На сімдесят першому році життя після боротьби з важкою хворобою – раком крові – 2 березня 2020 року назавжди пішов з життя відомий громадський діяч української спільноти, диригент та музикант Зеонід Модрицький.

Рано чи пізно для кожного з нас настане цей день, година і хвилина, коли все просто стає одним тільки моментом, де ніщо вже немає значення. Що мало бути – сталося, відбутися – відбулося, і все просто відпускається у руки майбутнього. На сьогоднішній день такий момент настав для мого батька, і цей життєвий ланцюг передається далі, на наступне молоде покоління.

Аналізуючи діяльність, характер та ідеологію мого батька Зеоніда, я розумію, що для нього був надзвичайно важливим фактор української ідентичності. Цей український націоналістичний дух закоренився в його особистість так глибоко, що навіть десятки років проживання у Сполучених Штатах Америки не похитнули його любов, пристрасть і таку неосяжну турботу про плекання культури українців за кордоном через музику класичного камерного оркестру, хорового співу хору «Сурма» та багато інших аспектів громадської діяльності.

Для кожного з нас Зеонід Модрицький був прикладом відданості українській музичній громадській діяльності. Він був стержнем українського духу і націоналізму у чиказькій громаді. Ми знали його як енергійну, розумну, добру, віддану та творчу людину. Людину, яка мала велику непохитну ідею, надію і віру в збереження, підтримку і збагачення української культури в нашій закордонній громаді.

Нехай молоде українське покоління любиться, гуртується та розвивається, а головне – продовжує будувати нашу українську ідентичність у далекому від нашої неньки України, але вже для багатьох із нас рідному американському краї.

Життя, яке щодня вирує навколо нас, є настільки непередбачуваним, що я, на превеликий жаль, не встигла приділити, на мою думку, достатню кількість часу, щоби повністю збагнути і проаналізувати все про мого батька, але якимось чином почуваюсь відповідальною поділитися з українською громадою спогадами про цю дуже рідкісну і надзвичайно творчу індивідуальність. Дуже мені шкода, що за нашою людською природою ми занадто пізно починаємо розуміти й оцінювати тих людей, дарів або речей котрі були біля нас, немов скарби, та, на жаль, чомусь ми їх для себе знаходимо, коли втрачаємо. Нам сповна відкривається їхній талант і велич тоді, коли вони вже відійшли на вічний спочинок…Тому я всім від щирого серця бажаю віднайти свої скарби, які існують і живуть поруч з нами, служать нам і люблять нас.

Нехай кожного з нас єднає з ними українська душа, нехай наші діти, внуки та правнуки не забувають, звідки вони родом. Нехай бачення Зеоніда, його бажання популяризувати, зберігати і розвивати українську культуру, мистецтво і творчість вирує в нашій крові. Будуймо, єднаймося і ростімо як одна здорова, багата і непохитна українська спільнота.

Світла і вічна пам’ять про Зеоніда Модрицького назавжди збережеться в наших серцях.

Квітослава Модрицька