rss
06/02/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
У фокусі – Америка \ Забутий редактор д-р Михайло Сосновський – життя, діяльність, чесноти й загадкова «ненадійна смерть»

Спочатку Михайло Сосновський сидів за бюрком у першій кімнаті біля головного редактора. За кілька місяців, чи не з весною, для більшої зручності він змінив своє робоче місце і сидів поруч редактора Богдана Кравціва, редактора В’ячеслава Давиденка і якраз біля мене. Відтак, його бюрко я «одідичила», з чого була дуже горда, не так тому, що воно було більше і краще від інших, але що воно мені дісталось завдяки Михайлові Івановичу. Він саме перейшов до іншої кімнати, в якій тоді там працювали редактор Василь Тершаковець, редактор Зенон Снилик і редактор Ігор Длябога. Трохи пізніше до редакції ще прибули редактор Володимир Левенець та редакторка Людмила Волянська. Мене тоді від Михайла Сосновського відділяв «китайський мур» – грубі брунатні двері, в які я, жартуючи, начебто «умовно» стукала.

Під час роботи редактор Михайло Сосновський так інтенсивно заглиблювався у свої думки, що зовсім немов «виходив» з кімнати, абстрагуючись цілковито від свого оточення. Тоді його очі, до безмежности задумані, вже не блукали доріжками зеленого скверика, але споглядали наче з-поза духової застави, де майже затрачувалось його фізичне існування... Та це було тільки в той час, коли він «горів» працею, а так – любив погомоніти, пожартувати, подискутувати, звичайно, під час перерви або в хвилині переходу до своєї кімнати. Однак, зокрема, в час написання передової, якщо до нього хтось із колег звертався із запитом, він дослівно відмахувався від «інтруза» рукою і просив: «Панове (чи пані), ради Бога, не тепер, пізніше, на все буде час!» І завжди те «пізніше» наставало. А навіть часто сам, немов собі щось пригадавши, підходив до мого бюрка з різними цікавими матеріалами, щоб допомогти мені вибрати тему для статті. При цьому скромно зазначав: «Не знаю, пані Любо, чи воно чогось варте, але перегляньте, може, якраз знайдете щось до використання».

У Михайла Сосновського була одна важлива навичка – економно розподіляти час, якнайшвидше використовувати матеріали і підтримувати на своєму бюрку досконалий порядок — що був, звичайно, «боґемічний» на інших редакторських бюрках. Це він започаткував і впорядкував матеріали про дисидентів в Україні, що ними й досі користуємося. Якось я підійшла до його бюрка і, побачивши рівно поскладані книжки, течки зі статтями і навіть відсутність типових для редакторів записок, зачудувалась: «Редакторе, як же ви це робите, що у вас немає жодних папірців?» Він, усміхнувшись, відповів: «Пані Любо, моя дружня порада: ніколи не збирайте жодних зайвих матеріалів, бо, свого часу не використані, вони будуть громадитись і вам заважати. Найкраще робіть так: якщо промине місяць і ви побачите, що ці матеріали, що у вас на столі, не надто цікаві, або у вас немає бажання чи часу їх використати – безжалісно викидайте їх геть. Звикнувши до такої системи, легше працювати, а що важливіше – матимете порядок». Слово порядок, ніколи і не затнувшись, він вимовляв – «порадок», і коли всі жартома сміялися з трохи чудасійного звучання цього слова, він просто «сяяв», кажучи, теж жартуючи, що він зовсім не цурається своєї вимови, бо так говорили в його Гаях Великих, біля Тернополя.

Під час роботи Михайла Івановича завжди супроводжував однаковісінький і рівний спокій, він ніколи назовні не показував хвилювання, а, побачивши в когось журу чи зденервування, звик казати: «Та що ви, колего? Спокійно, чого ж тут хвилюватись?»

