Футбол

В юності Анатолія Дем’яненка за відмову переходити в «Динамо» з «Дніпра» на 18 днів відправили в казарми. Максим Розенко – про маловідомі факти з життя легендарного футболіста та тренера, який 19 лютого відсвяткував свій день народження.

Хокей

Мало хто знає, але Дем’яненко як футболіст та тренер міг і не відбутися. У дитинстві Толик в один час не міг визначитися в пріоритетах – йому подобався і футбол, і хокей.

«У дитячі роки серйозно захопився хокеєм. Взимку заливали подвір’я, рубалися по повній програмі. Навчився добре кататися на ковзанах. Грав у захисті. Тренер був мною задоволений. Виїжджали на турніри «Золота шайба». Але, в підсумку, все-таки надав перевагу футболу», – підтверджує в розмові з автором цих рядків своє захоплення Анатолій Дем’яненко.

Муля

Мулею став у 5 років. У старшого брата був приятель із прізвищем Муравський. Для стислості називали його Муриком. Я на той час букву «р» ще не вимовляв. Називав його Мулик. Слово за слово, і мене теж так почали називати. Щоправда, пізніше в «Динамо» також називали Дем’яном.

Скандальний перехід

У «Динамо» йшов із «Дніпра» зі скандалом. Лобановський помітив мене на Кубку «Переправи» в 1977 році. Я виступав у складі збірної України, стали переможцями турніру. Тоді до мене і підійшов селекціонер киян Анатолій Сучков. Запросив у «Динамо». Я – молодий, без досвіду. Під його диктовку заяву і написав. Трохи поміркувавши, попросив віддати заяву. А коли повернувся до Дніпропетровська, довелося писати ще один лист – із відмовою в Федерацію футболу СРСР.

Але в «Динамо» щодо мене були налаштовані серйозно. Коли тільки-но дізналися, що перебуваю на строковій військовій службі, одразу ж наказом перевели до Києва. У «Дніпрі» розлучатися зі мною теж категорично не хотіли. І почалося! Дійшло до того, що з Києва погрожували в’язницею за дезертирство. Доводилося ночувати у друзів – бобик із представниками правоохоронних органів регулярно під’їжджав до мого будинку і чекав мене.

Так тривало до січня 1979 року, коли отримав виклик у збірну України на Спартакіаду народів СРСР. За мною почали слідкувати вже в поїзді. І на київському вокзалі взяли і відвезли в частину. В казармі видали форму і чоботи. Незабаром на стрільбище потрапив. Навіть довелося трохи постріляти. Погода гидотна – сльота, мокрий сніг. Температура близько нуля. По боках спалахи.

У казармі відбарабанив 18 днів. На 19-й до мене приїхав тренер «Динамо» Михайло Коман. Одразу сказав йому, щоб діставав папір і ручку для написання заяви. Знаєте, чому не хотів у «Динамо» переходити? Не було впевненості, що зможу одразу заграти в Києві в основному складі. А в «Дніпрі» у мене на той час все якраз почало налагоджуватися.

Індивідуальне визнання

Захисники не часто визнавалися найкращими футболістами СРСР. У 1980 році ця вершина підкорилася Сашкові Чивадзе. Моя черга настала п’ять років по тому. До речі, цієї моєї індивідуальної нагороди могло і не бути. Наприкінці 1984-го надумав повертатися в «Дніпро». У мене серйозно захворів батько, я хотів бути поруч з ним. Та й Володимир Ємець мене наполегливо запрошував у Дніпропетровськ. Але Лобановський все-таки вмовив залишитися в Києві. Сказав: «Толю, ти потрібен команді. За батька не переживай. Ми зателефонуємо кому потрібно, за твоїми батьками доглянуть». І, в підсумку, я залишився в Києві і став найкращим футболістом країни.

Лобановський

Спочатку Валерій Васильович, усупереч моїй волі, поставив мене на позицію лівого захисника. Хоча я вважав за краще виступати праворуч. Але, в підсумку, після двох матчів за дубль уже почав грати в основі. А далі все пішло второваною дорогою. За збірну зіграв 80 матчів. Потім працював помічником Лобановського в «Динамо».

У 80-і в «Динамо» була традиція. Увечері на базі збиралися в умовленому місці – розслабитися. Випивали. І ось уявіть ситуацію. Ми зібралися, вже налили в склянки. І тут – стукіт у двері. Всі одразу напружилися. На правах капітана грізним командирським тоном запитую: «Прізвище, ім’я, по-батькові?» У відповідь чую: «Валерій Васильович Лобановський».

