Якою б монолітною зовні не видавалася вибудувана Путіним за 20 років свого одноосібного правління система російської влади, всередині неї, як і свого часу навколо Гітлера чи Сталіна, постійно тривають кланові міжусобиці. Там теж неспокійно.

«Старі» часом виступають проти «нових», «московські» об’єднуються проти «пітерських» і «саратовських», або всі разом утворюють спільну коаліцію проти «казанських» чи «махачкалинських». Що є, то є. Окрім неорадянського авторитаризму, ще одним підмурком сучасної Росії є сировинна олігархія, а значить – і неминуче з’ясування стосунків між провідними фінансово-промисловими групами, кожна з яких прагне бути ближчою до царського престолу і федерального кошторису.

Одначе, на початку нового 2020 року у путінській верхівці сталися кадрові перестановки дещо іншого штибу. Своїх посад позбулися три надзвичайно одіозні фігури, одіозні навіть за умов майже 100% стерильності інформаційного простору і неймовірної цензури у медіа: прем’єр-міністр Дмитро Медведєв, генеральний прокурор Юрій Чайка і помічник президента, без перебільшення – справжній «професор Моріарті» кремлівської політкухні Владислав Сурков.

Антирейтинг усіх трьох останнім часом просто зашкалював. Медведєв задля порятунку підсанкційної економіки зі ще більшим, до речі, ніж в Україні, рівнем «тінізації», зміг лише підвищити пенсійний вік, чим повернув виборців пенсійного віку назад до їхньої улюбленої Компартії. Чайка «тіньовий сектор» вперто не помічав, певно, не без власної зацікавленості. Надходження до державної скарбниці знижувалися, а тут ще й Сурков, як той, хто зосередив у своїх руках невидимі нитки для смикання окупованих районів України і республік Кавказу (так, країни Кавказу, на нашу думку, після небачених за своєю жорстокістю Першої і Другої Чеченських воєн, після бійні в Абхазії та інших «гарячих точок» теж слід вважати окупованими, дарма що про це на Заході з кожним роком чутно менше і менше), мало того, що витягує газорублі на бойові дії та маріонеток у Донецьку, Луганську, Грозному і Сухумі, так ще й не зміг забезпечити їхню «ефективність». Хоча, можливо, у безкінечних зусиллях із втілення поставлених «верховним правителем» (а так тепер пропонується називати Путіна в оновленій конституції РФ) цілей і, як наслідок, безкінечних потоках фінансування й полягала «геніальність» політико-економічних схем Суркова.

Фото – прінтскрін з YouTube

Москва завжди жила за календарним планом, тож наступного дня після Старого Нового року, 15 січня, Медведєву подякували за виконану роботу й відрядили на нічого не варту посаду заступника генерала армії Миколи Патрушева у Раді безпеки Росії. Рівно за тиждень, 22-го, настала черга Чайки, урочисто відрядженого представником президента у Північнокавказький федеральний округ, а 24-го «пішли» Суркова.

Замість вкрай далекого від економіки Медведєва на уряд з місією за будь-яку ціну забезпечити істотне збільшення бюджету пішов очільник Федеральної податкової служби Михайло Мішустін. 68-річного Чайку, що, як і Медведєв, став героєм присвяченого йому особисто надзвичайного популярного на YouTube фільму-розслідування «Фонду боротьби з корупцією» Олексія Навального, замінили порівняно «чистеньким», молодшим від свого попередника на 22 роки етнічним помором, генерал-лейтенантом юстиції Ігорем Красновим. Суркова ж посунув віцепрем’єр Дмитро Козак, що отримав формальну посаду заступника голови Адміністрації президента Росії і неформальний «український напрямок».

«Протягом найближчого місяця він буде займатися медитацією», – повідомив на своєму каналі у Telegram наближений до Суркова політтехнолог, директор Центру політичної кон’юнктури Олексій Чеснаков. Так і сталося. Указ Путіна про відставку скандального маніпулятора і провокатора вищого рангу з’явився тільки 18 лютого.

Проблема № 1
на Кавказі

У медитативний стан увійшов і вирощений Владиславом Юрійовичем Сурковим (до слова, його ім’я при народженні – Асланбек Андарбекович Дудаєв) де-юре «президент Чечні», а де-факто єдиний кремлівський намісник на Кавказі з безмежними грошовими, організаційними і військовими можливостями Рамзан Кадиров. Він і демонстративно наближений до диктатора «син Путіна», і «генерал-майор МВС РФ», і «доктор економічних наук», і ще багато чого, що дозволяє йому почуватися геть безкарно не лишень в Росії, де вихідці з Ічкерії підім’яли під себе значну частину злочинного світу, а й в Євросоюзі та на Близькому Сході, де регулярно від рук невстановлених осіб гинуть його особисті вороги.

15 січня, практично одночасно з новиною про відставку Медведєва, пресслужба Кадирова повідомила про хворобу («тимчасову непрацездатність») патрона й розповсюдила відповідне розпорядження керівника Чечні, щоправда, датоване 13 січня.

