rss
07/03/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Забутий редактор д-р Михайло Сосновський – життя, діяльність, чесноти й загадкова «ненадійна смерть»

У редакційній статті часопису «Свобода» (Нью-Джерсі) від 14 вересня 2018 року під назвою «Газета української діаспори» читаємо, що 15 вересня 1893 року парох Джерсі-Сіті о. Григорій Грушка випустив у світ перше число «Свободи»‚ продовжуючи справу о. Івана Волянського‚ котрий у 1886 році заснував газету «Америка»‚ до якої залучив Івана Франка‚ котрий став також дописувачем «Свободи»…

Їхню справу продовжили після Другої світової війни головні редактори Лука Мишуга, Антін Драган‚ Зенон Снилик‚ а разом з ними – Михайло Сосновський, Іван Кедрин-Рудницький‚ Володимир Левенець‚ Василь Тершаковець‚ Ольга Кузьмович‚ письменниця Любов Коленська‚ Лука Луців‚ поети Богдан Кравців і Леонід Полтава‚ В’ячеслав Давиденко‚ філософ Микола Шлемкевич‚ письменниця і громадська діячка Людмила Волянська‚ Христина Ференцевич…

Це саме д-р Михайло Сосновський писав, що «завданням української вільної публіцистики є протидіяти цим тенденціям та спонукати нашу громадськість до застанови. Український публіцист і журналіст у вільному світі повинен мати відвагу, незважаючи на особисті труднощі, неприємності, а навіть прикрощі, шукаючи нових шляхів, та створювати нові концепції для нашого громадського і політичного життя…»

Далі мене зацікавила інша стаття понад 44-річної давнини у цьому ж таки часопису за вівторок, 5-го серпня 1975 року (ч. 144), під дещо незвичним, як на мене, полтавця з походження, й приголомшливим заголовком на першій сторінці, який, мабуть, привернув увагу багатьох українців у всьому тодішньому вільному світі «Ненадійну смерть редактора Михайла Сосновського громада сприйняла з великим жалем та відчуттям незаступної втрати»: «У п’ятницю, 25-го липня, саме того дня, коли перед двотижневою вакаційною перервою з’явилося останнє число «Свободи», у пізній вечірній годині помер ненадійно на 56-му році життя, повертаючись автомобілем із засідання Українського Крайового Комітету 200-річчя Америки і 100-річчя Українського поселення, співредактор «Свободи», видатний журналіст – публіцист та політичний і суспільно-громадський діяч, світлої пам’яті д-р Михайло Сосновський. Звістка про його ненадійну смерть телефоном та повідомленнями в американській пресі швидко розійшлася Америкою і Канадою, викликаючи глибокий жаль та відчуття незаступної втрати. Покійний осиротив дружину Оксану та ближчу і дальшу родину. Похорон (а попередньо панахиди в Ньюарку-Ірвінґтоні в понеділок і вівторок, 28 і 29-го липня) відбувся в середу, 30-го липня, в присутності великої жалобної громади та за участі єпископа-помічника Української католицької церкви владики Василя Лостена під час відправ у церкві св. Івана Хрестителя і за участі митрополита Української православної церкви владики Мстислава під час останніх похоронних обрядів на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку.

Останній передвакаційний день у «Свободі» в п’ятницю, 25-го липня, був і останнім днем у житті редактора Михайла Сосновського. Робота у видавництві щоденно починалася по шостій зранку, в редакції, щоб підготувати призначені до друку того дня матеріали для друкарні, в якій робота починається о 7-й годині ранку. Адміністрація починає працювати о 8:30 год. ранку, хоча, звичайно, поодинокі працівники приходять раніше. Редактор Cосновський і цього дня був першим та «запалював світло» в приміщеннях. До його щоденних обов’язків входило подавати найважливіші закордонні новини, переглядати совєтську пресу і журнали та їх відповідне використання, допомагати при технічному оформленні газети, а також – коротка конференція з головним редактором щодо одного з редакційних коментарів до наступного числа і написання такого коментаря, участь у принагідних редакційних, конференціях для колективного вирішення контроверсійних матеріалів і справ. До цього щодня додавалося залагодження всіляких принагідних справ, телефонні дзвінки, візити тощо.

