Так сталося, що майже весь грудень я провів там, де можна було читати лише російську пресу та дивитися московські телепрограми. А оскільки центральною темою в них була тема політичного наступника Президента РФ В. Путіна, то нічого не залишалося, як зануритися у цю тему з головою. Але і в Росії мене не покидали думки про Україну - адже усі минулі 15 пострадянських років, а особливо протягом останнього десятиліття, пов'язаного у наших країнах передусім з іменами Б. Єльцина, Л. Кучми та В. Путіна, проблема політичного спадкоємця була чи не головною. Отож тема наступника народжувала порівняння та роздуми щодо політичних доль наших країн, якими і хочу поділитися з нашими читачами.

 

Єльцин, Кравчук, Кучма, Путін - керівники та лідери

Після розпаду СРСР першим Президентом Росії природно і без варіантів став її дійсний тодішній лідер Борис Єльцин. Прийшовши до влади на хвилі могутньої масової підтримки, він, як ми пам'ятаємо, уже протягом першого терміну свого президентства розгубив кредит народної довіри і з величезною потугою офіційно виграв другі президентські перегони, маючи всього декілька відсотків рейтингу. Кажу "офіційно" тому, що за твердженнями багатьох, зокрема і начальника його особистої охорони, ті вибори виграв, можливо, глава комуністичної партії Росії Г. Зюганов. Але влада усіма адміністративно-фінансовими засобами перемогу собі в особі Єльцина забезпечила. Як би то не було, але другий термін був ще гіршим. Єльцин, внаслідок прогресуючого алкоголізму та цареподібного самодурства, з народного героя остаточно втратив лідерський рейтинг і перетворився в об'єкт роздратування та знущальних насмішок. Тому його несподіване рішення напередодні Нового 2000 року піти у відставку за півроку до кінця свого другого президентського терміну - як він висловився "не за станом здоров'я, а за сукупністю усіх проблем" - хоча і стало сенсацією, але влаштувало всіх.

Хоча й кандидатами у наступники Єльцина певний час вважалися В. Черномирдін, О. Сосковець та деякі інші, але з 1999 року вже проблема політичного наступника Єльцина у тодішній Росії перестала існувати. Його ім'я було всім відомим. Його лідерський рейтинг високим. Сам Єльцин у прощальній промові так змалював механізм наступництва (наводжу мовою оригіналу): "Полгода еще держаться за власть, когда у страны есть сильный человек, достойный быть президентом, и с которым сегодня практически каждый россиянин связывает свои надежды на будущее?! Почему я должен ему мешать?".

На світлині: Л. Кучма та В. Путін уважно вдивляються в кандидатів у наступники

Більше того, Єльцин не приховував, що результат майбутніх президентських виборів фактично відомий: "не сомневаюсь, какой выбор вы сделаете в конце марта 2000 года".

Наступник Путін, як відомо, без проблем став наступним Президентом РФ і свої два терміни зміцнював не тільки країну та владу, але і власний лідерський рейтинг. На відміну від свого попередника, Володимир Путін станом на листопад 2007 року мав настільки міцні позиції у російському політикумі та суспільстві, що головною інтригою 2007 року було те, яким чином Путін знайде механізм збереження своєї влади надалі. У тому, що Путін це не тільки може, але і має зробити, були переконані, судячи з публічних дискусій, якщо не всі, то, у всякому випадку, більшість російського суспільства.

У пострадянській Україні проблема політичних лідерів була значно складнішою. Якщо незалежна Росія після ГКЧП обрала своїм Президентом лідера-"антикомуніста" і "демократа" Бориса Єльцина, то тодішня Україна демократа і антикомуніста В'ячеслава Чорновола не обрала. Натомість першим Президентом незалежної України став ідеолог комуністичної партії України Леонід Кравчук. Він отримав електоральну більшість, але чи отримав лідерський рейтинг? Ні, оскільки ті вибори вперше показали політичну розколотість України. Українці, які обирали незалежність, демократію, європейський вектор розвитку, українство як домінуючу національну цінність опинилися у меншості, хоча й показали себе вагомою силою суспільства. Їх співгромадяни, які тоді боялися "націоналізму", "тюремника Чорновола", відриву від Росії - отримали електоральну перемогу, але не стали беззастережно домінуючою силою суспільства. І саме тоді проявилася фундаментальна політична проблема незалежної України - проблема загальнонаціонального лідера, а, відтак, і його наступника. За весь період незалежності жодного разу переможець президентських перегонів не ставав загальновизнаним національним лідером України. Керівником - так, лідером - ні!