За кілька місяців матеріали Михайла Івановича почали привертати увагу української спільноти. Почали з’являтись з-під його пера не тільки вістки і передові, але й аналітичні статті з виразною ідеологічною лінією, з певною класифікацією суспільно-політичних явищ. І про Михайла Івановича заговорили, високо оцінюючи його публікації. «Виглядає, начебто, підсоння американської землі таки вам ласкавіше, ніж у Канаді». Він погрозив мені пальцем, ніби малому «шкрабові» (так у Галичині називали малюків), а потім часто повертався до «великоднього порівняння», розповідаючи залюбки його іншим, при цьому розкотисто сміючись. Однією з найбільш природних рис вдачі редактора Сосновського була його природна, ніколи не штучна поведінка, відсутність найменшої пози, роззброююча безпосередність, а ще – його мила уважність до турботи іншого. Часто повертався з друкарні задуманим, і, здавалося збоку, начебто у сні мандрував попри наші бюрка, чи й далі, розмірковуючи писати якусь статтю. Здавалось, він нікого не бачить. Тим часом він, не доходячи до своєї кімнати, повертався до когось, в кого була жура, і починав розмову з теплом і з дрібкою несміливости, мовляв, не у свою справу втручаєтеся: «І навіщо аж так задумуватись, колего?! Не журіться, ще прийде інший день». І як тоді можна було не розхмаритись і не йняти віри, що таки прийде «інший», ласкавіший день, якщо ви бачили таку уважливу співчутливість.

Під час перерви, хоча в кожного з нас були зовсім «можливі» апетити, ніхто не розтрачував часу тільки на їжу, а ми повністю віддавалися дискусії, співрозмовником якої, здебільшого, був Михайло Іванович. У руках у нього було завжди невідступне яблуко – щоденний, гейби, ритуал його полуденку. Рішуче не пам’ятаю, щоб у нього колись під час дискусії був задиркуватий; гарячковий або надто пристрасний тон. Михайло Сосновський заявлявся за філософсько-зрівноваженим і спокійним способом розмов. Своїх дискутантів, хто б то не був, він трактував на рівні, і коли його співрозмовник на якусь тему чогось не знав, Михайло Сосновський тоді старався підкреслити знання співрозмовника з іншої площини, а то й відзначав дискутантову вищість, кажучи, що в цьому він ще багато мусить вчитися. Якщо під час дискусії і виринали якісь спірні питання, Сосновський ніколи не старався перетягти співрозмовника на свій бік чи принижувати ідеологічну вартість його поглядів. Таке вже було його в цьому аспекті кредо: щоб до дискусії долучатися заради заглиблення в суть справи, і, в жодному випадку, не задля азартної суперечки чи заради вияскравлення свого «я». Принаймні, таким я його бачила в редакції. Бував тільки тоді строгішим, коли в години праці за відсутності головного редактора доводилось Сосновському його заступати. І коли дехто з нас не зовсім «в порадку» виконував свої редакційні обов’язки, по-товариському картав, бо ж і відповідальність на ньому тоді спочивала велика.

Другою батьківщиною для Михайла Івановича була не Америка, а Канада, країна, куди він приїхав з Європи, де знову закінчував студії, а опісля, сповнений запалу, кинувся у крутіж громадської і політичної діяльності. Він був новоканадцем, і в нього постійно жило незаспокоєне бажання повернутись до Канади. Від повернення стримувала тільки його праця в тижневику, яку дуже любив. Інколи він виїздив у Канаду на короткий час і, звідтіля повернувшись, згадував залюбки про свої зустрічі зі своїми колегами-друзями, знайомі місця, розповідав про свою «королівську країну» з усмішкою закоханої людини.

Іншим місцем «капітального» відпочинку, за його власним окресленням, була його чарівна Флорида – море, піскові дюни, і як Михайло Іванович розповідав, що, заглибившись у них і пригорнувши до себе книжку, можна було зовсім віддатись дозвіллю, відчуваючи і беручи собі тільки тепло й якнайбільше сонця. Звідтіля, як і з Канади, завжди повертався у розкішному, справді козацькому гуморі, людиною, яка гарно відпочила, задоволена, засмагла, роздавав помаранчі і сонячний настрій. Улітку ми не раз потерпали від спеки, а він, усміхаючись, казав: «Та що вам! Це ж так прекрасно надворі. А я ж, чим гарячіше, тим краще себе почуваю. Не люблю холоду, втікаю від зими»...