Тієї останньої для редактора Сосновського п’ятниці всі працівники видавництва – редакції, адміністрації, друкарні та експедиції, випустивши передвакаційну газету з датою суботи, 26-го липня, – вибиралися на вакації, одні лише на той один тиждень, в якому «Свобода» буде закрита, інші – на належні їм два чи три тижні вакаційної відпустки. Редактор Сосновський використовував належну йому відпустку, звичайно, наприкінці року і на цей «вільний» тиждень залишався разом з ред. Драганом, «вичищаючи» всілякі залеглості та готуючи матеріали до календаря. Так було і цього разу.

Редактор М. Сосновський вийшов з редакції близько 2-ї години пополудні, попрощавшись із тими, котрі їхали у відпустку. Після майже масового відходу на заслужену емеритуру найбільш досвідчених і кваліфікованих редакторів «Свободи» два роки тому тепер відійшов на далеко передчасну та непередбачену і вже вічну емеритуру світлої пам’яті редактор Михайло Сосновський. Його ненадійна смерть є великою втратою для його дружини і родини, для його багатьох друзів, як і для всієї української громади. Але цю втрату, зокрема, глибоко і дошкульно відчуває редакція «Свободи», бо, власне, з Михайлом Сосновським вона пов’язувала великі надії і плани на майбутнє.

Редактор Михайло Сосновський працював у редакції «Свободи» тільки два роки без одного місяця, хоча його редакційна співпраця з цим тижневиком датується від 1964-го року, коли він, тоді ще редактор іншої газети, був формально акредитований як спеціальний кореспондент «Свободи» при парламентській Канадській пресовій галереї в Оттаві. Цю функцію він виконував до 1968-го року, в якому «Свобода» акредитувала його знову як свого спеціального кореспондента при Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку. Щойно з 1-го вересня 1973-го року ред. Михайло Сосновський почав працювати в редакції «Свободи», і тоді при його активній співпраці та допомозі і завдяки його кваліфікації, добросовісному ставленню до роботи та іншим найблагороднішим рисам характеру можна було відповідною мірою заповнити ту велику прогалину, що утворилася в нормальному функціонуванні редакції «Свободи» та в її службі українській громаді і правді після активної праці та відходу на емеритуру таких тузів нашої журналістики, як редактори Богдан Кравців, Іван Кедрин-Рудницький, В’ячеслав Давиденко та д-р Лука Луців.

Можна було б вважати своєрідним символом те, що редактор Михайло Сосновський від часу своєї повної зайнятості в редакції «Свободи» першим приходив рано-вранці на роботу і, насамперед, вмикав світло в редакційних приміщеннях. Таким було і його життя: своїм знанням, своїм аналітичним розумом, своєю до самозаперечення об’єктивністю і толерантністю, а також своєю працьовитістю і своїм прикладом він запалював світло, торуючи шлях іншим… Вийшовши з покоління, яке – за словами пісні – народилося «великої години, з пожеж війни і полум’я вогнів», він не тільки теоретично прийняв, але і практично втілював присягу покоління: здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї! Михайло Сосновський втілював цю засаду не вогнепальною зброєю, але тим грізнішим і ефективнішим від усякої зброї словом – пером, якого вже Наполеон боявся більше, ніж сотні багнетів. Втілював він цю, складену в своїй юності, присягу щодня, кожним своїм словом і кожним своїм вчинком, власне, запалюючи світло звання й істини, щоб іншим освічувати шлях до Великої Мети. Редактора Михайла Сосновського вже немає серед живих, але світло, яке він щодня словом і ділом запалював, струменітиме вічно, назавжди зберігаючи світлу пам’ять про нього!»

Згодом я переглянув чимало українських тлумачних словників, аби з’ясувати для себе, що могло означати те словосполучення «ненадійна смерть». Виявилось, що слова «ненадійна смерть» можуть тлумачитися як смерть, що викликає сумнів, – непевна, неперевірена, зрештою, таємнича.

Відомо, що д-р Михайло Сосновський від 1972 року він був одним з редакторів знаменитого українського тижневика «Свобода», працював також як її акредитований кореспондент при ООН. Михайло Сосновський також став автором книг «Україна на міжнародній арені. 1945-1965» (1966), «Дмитро Донцов – політичний портрет» (1974), «Нарис історії української політичної думки» (1976), він часто друкувався в періодичній пресі, зокрема, в часописах «Український самостійник», «Час», «Сучасність», «Ukrainian Quarterly» та інших, підготував індекс до «Ukraine. A Concise Encyclopaedia» (т. 1-2, Торонто, 1963-71); із сотень його статей, передовиць та есеїв у 1979 році вийшла книжковим виданням його збірка «Між оптимізмом і песимізмом», яка якраз лежить переді мною на робочому столі.