Коли Кравчук під жорстким тиском критики виявив політичну слабкість і згодився на дотермінові президентські вибори у 1994 році, то ні він, ні тодішній переможець Леонід Кучма не вели перегони у лідерському стилі й статусі. Обидва вони на тлі голови комуністичної партії України Петра Симоненка мали статус "меншого зла" і саме у цьому статусі й перемагали. Л.Кучма не оголошувався спадкоємцем Кравчука, він його просто перебіграв, представляючи, по суті, той же електорат і ту ж політичну силу - зі своїми нюансами, звичайно. "Червоного ідеолога" змінив на вищому посту "червоний директор".

 

Єльцинізм, кучмізм, путінізм - процеси та режими

Л. Кучма: "Щодо мого наступника - усі питання до Путіна". 2004 рік

Пострадянські керівники України та Росії започаткували такі політичні процеси, які з часом набули ознак системи, перетворилися у певні політичні режими. Але і тут, окрім спільного, є відмінності між нашими країнами.

Єльцинізм за 8 років правління "царя" Бориса переродився з демократично-антикомуністичної ідеології в олігархічно-анархістський режим. Кримінально-грабіжницький "безпредєл", безкарність тих, хто на очах у розгубленого народу розтягнув по власних кишенях країну, доповнювалися прогресуючим паралічем влади, яка гнила з голови і, окрім свого збагачення, нічим не займалася. Олігархи відкривали двері у Кремлі ногами, "мали на увазі" всіх, у тому числі і саму владу, преса була голосною, вільною, але безсилою щось змінити.

Путінізм цю ситуацію у Росії змінив доволі швидко та істотно. Давши показовий "урок" олігархам (вигнання з країни всесильних за часів Єльцина Б. Березовського, В. Гусинського, ув'язнення найбагатшого у тодішній Росії М. Ходорковського), медійникам (розгром знаменитої команди телеканалу "НТВ" і т. п.), Путін окреслив рамки можливого і дав чітко зрозуміти, якими будуть нові правила гри. Олігархи нікуди не щезли. Вони лише миттєво усвідомили своє місце тв бажану владі поведінку. Ті, хто беззаперечно прийняв запропоновані правила, продовжували багатіти, але очей з влади вже не зводив ніхто, усі ходили по струнці, і віддавали новій владі усе належне - від поваги до акцій - і не стільки, скільки самі захочуть (як за часів Єльцина), а вже стільки, скільки їм скажуть.

В Україні початку 90-х років процеси пішли за схожим сценарієм. І, хоча Л. Кравчук у Біловезькій Пущі у розмові з Єльциним назвав себе одноосібним лідером України, таким він насправді не став і у політичному лексиконі поняття "кравчукізм" відсутнє. Епохою та системою Леонід Макарович так і не став. Але розтягування державної власності в Україні при безсилому Кравчукові почалося так само, як і при самовладному Єльцину у Росії. При Кучмі воно на очах набуло не менших темпів, ніж у північних сусідів, і дуже швидко кучмізм став жалюгідною копією єльцинізму у всіх основних політичних та соціально-економічних проявах.

Коли у 2004 році закінчувався другий термін президентства Кучми, проблема наступника у вітчизняному політикумі та ЗМІ стала головною. Уся пропрезидентська команда напружилася в очікуванні - кого обере "Данилич" у спадкоємці, кому віддасть на підтримку увесь величезний потенціал адміністративно-фінансового та медійного впливу?

Власне кажучи питання стояло так - чи продовжиться кучмізм, чи його змінять? При цьому усі розуміли, що Л. Кучма обов'язково буде консультуватися з Москвою щодо свого наступника і голос Путіна при цьому буде чи не вирішальним.

