Світ стає що день – то більш непередбачуваним і неспокійним. Коронавірус, турецький «Весняний щит» у Сирії, декретна відпустка Бориса Джонсона у розпал Brexit-у, мирна угода США з Талібаном…

І всі ці речі заскочили людство абсолютно несподівано – хоча помітно їх було здалеку.

Тяжко зрозуміти, чи то світ сходить з розуму, а чи ми просто вкотре опинилися всім людством на порозі кризи розвитку. Другий варіант, щоправда, більш обнадійливий – кризи зазвичай дають можливість переформувати недієві і неефективні структури у кращий бік. А неефективних структур у цьому світі за останні кілька років назбиралося чимало.

Найбільш обнадійлива з цих новин, як то не дивно – події в Туреччині. За великим рахунком, там нема чого робити ні Путіну, ні Ердогану. Але Росія останнім часом намагається влізти у кризи абсолютно по всій планеті, і сам факт, що хоч десь їй дали гідну і швидку відсіч, вже тішить. Хоча Ердоган в цьому сенсі навряд би чи сподобався більшості українських громадян – надто вже часто він і до Росії їздить, і з Путіним мило розмовляє, і товарообіг у нього з Росією чималий. Але це йому абсолютно не заважає збивати російські літаки. І почалася ця історія зовсім не другого березня, і навіть не цього року.

Складно сказати, скільки років літаки збройних сил РФ демонстративно шастають повітряним простором інших країн. І максимальні неприємності, які чигали на тих літаків – то були дипломатичні ноти і обурення.

Аж до 24 листопада 2015 року.

Того дня російський бомбардувальник Су-24 став порушником повітряного простору Туреччини – саме поблизу сирійсько-турецького кордону. Винищувач F-16 ПС Туреччини, не довго думаючи, збив російський літак.

Вперше за все існування сучасної РФ, а якщо розглядати її як правонаступницю СРСР, то вперше з 1950 року російський літак було знищено збройними силами держави, котра є членом НАТО. От так збулися всі російські «лякалки» про солдатів НАТО під російськими дверима і вікнами в Європу.

«Ми не хотіли цієї ситуації, але всі повинні поважати право Туреччини на захист своїх кордонів. Невпізнаний військовий літак втрутився у наш повітряний простір, впродовж п’яти хвилин йому було зроблено десять попереджень, але порушення продовжувалось. Строго у межах прийнятих і оголошених нами раніше правил реагування на загрози стосовно нього було вжито заходів», — заявив тоді Ердоган.

Але Путін не пішов війною ні на НАТО, ні на Туреччину. Жодна з тих «лякалок», які озвучували всім світом Україні, мовляв, не треба злити Путіна, бо буде війна і кінець світу – чомусь не спрацювала. Ні кінця світу, ні третьої світової не сталося.

Так, у грудні 2015 року Росія затримала 8 кораблів з турецькими прапорами – але у відповідь Туреччина затримала 27 російських кораблів, і конфлікт з кораблями було залагоджено того ж дня.

Більше того – через деякий час російський цар вже заглядав у очі турецькому султану – мир, дружба, турецькі помідори, російські туристи, газопровід «Турецький потік».

Ба, ще більше – у 2017 році Туреччина і Росія уклали контракт на постачання систем С-400 на суму 2,5 млрд доларів. У липні 2019-го до Туреччини надійшли перші компоненти ЗРК. У середині вересня стало відомо про постачання останніх компонентів другої батареї. Введення комплексів в експлуатацію заплановано на квітень 2020 року. Ото буде цікаво, якщо з російських комплексів збиватимуть російські ж літаки…

У листопаді 2019 року радник Дональда Трампа з національної безпеки Роберт О’Браєн заявив, що США можуть запровадити проти Туреччини санкції – через угоду про купівлю у Росії С-400.

Тим не менш, Ердоган тоді заявив, що не може відмовитися від зброї, за яку заплачено стільки грошей. І навіть відправив турецьких вояків до Росії – вчитися стріляти, бо в Туреччині не було фахівців, котрі би вміли керувати такими зенітно-ракетними комплексами.

Нагадаю – це було всього лишень кілька місяців тому, листопад 2019 року.

І тут раптом все настільки змінилося.

На початку лютого сирійські урядові війська за підтримки авіації РФ намагалися завоювати Ідліб – останній непідконтрольний президенту Башару аль-Асаду анклав, який утримує опозиція, орієнтована на Туреччину.

20 лютого 2010 року опозиція, за підтримки турецьких військових, розпочала контрнаступ на урядову армію, щоб повернути місто Найраб на сході Ідлібу. Російські військові, яких «там нема», «закрили» повітряний простір над Сирією, щоб не допустити туди турецької авіації. Того дня загинули двоє турецьких військовослужбовців, ще 5 зазнали поранень.

А вже 21 лютого 2020 року Туреччина попросила у Сполучених Штатів Америки, свого союзника по НАТО, розмістити 2 ракетні оборонні системи Patriot уздовж її південного кордону із Сирією, щоби зупинити Росію в Ідлібі.