Редактор Іван Кедрин-Рудницький промовляв першим перед відкритою домовиною д-ра Михайла Сосновського. Тоді він сказав про «рідкісні в нашому суспільстві риси вдачі – совісність й об’єктивізм», «подиву гідну докладність» в усьому, тому для нас спомини редактора Івана Кедрина є, як на мене, особливо цінними. На жаль, у розлогих спогадах уродженця галицького міста Ходорів, українського історика, політичного діяча й журналіста Івана Кедрина (правдиве прізвище – Рудницький) (*1896-†1995), що були ним поміщені у книзі «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», (Видавнича кооператива «Червона калина», Нью-Йорк, 1976) про св. пам. д-ра Михайла Сосновського ми знаходимо лише окремі згадки. Книгу ж своїх, як на мене, дуже цікавих і документованих спогадів І. Кедрин присвятив «старшому поколінню, яке вийшло з України і мріє про неї – для пригадки минулого, – молодшому, яке не знає України, – для інформації і науки, – першому і другому – щоб задуматися над минулим, сучасним і майбутнім України й української вільної громади у світі».

Ці спогади, хоча й «писані під кутом світогляду автора», який «пережив багато важливих подій, у деяких брав активну участь, зустрічався зі сотнями цікавих людей», можна зарахувати до найкращих зразків української мемуаристики. Я вже раніше писав у своєму дописі про братів Лепких, що цікавою, як на мене, виявилась постать і самого Івана Кедрина-Рудницького, який, проживши майже 99 років, був, на думку іншого видатного журналіста, мого давнього приятеля Миколи Галіва, «патріархом українських журналістів», показав себе «активним журналістом, був багаторічним секретарем Товариства письменників і журналістів (ТОПІЖ) у Львові», а також «був фаховим публіцистом, аналітиком і критиком», який «упродовж свого довгого життя не змарнував жодної хвилини, все своє життя працював творчо, залишивши багату спадщину своєї праці як журналіста і публіциста, з якої будуть користати науковці і дослідники того часу». Між іншим, мати Івана – Іда Шпіґель – походила з галицького єврейського роду, а сам він навчався у гімназії в Бережанах, згодом працював у державних установах освіти як УНР, так і Гетьманату Павла Скоропадського. Пізніше у Вінниці Іван Кедрин вступив до Армії УНР, брав участь у боях, працював референтом військової газети «Ставка», за відвагу був відзначений Хрестом Симона Петлюри. Вже опісля, за рекомендацією засновника УВО та ОУН полк. Євгена Коновальця, співпрацював у газеті «Діло» також як член Центрального Комітету Українського Національно-Демократичного Об’єднанням (УНДО), відповідав за підтримання зв’язків між УНДО та Організацією Українських Націоналістів й одночасно за контакти УНДО з екзильним урядом УНР.

У згаданих мною вище споминах Іван Кедрин-Рудницький, зокрема, пише «…Вже влітку 1939 p., отже, майже безпосередньо перед вибухом Другої світової війни, з’явилося в «Ділі» як фейлетон у 6 числах оповідання померлого несподівано й передчасно у Торонто, Канада, 9 березня 1974 пресового діяча-журналіста, голови Світової федерації українських журналістів Нестора Ріпецького під заголовком «Будда з червоними очима».

Нестор Ріпецький знав мене і «Діло» ще з того часу, і це була одна з причин, що ми тут приятелювали. Серцевий напад, через який померла ця спритна, енергійна, надзвичайно інтелігентна і глибоко патріотична людина, був важким ударом для всього вільного українського журналістського світу й для мене особисто. Я був тоді хворий і не міг полетіти на похорон до Торонто. Зробив це заступник голови СУЖА Михайло Сосновський і попрощався з покійним від нашої організації; і ніхто тоді не міг думати, що швидко не стане й Михайла Сосновського…»

