані в тій державі", та „мусите бути гордими, що її здобули"?.

* * * * * * *

Я знову тут, на Буковому Берді,

Залізний „Рен", а серце, наче птах.

Я з вами знов, мої живі і мертві

Брати, забуті на усіх світах.

З ким ви зійшлись у повоєннім герці?

Де вас розкидав той шалений вир?

Я б, як синів, вас пригорнув до серця,

Орест, Смерека, Дорош, Драгомир.

Карпати в щемній білій круговерті

Гойдають тугу на усіх вітрах.

Я знову тут, на Буковому Берді.

Вертайте, хлопці, з мандрів по світах.

Найвужча стежка в горах нам знайома,

Найменший кущик вірно захистить.

Ми просто неба в цьому лісі вдома,

Що пам'ятає кожну нашу мить.

Я знову тут, на Буковому Берді

Ваш курінний на стійці вас зустріне,

І крізь роки та кличка пролуна -

Запит єдиний - „Слава Україні!",

„Навіки слава!" - відповідь одна.

Я бачу вас, засніжених і гордих

На марші в вічність, в мерехтіння зір,

В руках міцних тремтить

найвищий орден -

Смереки гілка з рідних синіх гір.

Сніги зійдуть, зазеленіють буки,

Не марні жертви, слава ще жива.

Те знамено переймуть юні руки,

Малий Орест вже кличку назива.

Я знову тут, на Буковому Берді,

Залізний „Рен", лем гірко на устах.

Карпати плачуть „Реквіємом" Верді

По своїх дітях на усіх світах.

* * * * * * *

Карпатський рейд УПА

Хай ватра догорить сама,

дотла - так має бути.

І я тоді зійду униз останнім

з сивих полонин.

Вже лем собі і ватаг, і спузар,

давно всіма забутий,

Що навіть сам згадать не може,

хто він за один.

Хай ватра догорить дотла сама,

як на Покрову осінь.

В зимових снах долин лем сум один -

ні стогону, ні сліз.

Дощем заплаче Руна й вітром

заголосить

І скине ліс мідяне листя для душі

на перевіз.

* * * * * * *

У Гражді тій даремні всі слова -

Летить у вічність смерекова глиця,

Дух Молока здіймається з дійниці

І Паски Дух за зливою сплива...

Те Молоко ще тепле. Припади

До глека Долі зшерхлими устами

Малим дроб"єтом, Вуйком у нестямі,

Шукаючи минулого сліди.

Та Паска ще гаряча. Відломи

Окраєць щастя спраглими руками

У тій колибці під тими свічками,

Вслухаючись в минулого громи.

Та жінка і донька` її жива...

До болю рідні, невпізнанні лиця...

Й вже ні за що не хочеться молиться

У Гражді тій даремні всі слова...