Ще один спомин приходить до мене… Згадую ту днину, коли мені «перепало на горіхи», тільки, на щастя, у жартівливій формі, бо ж про мене ходила фама, як про «перестрашену людину»... І так, у своїй передовій Михайло Іванович написав про міжпланетний політ «советського» Союзу. При корекції я не зауважила, що в слові «совєтський» закралася помилка: на початку слова літеру «с» друкарі склали з великої літери і… кудись зникли лапки. І так у газеті, на моє превелике горе, чорним по-білому залишилося написано, що «Совєтський Союз кружляє у просторах»... Не зможу ніколи забути щирого сміху Михайла Івановича в тій хвилині, коли він мені приніс газету, і його слів: «Пані Любо, таж це... капітальна помилка. Якщо дозволите, покажу редакторові Драгану. Трохи потерпаючи, я погодилась, бо ж, хоча ситуація була гумористична, немов взята зі сторінки «Лиса Микити», але помилка є помилкою! Ще раз, глянувши в газету, мої колеги, здавалось тоді своїм голосним реготом розворушували стіни, я зі сорому «пекла раки», а Михайло Іванович, сміючись вголос і до сліз, приговорював: «От, герой з пані Люби. Й подумати – сила яка! За одним махом висадила своєю делікатною рукою цілий Совєтський Союз! Честь їй і слава!»

І хоча я мало що не «запалася під землю» – варто було зробити помилку, ненароком бо спричинитися до сальви отого прещирого сміху, що лунав звідусіль. Про своє приватне, домашнє життя дуже мало розповідав Михайло Іванович, мабуть, це була його «святая святих», що й підтвердив один невеликий фрагмент із нашої розмови, коли він з особливою пошаною та з визнанням авторитету висловився про свою дружину Оксану. Це було після доповіді Сосновського (їх виголошував він так часто, що не раз в останній хвилині, прочитавши в газеті повідомлення, що він десь виступає, пригадував собі, що туди йому треба йти). Тоді я підійшла до Михайла Івановича, щоб скласти йому ґратуляції за справді цікавий реферат. Я бачила його вдоволення, але зовсім не з моєї похвали, бо зараз таки, поглянувши вбік, де стояла його дружина, у відповідь на моє захоплення сказав: «Дякую вам, пані Любо. Але чи ви знаєте, що навіть мене моя дружина похвалила, лише трошки покритикувавши... А її висока оцінка – це добрий знак, вона – справедливий і добрий критик. І її порада і похвала для мене багато значать».

Тепер одна за одною виринають у моїй пам’яті подробиці... Хоча б така деталь, як одяг. Як не дивно, але Михайло Іванович був «прив’язаний» до одного і того ж капелюха – брунатного велюрового з невеликим пір’ям. Одягався, здебільшого, в убрання темно-попелястої барви, а сорочки любив якщо не білі, то в тонах зелених або синіх, і дуже часто одягав білий светр-«гольф», зокрема, тоді, коли повертався з Флориди, мабуть, ховався в нього, щоб себе... вберегти від тутешнього холоду.

Настав липень: спочатку землю полоскали нестримні і буйні дощі, а потім спекою розіскрилося сонце. Кожен з тугою очікував вакацій... В останній день перед вакаціями, трохи пополудні, Михайло Іванович, очевидно, квапився до відходу. Він тільки усмішкою, наче прохаючи вибачення, і ледве чутними словами вже на ходу дав нам знати, що відходить, бо, мовляв, поспіх великий, за кілька годин він мусить бути на засіданні Комітету 200-річчя Америки. Ще один кивок руки… Ми не знали, що для нас він буде останнім... і знову ясна усмішка, що в поспіху торкнулася нас майже за порогом. І це – все. Людина, яка перебувала з нами три роки, не знаючи, що станеться з ним невдовзі, навіть не могла нам нічого сказати...

А вночі линула вістка від хати до хати, що Михайла Івановича вже немає. Забрала його заздрісна лиха доля, якій байдуже... Забрала нашого колегу у велику, майже несамовиту спеку, в яку був закоханий Михайло Іванович. Його смерть була дивним, майже нерозгаданим ударом для кожної людини, що кілька годин тому бачила його здоровим, життєрадісним і живим. Ми свідомі були цього, що відійшла людина, в якої були устремління до чогось високого, сильного і, водночас, гарного; людина, яка дала добрий початок політично-суспільній будівлі цікавої і небуденної архітектурної форми, – у наш убогий на концепції час.