Далі читаємо: «…При великій рутині журналіста та знанні предмета з української, американської чи міжнародної тематики, нема великої штуки написати статтю, найбільша трудність і найбільша штука – мати щоденно тему до статті. Тема до журналіста не приходить, треба її шукати – у газетах, журналах, зустрічах з людьми, з вражень від перебування на різних публічних імпрезах, з прочитаних книжок… Визнавши, що у прерізних актуальних справах «Свобода» повинна передавати різні погляди, редактор Драган започаткував – за сугестією від Михайла Сосновського вже після мого відходу з редакції – рубрику «Голоси читачів». Це була добра реформа, яка, бодай, в частинці виправляла помилку, що «Свобода» не мала (і не має) чіткої позиції стосовно прерізних «дразливих» питань… Щойно після відходу на «пенсію» нашої четвірки старих членів редакції – прийнявши молодших – дано їм дещо вищу винагороду, передусім, спадкоємцеві мого стола у редакції і моїх редакційних обов’язків – Михайлові Сосновському, професійному журналістові-публіцисту, людині освіченій, талановитій, тямущій і дуже совісній. Несподівана смерть (коли я вже робив корекцію цієї книжки) д-ра Михайла Сосновського 15 липня 1975 була великим ударом по «Свободі» і всьому українському пресово-журналістському світі…»

Іван Кедрин-Рудницький в середині 1970-х років, зокрема, стверджував, що «…дотепер нема у нас списаної історії української політичної думки, крім невеличкої, дуже талановито написаної, але поверхневої книжечки Юліана Охримовича «Розвиток української політичної думки», 1918.

Большевики розстріляли того надзвичайно розумного й активного діяча, члена Центральної Ради, на його 28-му році життя. Я запропонував Михайлові Сосновському, щоби ми обидва написали історію української політичної думки, йому ця ідея сподобалася, і він приступив до написання такого твору, вибравши собі найстаршу добу. Смерть того талановитого журналіста-публіциста, коли ця книжка була в друкарні, зруйнувала цю добру ідею… Є вже в ЗСА багато справжніх фахівців проблеми руху спротиву в Україні, з усіх трьох груп колишнього одного ОУН та з-поза них. Покійний Михайло Сосновський, Ярослав Гайвас, Андрій Бедрій, Мирослав Прокоп, Осип Зінкевич, з молодших – Роман Купчинський і Аскольд Лозинський – щоби назвати тільки тих кількох, що я сам їх чув при різних нагодах.

Проф. Наталя Пазуняк з Філадельфії заслуговує на подив, як вона визбирує кожну звістку про будь-яку українку в Україні, котра більшою чи меншою мірою є жертвою тамтешнього режиму. Є теж у нас першорядні вчені економісти, які студіюють економіку України і колоніальне використання її на користь большевицької російської імперії. Недавно запропонував мені Український Конгресовий Комітет редагувати його відновлені «Конгресові вісті», проф. Омелян Пріцак запросив мене виголосити одногодинну лекцію на семінарі його катедри історії в Гарвардському університеті на тему: «Національна політика післяверсальської Польщі»; після закінчення цієї книжки я планував разом з Михайлом Сосновським написати «Історію української політичної думки» (його смерть поховала цей задум)… Треба дякувати Господові, що дав ще і фізичну, і духовну силу, поки що дав ще змогу закінчити цю книжку з усіма її недоліками, треба дякувати Господові і просити здоров’я для дружини, та – може, може, – побачити цю книжку друком...»

Однак, як на мене, найбільш ґрунтовною й такою, що найкраще характеризує св. пам. Михайла Сосновського, є промова Івана Кедрина-Рудницького на тризні після освячення пам’ятника при могилі на цвинтарі у Баунд-Бруку (Нью-Джерсі) виголошена 12 червня 1976 року, яка з’явилась друком під назвою «М. Сосновський – журналіст», в якій промовець наголошував: «…Коли якийсь місяць тому пані Оксана повідомила мені про посвячення пам’ятника на могилі всіма нами шанованого та їй найдорожчого Михайла і подала сугестію, чи не сказав би я при цій нагоді кілька слів, то, очевидно, неможливо відмовитися від такого сумного, але й почесного обов’язку. Але так склалося, – як усім нам відомо – сьогодні було тут кілька таких пресумних подій. – Несподівано помер, саме сьогодні тут поховано Романа Купчинського, барда Січового стрілецтва, якого я знав більше, ніж 50 років; посвячено пам’ятник на могилі Костя Паньківського, з яким я приятелював і близько співпрацював у суспільно-політичній площині; посвячено теж пам’ятник на могилі професора Василя Стецюка, з яким я також приятелював і співпрацював в Управі чи й президії Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Ті цвинтарні церемонії відновили стільки спогадів і так закаламутили спокій душі, що я не міг мати настрою – промовляти біля посвяченого чудового пам’ятника на могилі Михайла Сосновського, з яким пов’язала мене приязнь, зроджена із спільної нашої професії та спільного зацікавлення проблемами преси й журналістики і всього того, чим живе журналіст. Тому я вдячний пану д-рові Степану Ворохові, який несподівано з’явився із заздалегідь заготованим «спічем»: так тепер є, що аматори змагаються з професіоналами та ще й б’ють професіоналів, коли вони, аматори, совісно готуються і напишуть собі, а професіонал зарозуміло вірить у свій талант і виступає без підготовки...