В ніч проти 28 лютого у сирійській провінції Ідліб авіація режиму Асада (разом із «тими, котрих там нема») атакувала турецькі підрозділи, унаслідок чого загинули 33 військовослужбовці. У відповідь 1 березня турецька армія розпочала операцію «Весняний щит», збила кілька літаків, знищила понад сотню танків та іншого добра. Разом з тим – було відкрито кордони для сирійських біженців, аби втомленій війною Європі життя казкою не здавалося. На фоні спалаху коронавірусу – доволі страшний жест. Хоча й цілком справедливий, якщо взяти до уваги, скільки часу ЄС обіцяв Туреччині підтримати її матеріально у цій справі – і скільки років крутив фігуральні дулі. До слова, якщо хто забув, – Туреччина досі є тільки кандидатом на вступ до ЄС, вже тяжко й порахувати, скільки років турків тримають у статусі кандидата – понад три десятки років приблизно. Це, до речі, цікава інформація для тих, хто сумнівається в тому, чи може держава в Європі обійтися без ЄС…

Окрім того, Туреччина зробила ще один важливий крок, хоча і менш помітний для широкого загалу.

28 лютого радник турецького Президента Месут Хакки Кашин в ефірі телеканалу A-Haber News заявив: «Росія буде розчленована зсередини. У ній проживає 25 мільйонів мусульман і в минулому Туреччина 16 раз воювала з Росією. І готова повторити. Наша помста буде жахливою».

В Україні таку думку ніхто навіть не наважувався озвучити. Туреччина озвучила, але доволі тихо.

Втім, схоже, що в Росії почули. До Москви закликали з візитом лідера Хамасу Ісмаїла Ганію, його супроводжував Салех Аль-Аруру, лідер філії Хамасу у Туреччині.

Схоже, тепер почнуться перегони: хто кого швидше розшматує зсередини.

Хоча на офіційному рівні все може і стихнути.

5 березня у Москві має відбутися позачергова зустріч президентів Туреччини і Росії – у зв’язку із загостренням безпекової ситуації у сирійський провінції Іділ.

Цілком можливо, що на ній знову буде підписано ще одну заяву про «мир, дружбу, турецькі помідори і російських туристів». Та й газопровід «Турецький потік» от тільки 8 січня 2020 року офіційно відкрили у присутності і царя, і султана – не закривати ж його назад?

Принаймні, Ердоган за доволі невеличкий час назбирав собі в рукав таку купу козирних карт, що, швидше за все, Путін знову буде задкувати, і зробить вигляд, що нічого не сталося, і ніяких росіян там не було, в тій Сирії. 5 років тому турецький султан вже продемонстрував світові, що російського царя можна змусити відступити – особливо якщо у відповідь на затримання 8 кораблів затримати 27.

Щоправда, для таких подвигів треба бути турецьким султаном – і мати країну, доволі незле підготовану і з економічної, і з військової точки зору. І з НАТО за спиною.

Україні для того, щоб сягнути такого рівня, потрібно докласти чималих зусиль.

І то докладати їх варто було б «на вчора». Бо якщо російський цар таки отримає на горіхи в Сирії, то є ймовірність, що він спробує зганяти злість на комусь слабшому.

Тож, для прикладу, британські експерти радять приготуватися Білорусі – та й самій Британії теж, бо російські підводні човни вже витворяють в британських водах, що хочуть…

Десь там під Вітебськом зараз ідуть спільні білорусько-британські навчання, от тільки чи не запізно? Для Британії ситуація, можливо, трошки легша – а от для Білорусі не дуже оптимістична… Хоча очільникові британського уряду явно зараз не до Росії – і брекзіт, і сімейне життя, все докупи…

Хіба що доведеться сподіватися на те, що США, котрі майже вибираються з Афганістану, будуть приділяти більше уваги Європі.

Принаймні, нещодавно головнокомандувач ОЗС НАТО в Європі генерал Тод Уолтерс під час виступу у Сенаті США підтвердив прийняте Пентагоном рішення про розміщення в Іспанії двох ракетних есмінців – котрі стануть до чотирьох вже наявних…

Саме «перемир’я» США і Талібану – теж новина, котра ще років 5 тому могла видаватися фантастичною. Трамп став першим президентом США, що безпосередньо спілкувався з талібами – хто собі міг таке уявити?

Однак Афганістан – то така територія, де середньовіччя вже котрий десяток років стабільно перемагає всі військові досягнення сучасного світу.

Майже відразу після розмови з Трампом таліби відновили війну з офіційним урядом – хоча іноземців вже не чіпають. Цілком ймовірно, що чинний офіційний афганський уряд впаде відразу після того, коли останній американський солдат покине територію країни – а може навіть і швидше.

Але спостережливі люди пам’ятають одну цікаву річ: на всіляких міжнародних засіданнях міжнародних організацій, котрі роблять вигляд, що щось у цьому світі вирішують, під час голосувань щодо долі України представники офіційного Кабулу зазвичай голосували синхронно із представниками Росії… У те, що цей збіг є випадковим, повірити тяжко – у більшості випадків там, де є Росія, випадковостей такого штибу не буває.

Чи зайдуть «їх там нема» в Афганістан після відступу американців – знову на прохання про підтримку від офіційної влади? Хтозна – цей світ такий несподіваний, і в ньому історія так часто повторюється, що жоден розвиток подій вже не здається неймовірним. Навіть такий.

Єдине, в чому можна більш-менш мати певність – це в тому, що чим більше воєн веде Росія, тим менше в неї буде грошей і солдат на війну з Україною. ПВК Вагнера теж не безмежна, чим більше її бійців лишаться у Лівії чи Сирії – тим легше українському фронту.

Туреччина впродовж всієї історії була то союзником, то ворогом, і покладатися на те, що вона захищатиме наші інтереси на збиток своїм інтересам, наразі не варто. Однак вже сам факт того, що хоч хтось в цьому світі може дати цареві гідну відсіч, тішить. І – відволікає увагу ворога.

А там може через якийсь час і ми доростемо до того, що зможемо давати відсіч не тільки силами добровольців і волонтерів, а й вустами та діями офіційної української влади…