Торік, пізньої осені, у день Архістратига Михаїла я була в Баунд-Бруку на цвинтарі. На гробах стелились униз з відцвілими мізерними личками айстри і хризантеми, бо й їм уже була пора перестати цвісти. І раптово поміж листям барвінку, який жеврів ще іскрою життя, я побачила чудо-диво: дві розцвілі блакитної барви квітки; дивлячись на мене, вони немов передавали чиюсь невидиму і нечутну, проте голосну мені думку про голубі заозер’я всіх прагнень до ідеалу Михайла Івановича.

Сьогодні нас у редакції «Свободи» стає чимраз менше. Жменька людей і кам’яно-холодний безмежний простір – здебільшого, порожні крісла – а в ньому – порожнеча там, де повинні би бути редактори. А ще й у міжчасі відійшли від нас назавжди знаменитий літературознавець, журналіст і поет редактор Богдан Кравців, а недавно – філолог і журналіст, редактор В’ячеслав Давиденко, людина, яка зі щирістю душі ділилась своїм мовним знанням з іншими і не відмовлялась від редагування навіть найбільш мовно і стилістично заплутаних скриптів... І пусткою віє від бюрка, яке стоїть тепер біля конференційної зали: воно було призначене Михайлові Івановичу. Але й дотепер ніхто за ним не сидить. Тільки коли надходить Різдво, там сяє барвистими вогниками ялинка. Коли проходжу мимо, мені здається, що зараз мушу побачити над машинкою похилені плечі Михайла Івановича, його погляд, задивлений кудись у далечінь, і спокійні його руки, які – ще мить – і вдарять по клавішах друкарської машинки, записуючи його ще досі не всі висловлені думки, бо ж не встиг він усе розповісти, усе написати, принаймні, – ще один твір, про який Михайло Іванович згадував і планував. І в ньому не повинно би бути нікому незрозумілого останнього акорду, а, навпаки, – продовження розпочатого. – Ірвінгтон, 21-го травня 1978».

У редакційній статті «B десятиріччя смерти Михайла Сосновського» українського універсального журналу «Нові дні», № 428 від жовтня 1985 року, читаємо «…Михайло Сосновський довший час був редактором «Гомону України» і провідним членом Організації Українських Націоналістів (ОУНб), на форумі якої виступав проти «внутрішньої української громадської та партійно-політичної боротьби і самознищення, знаючи, що передумовою нашого розвитку і росту є здорове суперництво (не ворожнеча) на базі… плюралізму. Таке суперництво буде корисним і для всього народу, і для окремих груп. Усілякі тенденції до монополізації українського громадського і політичного життя будь-яким чинником в основі є шкідливими, і їх треба поборювати»… Мабуть, за подібні «єретичні» думки М. Сосновського виключили з організації ще заки він встиг стати її провідником.

Деякий час Михайло Сосновський був директором Світового Конгресу Вільних Українців, а перед своєю смертю став редактором газети «Свобода», яку підніс на небувалий для неї рівень. На жаль, людська пам’ять коротка, а людська вдячність часто буває запізнілою… За десять років не вияснено навіть причин і мотивів його таємничої смерти…»

Знову ж таки, в іншому числі цього ж журналу «Нові дні», № 341-342 за липень-серпень 1978 року, у статті його редактора також йдеться про «несподівану й загадкову смерть» «…виняткової Людини, що з кожним днем інтелектуально росла, унезалежнювалась, і своїм розумом і тактом, а також великою працьовитістю скоро висувалась на чоло українського національного табору…», «примітивні або ж просто нечесні пасквілі на покійного з’являються і досі, але вони тільки підтверджують факт, наскільки іншим і вищим був Михайло Сосновський від загонистих і закукурічених діячів…» «…Протягом довгих років свого короткого життя він працював з талантом і подиву гідною посвятою, аж до самозаперечення…»

Український лікар, громадський діяч, тернополянин з походження д-р Степан Ворох (*1921-†2002, Ньюарк, США), член ОУН і політв’язень, а пізніше, вже на еміграції, голова консолідаційної комісії УНР у Нью-Йорку й член Генерального секретаріату Світового конгресу вільних українців (СКВУ) у 1978 році, наголошував: «…неочікувано і до сьогодні не вияснено, занадто передчасно закінчив своє трудолюбне життя… Д-р М. Сосновський був незрівнянним аналітиком української духовности. Його глибокий аналіз важких суспільно-політичних і громадських проблем та, безспірно, правильні висновки почали давати добрі результати… Михайло Сосновський кинув виклик нашій історичній слабості – крамолам – і докладав усіх сил і вмінь, щоб доказати нам самим і ворогам нашого народу, що модерне українство не тільки має бажання, але й є здібне до державотворчого діла… Дивним дивом, нагло і несподівано відійшов назавжди незабутній й невіджалуваний, виняткової шляхетності працівник пера, автор цінних публікацій, блискучий журналіст і діяч.