Свого зоряного часу чекали деякі помітні фігури кучминої команди, але преферансист Кучма зробив надзвичайно несподіваний для громадськості хід і призначив прем'єром (а, відтак, як усі зрозуміли, і наступником) донецького губернатора Віктора Януковича. Чому він обрав не свого особистого друга екс-прем'єра Валерія Пустовойтенка, не молодого та сучасного банкіра (схожого за фаховим типом на Ющенка) екс-міністра економіки та екс-голову Нацбанку С. Тигіпка, не екс-керівника своєї Адміністрації харківського губернатора Є. Кушнарьова, нарешті, не міністра транспорту Кирпу, який був ставленнником тодішнього голови Адміністрації Президента В. Медведчука, а двічі засудженого в юності В. Януковича - повною мірою міг би пояснити тільки сам Л. Кучма. Але він мовчав, тому політики та ЗМІ змушені були висунути свої інтерпретації. І головною з них (окрім "вагомих аргументів" Ріната Ахметова за свого протеже В. Януковича) була версія, що Л. Кучма шукає сценарій залишитися на третій термін, викликавши у суспільстві протидію Януковичу та стравивши його з Ющенком, або ж використає російський варіант. А це означало, що Янукович, зрештою, влаштовує Путіна.

Як писали ЗМІ у 2004 році: "За прогнозом Луценка, Кучма подасть у відставку 24 серпня, і Янукович, згідно з Конституцією, може виконувати обов'язки Президента.

"Цей сценарій буде серйозно діяти на виборців. Коли Янукович уже за два місяці до виборів буде в. о. Президента, це може стати дуже серйозним впливом на їхній неприхід до виборчих урн, а, відповідно, використання їхніх голосів для фальсифікації".

Не переобтяжуючи читачів детальним аналізом (усі події 2004 року ще свіжі у нашій пам'яті), підкреслю головне - визначений Кучмою наступник президентські перегони програв і наступним президентом став опонент наступника - "відступник" Віктор Ющенко. Об'єктивність вимагає зазначити - В. Ющенко є теж висуванцем Л. Кучми, теж був членом його команди, коли згідно волі Кучми посів спочатку посаду голови Національного банку України, а потім і посаду Прем'єра, а вже потім, відставленим, "відступив" в опозицію - як і Юлія Тимошенко.

Але Президентом України В. Ющенко став не за механізмом наступництва, а за механізмом протиборства як з офіційно визначеним наступником, так і з тим, хто його визначив таким.

 

Система Путіна проти безсистемності Ющенка

Юлю, що там Господь сигналить про наступника?

За два терміни свого президентства Володимир Путін досяг такого контролю за громадсько-політичним життям Росії, якого навіть суперпопулярному на початку 90-х років Б. Єльцину досягти не вдавалося. Якщо Президент Єльцин завжди воював зі своїм парламентом та урядом, включно до розстрілу московського Білого дому у 1993 році, то Президент Путін сьогодні зробив свої парламент та уряд абсолютно слухняними, наповнивши їх лояльними собі політиками. Якщо Президент Єльцин дистанціювався від політичних партій і жодну з них не називав своєю, то Президент Путін офіційно очолив у нинішньому році виборчий список партії "Єдіная Россія" (неофіційна назва партії за її емблемою - "Ведмеді") і формально мав можливість зареєструватися депутатом Держдуми і при бажанні без проблем обратися її Головою. Якщо Президент Єльцин відчував на собі шквал критики російської преси, якій сам же дав свободу, то Президент Путін сьогодні чує з боку ЗМІ дружний "одобрямс" (інше питання - наскільки щирий). Якщо Президент Єльцин повною мірою зреалізував російське прислів'я: "уходя - уходи" і з 2000 року до самої смерті у 2007 році у політику не втручався, то Президент Путін, судячи з усього, не мислить себе поза політикою після закінчення свого другого терміну.