«Мені здається, він навряд чи хворий. Він, скоріше, кудись поїхав і чогось вичікує... У Кадирова багато ворогів, зокрема, сильних і впливових. Якщо серйозно подумати, то у нового прем’єр-міністра Мішустіна можуть бути питання до Кадирова», – коментував тоді ситуацію політолог Дмитро Орєшкін.

При цьому він нагадував, що 2019 року Чечні було виділено 30,4 млрд рублів дотацій, що станом на 18 січня дорівнює $55 млн 216 тис., і завдяки цьому республіка посіла четверте місце серед регіонів Росії за даним показником.

Джерело – Instagram / Kadyrov_95

«За розміром трансфертів, які отримує Чечня, доходи населення повинні бути, в середньому, на 15% вищими, ніж у інших. Але, згідно з офіційним рейтингом 2019 року про наявність середнього класу в республіці, там лише 2,5% представників середнього класу. Інакше кажучи, тільки 2,5% населення Чечні може дозволити собі купити авто або квартиру. Куди бабло щезає? І це сфера саме податкової», – звернув увагу Орєшкін.

У тому, що в недалекому майбутньому в Кадирова неодмінно виникнуть розбіжності у взаєминах з федеральним урядом, впевнений також естонський аналітик, фахівець з пострадянського простору Аарне Веедла.

«Володимир Володимирович особисто дав напуття пану Чайці. Він говорив, що ось Північнокавказький федеральний округ, там у нас «корупція», «тероризм»... І він там ще читав і читав всі ці проблеми, які є саме в Північнокавказькому федеральному окрузі. Здається так, що Чайці дано сувору вказівку визначитися з цим Кадировим, який то займається корупцією, то вбиває того, кого не треба вбивати. Так що, гадаю, боротьба навколо Кадирова буде тією ще оперою під час транзиту влади. Важко сказати, яка мета там. Можливо, вона в тому, щоб прибрати пана Кадирова під кінець цього транзиту влади, щоб уже наступник Путіна не займався такою одіозною фігурою», – пояснив експерт.

У тому ж, who is mr. Kadyrov, пересвідчуються дедалі більше і більше не лише у Росії чи Україні, де російсько-терористичними силами вже не перший рік воюють десятки добровольців з Ічкерії, а й у Європейському Союзі. Відомості, присвячені показовим фізичним розправам над тими, хто дозволяє собі публічну критику путінського намісника у соцмережах рідною йому чеченською мовою і, водночас, сам є чеченцем, або ж займається антикадирівською політичною діяльністю і теж є чеченцем, що вважається геть неприпустимим, дедалі частіше з’являються в повідомленнях інформагенцій ЄС. Тому що одна справа, коли коронованого Москвою шейха Північного Кавказу (а постійне протистояння клану Кадирова з Інгушетією, протистояння відомче, територіальне, політичне тощо, каже про те, що він свій статус сприймає лише таким чином) «не перетравлюють» чужі, а для кавказького світосприйняття то навіть добре (отже, налякані, бояться, коли так сильно занепокоєні). І зовсім інша, коли про нього постійно кажуть, що думають свої. Чи, тим більше, якщо зроблять йому, що задумають.

У серпні минулого року у берлінському парку Малий Тіргартен, неподалік від будівлі Рейхстагу, з пістолета застрелили грузинського громадянина чеченської національності, уродженця Панкіської ущелини Зелімхана Хангошвілі, співробітника спецслужб Грузії, а за даними російської сторони – в минулому одного з польових командирів Руху Опору. Скандал зчинився неймовірний, оглядачі навіть називали цей замах і подальші складнощі з розслідуванням «німецькою справою Скрипалів», настільки сильний пішов розголос. За підозрою у вбивстві по свіжих слідах був затриманий 49-річний виходець із Чечні.

Уже цьогоріч, у лютому, у французькому місті Лілль невідомим було зарізано популярного чеченського блогера Імрана Алієва (виступав під псевдо Мансур Старий), а в лютому блогер Тумсо Абдурахманов зумів самотужки затримати у себе вдома у Польщі й здати поліції нападника, підісланого до нього з території Чечні. Незваний гість представився співробітником правоохоронних органів, увійшов до оселі Тумсо та почав гамселити чоловіка молотком.

До надважливих персон, ліквідацію яких замовили на найвищому рівні, вишколених кілерів можуть підсилати не раз. Так сталося, нагадаємо, у випадку з українсько-чеченським подружжям Аміни Окуєвої та Адама Осмаєва.

Перший раз під виглядом «журналіста» до них підіслали добре відомого у кримінальному пострадянському середовищі пітерського бандита Артура Денісултанова-Курмакаєва на прізвисько «Дінго» (на початку війни з Росією він, до слова, крутився й поряд з Валентином Наливайченком, Олегом Ляшком й іншими причетними до формування добровольчих батальйонів), а коли той «провалився» і потрапив до ізолятора СБУ, вдруге замовники діяли вже прямолінійно – підібрали автоматників і влаштували засідку поряд з місцем проживання Окуєвої з чоловіком у київському передмісті Боярка. Після повторного замаху Адам вижив, Аміна – ні.