Минає рік від появи Його останніх глибоких статей у тижневику «Свобода». Відтоді ніхто не посів Його місця, ніхто навіть не наблизився до Його рівня. Минає рік, а на журналістському овиді немає найменшої ознаки, що з’явився хтось інший, такий же зрівноважений, спокійний, безпристрасний, і, в той же час, із глибокою вірою в українську людину, зі щирістю та теплом до неї, людина кришталевого характеру, етичності, ерудиції і працьовитості… Ці риси були притаманні великому серед нас журналістові світлої пам’яті д-рові М. Сосновському… Його праця, його публікації підкреслювати завжди, що єдність – сила, бо тільки життєва єдність готує народ до остаточного і вирішального походу волі».

Уродженка історичної Полтавщини, українська письменниця, редакторка й громадська діячка Людмила Волянська (*1922-†2001, м. Кергонксон, США), донька Івана Шарого, репресованого й розстріляного большевиками в 1931 році за «український буржуазний націоналізм», яка приятелювала з Євгеном Маланюком, Михайлом Сосновським, Дмитром Донцовим, працювала як журналістка, репортерка, коректор і навіть як редакторка для наступних видань газети «Свобода» (була членом редакції), альманаху УНСоюзу, «Вісника ООЧСУ», тижневика «Шлях перемоги» тощо. У своїй праці Л. Волянська (Шарій) невідступно дотримувалась ідей українського націоналізму, засадничих принципів демократії й політичної толерантності та залишила цікаві, як мене, спогади про світлої пам’яті Михайла Сосновського.

Це про неї, полтавку Людмилу Шарій (в заміжжі – Волянську), писав відомий український учений-дослідник Сергій Білокінь: «…Минуло багато років, я опинився в Америці й познайомився там з пані Людмилою Волянською (†22 червня 2001), розмовляти з якою було справжньою втіхою. Вона мала свою біографію. Її батько Іван Шарій опинився під Крутами і перший з усіх написав спогади про цю трагічну подію. В Америці пані Людмила приятелювала з біографом Дмитра Донцова Михайлом Сосновським, щодо смерті якого (1975) мала свою думку, вважаючи її прихованим убивством. У добрих стосунках перебувала вона, природно, і з Донцовим, – я бачив її родинні фото, де серед інших був і Дмитро Іванович. А в себе вдома (Kerhonkson, N. Y.) пані Людмила винесла мені раз подивитись у пластмасовому ящику, який, зазвичай, використовують у фруктових та овочевих крамницях, купу книжок цього автора з дарчими написами…»

Людмила Волянська у своєму виступі на вечорі СУЖА в Нью-Йорку 7 листопада 1975 року говорила «…у «Свободі» Сосновський дійсно розправив свої крила на повну широчінь. Скільки встиг він зробити за короткий час і скільки зробив би ще! Але життя трагічно обірвалося… Він був дуже людяним у щоденному житті, дуже доступним і справжнім. Було багато творчих і глибоких, радісних і зворушливих хвилин у щоденній праці в «Свободі» для нас усіх, коли між нами був шановний Михайло Іванович. Михайло Сосновський не був балакучим, але його мова була багатопланова, відкрита, – вона налаштовувала душу і думку; хоча він був дуже поважним, але вмів оцінити жарт і доречною ремаркою додати щось своє до нього. Не гнівався, коли ставав об’єктом кепкувань, ухилявся, дотепно і поблажливо ставився до «слабкостей людських», щоб не образити нікого, ні в чому і ніколи не підкреслював своєї вищості. І в цьому плані він був особливо тактовним і до тих, котрі не були йому рівнею, і до «підлеглих», щоб не образити, не зачепити «амбіції»… Добрий в душі, він був і безстрашним воїном за правду, галантним борцем за українську визвольну справу, людиною завзятої енергії, ініціативності, яка ніколи не залишала незавершених справ…