Прийшовши до влади після яскравого, харизматичного, драматично-публічного політичного актора Б. Єльцина, стриманий, скромний, малопомітний у 1999 році Володимир Путін поступово вибудував за 8 років таку систему влади, у якій він відіграє роль ключового, а тому і практично незамінного, елемента. Своєю командою він небезпідставно може вважати не тільки власний уряд, власних губернаторів та мерів, власну партію і власний парламент, але, як не дивно це прозвучить, і власний народ, який стабільно надає йому нечувано високий для пострадянської Росії рейтинг - щороку більше 50-60%.

Систему Путіна часто критикують - переважно за кордоном. Головний закид - якраз отой самий великий ступінь контрольованості громадсько-політичного життя. Дорікання у недемократичності, як би переконливо вони не звучали, розбиваються об головне - об волю народу, якого скрізь - і у США, і у Європі, і в Україні - конституціоналісти називають головним джерелом влади. І якщо це джерело в Росії стабільно хоче Путіна - що тут сказати? Чи то Путін повністю влаштовує росіян, чи то росіяни за мірками закордонних демократів недостатньо зрілі для іншого вибору?

Якщо "контрольовану демократію" Путіна вважати крайністю, то іншою крайністю, напевне, є "безконтрольна демократія" Ющенка.

Виборовши владу у драматичній битві з кучмізмом, отримавши величезний рейтинг довіри половини населення, Віктор Ющенко за наступні 3 роки практично розгубив і політичний авторитет, і довіру і, зрештою, лідерський рейтинг. Він за кожної нагоди підкреслює, що прагне будувати демократичну Україну, він дистанціюється від Росії, а декларує зближення з Євросоюзом, НАТО та США, але народ, чомусь, не підтримує його слова та кроки голосами на виборах. Президент В. Путін збудував свою чітку систему. Її можна приймати, чи не приймати, але не можна не визнати, що режим Путіна має серйозну підтримку всередині країни, яку він значною мірою сконсолідував. А як правильно визначити - що збудував за три роки Президент В. Ющенко? Чи можна назвати це системою, режимом Ющенка? Чи сконсолідував він політикум, загалом країну?

Ці питання не мають однозначних відповідей і простих рішень. Важливо інше - не піддаватися спокусі спрощених оцінок ані російських, ані українських політичних процесів та персон.

 

Наступник Медведєв: загадка вибору

На світлині: Президенти Л. Кучма та В. Путін, наступник В. Янукович і... Д. Мєдвєдєв, який не зводить з шефа відданого погляду. 2004 рік

Коли Росія гадала, кому з фігур найближчого оточення Путін надасть свою милість, багато хто мислив схемою єльцинського сценарію: спочатку ймовірного наступника призначать Прем'єром РФ, чим автоматично нададуть йому статус головного (і єдиного) спадкоємця. Так свого часу вчинив Президент Єльцин стосовно кандидата Путіна, того ж чекали і від Президента Путіна. Але призначення Прем'єром спочатку нікому не відомого Фрадкова, а потім ще більш неймовірного 69-літнього фінансового контролера Зубкова показало - Путін грає не в єльцинську, а у власну гру. Можливо, тільки найпроникливіші та поінформовані почали здогадуватися - наступник стрибне у президентське крісло не з прем'єрського саме тому, що прем'єрське вже завчасно заброньоване.

Поступово з ближнього до Путіна кола виокремилися дві фігури - молодий Дмитро Медведєв, який курирував в уряді соціальні проекти, та значно старший - Сергій Іванов, виходець із пітерських кадебістів, чільник могутнього російського міністерства оборони, куратор силового блоку уряду. Колись Медведєв був біля Путіна частіше. Саме його привозив Путін до Києва, коли Янукович вже був визначений наступником Кучми. Чи не було це першим сигналом, що саме Медведєв стане російським наступником?

Але останнім часом Д. Мєдвєдєв виявився відсунутим від епіцентру суспільної уваги, відійшов у тінь, отож і не дивно, що більшість політикуму почала схилятися до думки, що Путін вибере Іванова. Що ж, у цьому була своя логіка: силовик Іванов міг тримати післяпутінську Росію не менш міцною хваткою, ніж силовик Путін. Немає сумнівів, що сам С. Іванов цю думку поділяв на сто відсотків.