Або ще один епізод на цю тему. Якось «Динамо» вирушило в США на один з комерційних представницьких турнірів. Додому поверталися з Лос-Анджелеса. У «дюті фрі» один з одноклубників купив пляшку горілки. Розплачується вже. Чує, його ззаду хтось за руку смикає. Невдоволено повертається, а там – Лобановський. Дивиться на гравця і запитує: «А це що таке?» Хлопець одразу ж зреагував: «Додому везу – як сувенір». Валерій Васильович подивився на нього і хмикнув: «Гаразд, тільки після прильоту покажеш мені цей сувенір».

8 тисяч німецьких марок

Наприкінці 80-х більшість футболістів «Динамо» хотіли продовжити клубну кар’єру в Західній Європі. У мене були пропозиції від серйозних клубів. У 1988 році запрошували в «Рому». Сказали, що буду грати в Римі атакуючим захисником. Не склалось. У підсумку – в 1991 році довелося їхати в німецький «Магдебург», який виступав у другій бундеслізі. В «Динамо» тоді зарплата була 500 доларів. З преміями доходило до тисячі. А в «Магдебурзі» за контрактом заробляв 8 тисяч марок плюс бонуси.

В Магдебурзі був вражений побутом німців. Німеччина тоді тільки об’єдналася. Але, щоб відчути різницю, досить було проїхатися по східній і західній частинах країни. Шкода, що ми не виконали поставлене завдання. Після «Магдебурга» їздив до Бельгії, середнячок місцевого першості пропонував підписувати контракт. Але, в підсумку, опинився в польському «Відзеві» – мій приятель знав власника клубу. У Лодзі отримував 5 тисяч доларів на місяць.

Рінкона оштрафували на 100 тисяч доларів

Хтось вважав, що як тренер я занадто м’який. Не згоден з цим. Коли потрібно було покарати футболіста, майже завжди це робив. Пригадую історію під час перебування головним тренером «Динамо»: бразилець Діого Рінкон запізнився на збір команди на 10 днів. Був оштрафований на 100 тисяч доларів. Ми з президентом клубу виробили систему штрафів. Найбільш проблемними гравцями в «Динамо» для мене були Рінкон, Родріго та Алієв.

Символ чемпіонства

Важко повірити, але протягом 27 років (!), з 1980-го до 2007-го, жоден чемпіонський титул «Динамо» не обійшовся без участі Анатолія Дем’яненка. У 1980-му, 1981-му, 1985-му, 1986-му і 1990-му один із найкращих захисників в історії вітчизняного футболу захищав кольори «Динамо». У сезоні 1992/93, вже в українському чемпіонаті, Дем’яненко відіграв перше коло й отримав свою законну медаль. А потім протягом 12 років Анатолій Васильович входив у тренерський штаб чемпіонів України – Йожефа Сабо (1993/94-1995/96), Валерія Лобановського (1996/97-2000/01) і Олексія Михайличенка (2002/03, 2003/04). Нарешті, в 2007 році Дем’яненко піднявся на вершину як головний тренер команди. Разом в його скарбничці 17 (!) золотих медалей у «Динамо».

Особиста справа

Анатолій Дем’яненко. Народився 19 лютого 1959 року, в Дніпропетровську. Заслужений майстер спорту СРСР (1986).

Виступав за команди: «Дніпро» Дніпропетровськ (1976-78), «Динамо» Київ (1979-1990, 1992), «Магдебург», Німеччина (1991), «Відзев» Лодзь, Польща (1991-92).

Досягнення: п’ятиразовий чемпіон СРСР (1980, 1981, 1985, 1986, 1990). Чотириразовий володар Кубка СРСР (1982, 1985, 1987, 1990). Володар Кубка Кубків УЄФА (1986). Віцечемпіон Європи (1988). Чемпіон Європи серед молодіжних команд (1980). Учасник трьох чемпіонатів світу (1982, 1986, 1990). За збірну СРСР провів 80 матчів (4-е місце в історії збірної), забив 6 м’ячів. Найкращий футболіст СРСР (1985).

Дем’яненко називали футболістом «із двома серцями» за його невтомну човникову роботу з правого краю поля.

Тренерська кар’єра: «Динамо» Київ (2005-07), «Нефтчі» Баку, Азербайджан (2008), «Насаф» Карши, Узбекистан (2010-11), «Волинь» Луцьк (2012-13). Зі січня 2020 року очолив «Нітру», Словаччина.

Тренерські досягнення: чемпіон України (2007), володар Кубка України (2006, 2007). Найкращий тренер України (2007). З «Насаф» у 2011 році виграв Кубок АФК (Азіатської конфедерації футболу) – другий за значимістю футбольний клубний турнір в Азії.

 

Фото з особистого архіву
Анатолія Дем’яненка

Автор: Максим Розенко, Київ

Джерело: «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/rubric-sports/2877699-simvol-cempionstva-dinamo.html)