Михайло Сосновський був журналістом за покликом, з Божої ласки. Він не тільки мав що сказати й умів те сказати, але він і мусів говорити… Такі, як Сосновський, не йдуть із поля бою добровільно. На їхню поставу дивляться інші, слабші і молодші: для них треба слугувати прикладом… Українська політична думка в особі Сосновського мала свого жерця й адоратора, лицаря без страху й без догани!.. Ми не мали і не матимемо багато таких, як Сосновський, і ми не вміли його вберегти від передчасної смерти. І зовсім не «абсурдом» звучить страшний здогад про його неприродну смерть, і є сильна підозра, що це було політичне вбивство. Ті сили, що зацікавлені, щоб українці «завжди йшли в хвості подій», мають довгі руки… Наш великий і незабутній Друг любив правду понад життя, любив Україну та її людей. Не вмів ненавидіти, навіть тих, котрі нищили його на кожнім кроці – дрібні заздрісні люди…»

Уже згадувана мною вище Людмила Волянська у своїй рецензії «Особлива книга і її незабутній автор» писала, що «…книзі д-ра Михайла Сосновського про Дмитра Донцова: «Дмитро Донцов – політичний портрет» повезло під цим оглядом, бо не забракло досі відгуків… Михайло Сосновський підійшов до своєї праці з майже неймовірною серйозністю, він виконав кропітку роботу дослідника й аналітика, заощадивши кожному сучасному й майбутньому дослідникові (і студентові) життя і творчості Д. Донцова та історикові розвитку української політичної думки багато праці. Він проїхав тисячі миль, перегорнув порохом присипані архіви, переговорив із сотнями людей, перечитав безліч листів, документів, різних публікацій, що стосувались особистості Д. Донцова і його доби, глибоко простудіював 65-річний публіцистичний доробок Донцова і, в наслідку, дав нам «об’ємисту студію, в якій з подиву гідною докладністю проаналізував життя і діяльність, багатющу публіцистичну спадщину названого ідеолога українського націоналізму» (І. Кедрин)…

Сосновський, працюючи над книгою, не мав на меті ні глорифікацію Донцова, «ні його забронзовування, ні відбронзовування», як висловився Б. Кравців; він служив у той час одному богові – об’єктивізмові і правді, тож його праця не сподобалася закоренілим симпатикам, як і таким же закоренілим ненависникам Донцова… За кілька днів перед своєю загибеллю Сосновський часто згадував, що ще одна-дві рецензії – і він дасть відповідь своїм критикам – рецензентам, і злим і добрим, відповівши на їхні твердження, інтерпретації, запити, хвалу й хулу. На превеликий біль і жаль, не здійснились ці, як і багато інших планів: жорстока й безжалісна смерть обірвала нитку життя цієї світлої Людини. Лишились без відповіді багато питань, і лишився гострий жаль за Недоспіваною Піснею його ясного життя – у силі віку, в розпалі кипучої діяльності й творчого горіння, коли стільки ще могло би було бути зроблено корисного і неповторного!..

Ми часто дискутували на тему Донцова, і книги з моїм шефом і Учителем (не в сенсі «учитель – учениця» в розумінні різниці віку, тут була, насамперед, професійна відстань). Д-р Сосновський, здавалося мені, випробовував силу своєї аргументації на мені як на «найзавзятішій донцовці» (за окресленням ред. В. Давиденка). Це були години справжнього духовного бенкету, сигнал налаштовувати думку і творчо зростати для мене. Уважність і готовість кожного трактувати поважно й доброзичливо, хоча б не знати, які погляди, протилежні до його поглядів, хтось би висловлював, – робили Сосновського співрозмовником надзвичайно коштовним, шляхетним і щирим товаришем праці, яких не зустрічаєш часто, якщо вони, взагалі, існують. Що ж до теми про Донцова – це була і його «magnificent obsession», як і моя.

Примітки:

*Усі підкреслення, скорочення в текстах та виділення фрагментів жирним шрифтом зроблені О. Панченком.

**Світлини взято з книги М. Сосновського «Між оптимізмом і песимізмом» (1979) та українського універсального журналу «Нові дні».

(Далі буде)

Волонтер, що підірвався на міні, потребує протезування

Блаженніший Святослав привітав Патріаршою грамотою о. Івана Кротця з нагоди 50-річчя ієрейських свячень

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com