І треба було бачити враз почервоніле обличчя С. Іванова коли публічно було оголошено ім'я наступника - Дмитро Медведєв. Це було несподівано для усіх, можливо, і для самого Медведєва, але несподіваність кадрових ходів є, як ми переконалися, фірмовим стилем Президента Путіна.

Загадка путінського вибору поступово прояснюється по мірі того, як далі розвиваються події. Коли Д. Медведєв одразу ж оголосив, що у разі обрання він пропонує посаду Прем'єр-міністра РФ Володимиру Путіну, стало зрозумілим, що країні було послано мінімум три сигнали: перший електорату (голосуйте, ясна річ, за того, з ким буде Путін і надалі), друга російським політикуму і владній вертикалі (Путін залишається на вершині влади), а третя світові - путінська Росія залишиться путінською і після Путіна.

Думаю, Медведєв влаштовує Путіна, щонайменше, з двох причин: якщо жорсткий Іванов міг стати самостійним володарем Росії і таким чином відтіснити (а потім, можливо, і витіснити) Путіна з владної верхівки, то Д. Медведєву це не під силу. Не той характер, не настільки залізна рука; по друге, для Заходу Медведєв, який має репутацію ліберального, демократичного політика з хорошою юридичною освітою, прийнятніший на відміну від "яструба" С. Іванова, у непоступливості якого у Заходу немає сумнівів.

На перший погляд Путін обрав наступником слабшого і слухнянішого, із-за спини якого йому буде простіше й надалі керувати Росією.

 

Двоє у човні, не рахуючи... Росії

Оскільки в Росії ніхто не сумнівається, що Путін не погодиться на роль № 2 у владній єрархії країни, виникає закономірне питання - як буде розв'язана ця дилема? Оскільки точної політико-правової відповіді на це немає, ілюструю можливі варіанти свіжими російськими анекдотами. Народ завжди жартує, якщо не має іншого виходу.

Варіант 1. Всупереч конституції, Прем'єр Путін стане фактичним Президентом.

Анекдот: "Ми випередили світ - скрізь є прем'єр-міністри, а в Росії буде прем'єр-президент".

Варіант 2. Прем'єр Путін схилиться перед Президентом Медведєвим.

Анекдот: "Чи повісить Прем'єр Путін у своєму кабінеті портрет Президента Медведєва? - Ні, постелить шкіру".

Варіант 3. Путін та Медвєдєв будуть по черзі мінятися місцями через кожні 4 чи 8 років.

Анекдот: "2023 рік. Просинаются Путін і Медведєв с тяжкого похмілля.

Путін: - А ти не пам'ятаєш, хто з нас сьогодні президент, а хто прем'єр-міністр? - Та яка різниця, нехай сьогодні я прем'єром буду.

- Ну раз ти влада виконавча, тобі й за пивом сьогодні бігти"

Варіант 4. Путін командує Медведєвим на свій розсуд.

Анекдот мовою оригіналу: Кошмарная ночь в доме Путиных: "Легли спать, забыв выключить преемника". (Як відомо, преемник - це наступник, а приемник - це приймач. На грі слів побудовано і цього анекдота)

Варіант останній. Народ починає потроху "роптать".

Анекдот: "Правляча партія у нас "Ведмеді", президент Медведєв... Звичайно, ми знали, що у нас "закон - тайга, ведмідь - господар", але щоб так відверто..."

Але що властиво сучасним російським ЗМІ - навіть анекдоти про Путіна складають з явним пієтетом. Американським українцям дарую наостанок доволі красномовний анекдот, привезений мною з Росії декілька днів тому:

Путін та Буш рибалять. Буш весь час плескає себе по щоках, лобі, шиї - комарі просто заїдають. Путін непорушно дивиться на поплавок. Буш: "Вольдемар, чому тебе комарі не кусають?"

Путін: "Мене не можна".

Ось на цій гранично зрозумілій думці я й завершую свої роздуми про проблему наступника. В Росії вона чітко озвучена (хоча, чи вирішена?). В Україні ж загостриться через два роки, але проступати починає уже сьогодні. Специфіка України в тому, що можливо, вона буде іменуватися "Проблема наступниці?"

Київ, 2 січня 2008 року,

спеціально для "Час і Події"

Світлини автора