Денісултанов, своєю чергою, нещодавно успішно повернувся додому під час великого передноворічного обміну полоненими.

Переговорник № 1
в Україні

Ледь не синхронно з призначенням народженого в Україні Козака керівником Офісу президента Зеленського став кінопродюсер, знавець міжнародного права у галузі захисту авторських прав кіновиробників Андрій Єрмак, який уже тривалий час виконував обов’язки головного радника голови української держави з питань Росії. Підсанкційний Дмитро Миколайович увійшов до свого нового робочого кабінету 24 січня, Андрій Борисович – 11 лютого. А той факт, що безпосередньо Єрмак і Козак (як перед тим Сурков) відповідають за нову серію мирних перемовин щодо подальшої долі Донбасу, слід наголосити, ніхто ніколи й не приховував. Ані у Києві, ані в Москві.

Інше питання – а чому Кремль погодився настільки широко контактувати з Єрмаком, що замінив собою кума Путіна Віктора Медведчука і з питань обміну полоненими, і з підготовки до місцевих виборів в ОРДЛО, і з усього того, що каже і робить новий президент України. Щодо того, де у них можуть бути спільні точки дотику, він сам розповів у спілкуванні з журналістами. Досліджувану телеканалом «Прямий» інформацію з приводу зв’язків з бізнесовим оточенням Путіна, зокрема, з братами Ротенбергами, він спростував, а підозри щодо знайомства з російським посадовцем і підприємцем Рахамімом Емануїловим репортерам програми «Схеми», спільного проєкту каналу UA: Перший і «Радіо Свобода», натомість підтвердив.

«Емануїлов – старий знайомий мого батька. Вони познайомилися, коли мій батько працював в Афганістані. Батько працював у посольстві СРСР в Афганістані: поїхав туди очолювати команду радянських фахівців із профтехосвіти. 20 років тому, в 1999 році, Рахамім Емануїлов попросив мене допомогти йому зареєструвати компанію на території України, оскільки планував займатися консультаційною діяльністю з питань торгівлі. Я допоміг йому як юрист. Жодна господарська діяльність через цю компанію в результаті не проводилася. Востаннє ми спілкувалися близько десяти років тому – я вітав його по телефону з днем народження», – розтлумачив Єрмак.

«Батько працював у посольстві СРСР в Афганістані: поїхав туди очолювати команду радянських фахівців…». Запам’ятаймо цю вельми визначальну обставину. Адже всі відповідальні посади в посольствах розподілялися за прямої участі КДБ.

І подивімося досьє Мішустіна на одному з навколокремлівських аналітичних ресурсів.

«Володимир Мішустін служив у ПГУ КДБ СРСР (кадровий офіцер; за чутками, колись працював під дахом референта в посольстві СРСР в Болгарії, потім працював в Афганістані і Люксембурзі), потім прикомандирований до «Аерофлоту» і ЗАТ «Аеромаш-Авіаційна безпека», – розповідається про тата нового російського прем’єра.

Отже, знову Афганістан. І знову КДБ, підрозділ зовнішньої розвідки, якою, власне, й займалося Перше головне управління (ПГУ).

Усі крапки над «і» у згаданих перипетіях розставляють експерти української організації «Інформаційний спротив» Юрій Карін, котрий очолив структуру після трагічної загибелі її засновника Дмитра Тимчука, та Олександр Коваленко. На їхню думку, на політичну авансцену Червоної площі знову у повний зріст вийшла ФСБ, а ставленики російської військової розвідки ГРУ, головним з яких у медійному просторі є Сурков, значно послабили вплив і, можна сказати, станом на сьогодні програли. Україна втрималася, і шляхом виключно бойових дій її не підкорити, тож, знову є запит на дипломатичні хитрощі, на вишукану спецполітику вищого ґатунку.

А де тут місце Володимира Путіна? На чиєму він боці? Він теж гравець? Чи він головнокомандувач? Або, може, арбітр? Відповідь на ці та інші подібні запитання залежить від розуміння того, ким є Путін для силового блоку РФ. Попри культ особистості і цілий набір диктаторської атрибутики для старих радянських чекістів, що, за угодою з родиною Бориса Єльцина і кількома залежними від нього скоробагатьками, й зробили маленького, сіренького, слухняного підполковника президентом, Путін ніколи не виходив за межі людини-функції. Не буде у них Путіна, буде Мішустін чи будь-хто інший, кого вони знову спробують вивести «у дамки». Ось чи виведуть, побачимо, але вперто чіплятися за силовий блок він може й передумати. Путін старіє, його «сини» несуть безліч загроз як всередині Росії, так і за її межами. Санкції хочеться скасувати. В Україні, Сирії, Білорусі і на інших стратегічно важливих напрямках він програв. Імперія потребує нових правителів і нових рішень.