Якщо характеризувати Михайла Сосновського як журналіста й публіциста, то, насамперед, пригадується правда, що існують дві категорії журналістів: одні пишуть, знаючи менше, як цього вимагає тема, інші – знаючи більше, як можна і треба написати на дану тему. Сосновський завжди знав більше, тому його статті були писані рукою ерудита. Кожний член редакції будь-якої української газети мусить бути «Mаdchen fur alles» – коригувати, писати новинки з українського та міжнародного життя, робити рекламу якійсь планованій імпрезі, подавати непідписані «матеріали» і підписані власні статті на різні теми.

Сосновський пристрасно любив газету, він жив газетою, але не любив бути «Mаdchen fur alles». Він цікавився проблемами, студіював їх, був першокласним аналітиком і, будучи конструктивною громадською людиною, шукав завжди синтезу. Тому його статті, здебільшого, були не газетними, а журнальними статтями. Вони, може, були інколи надто важкими для пересічного газетного читача, який починає читати газету від «Тарзана» і некрологів, – вони були призначені для читача, який може і вміє задуматися над прочитаним. Д-р Ворох згадав у своїй промові, що, всупереч загальному твердженню про те, що кожну людину можна замінити іншою, бувають незаступні особистості. Свята правда. На наших очах, в короткій відстані часу, померли один за одним Михайло Сосновський, Василь Софронів-Левицький, Богдан Кравців, Антін Рудницький, Микола Понеділок... Де ті творці, що можуть заступити кожного з них?! Ми прославляємо молодших за нас українських людей, ми декламуємо про спадкоємність, ми радіємо, коли виринає молодий талант. Але чи насправді може хтось із молодших українських людей претендувати на рівновартість кожній з отих кількох творчих особистостей, які відійшли і залишили по собі пустку? Певна річ, що коли не стане цілої моєї генерації і тієї генерації, до якої належав Михайло Сосновський, то українське життя, зокрема, українська культура, не зупиниться на місці. Але не можна позбутися враження, що те прийдешнє українське життя в різних його царинах буде таки біднішим, вужчим, слабшим. Бо кожну справу робить людина і від людини, від її формату, від її рівня інтелекту, хисту і працездатності залежить справа, яка є частинкою культури народу.

Для мене особисто Михайло Сосновський був і є незаступимим. Ми планували, що коли тільки я закінчу роботу над своєю книжкою, будемо спільно писати «Історію української політичної думки». За обідом у ресторані ми склали дефініцію, що таке політична думка. Сосновський не погодився, що історію української політичної думки можна би розпочати від «Повчання дітям» Володимира Мономаха, бо його приваблювала ще давніша доба. Він негайно взявся писати про княжий період, я мав продовжувати добу козаччини з її міжнародними договорами та переломними заявами. Сосновський постановив собі, що писатиме про значення і вплив на українське суспільне життя та його думку Драгоманова, Липинського, Донцова, – я віддавна цікавився виникненням перших політичних партій на Західній Україні та на Наддніпрянщині, добою Центральної Ради, Директорії; ми мали узгодити наші погляди на різні контроверсійні подробиці новітньої історії України, узгодити теж джерела – українські і чужинські. Нема жодного сумніву, що наша спільна праця над задуманим проєктом була б гармонійною і завершилась би поважним об’ємистим твором. Не стало Михайла Сосновського – весь той план провалився: такої речі не в силі написати жоден автор, бодай, я не був би в силі її створити, вона вимагає колективної співпраці. А на місце Сосновського нема іншого публіциста, який так знав би цю тематику – і з яким можна було б так гарно і плідно співпрацювати. Бо Михайло Сосновський відзначався тією товариською культурою і мав таку милу вдачу, що кожний, хто його близько знав і мав з ним ділові стосунки, прагнув зустрічей з ним, сумував за співпрацею із ним. І таких українських людей теж нема забагато. Тому його несподіваний і передчасний відхід – це втрата не тільки для української журналістики і публіцистики. Це – болюча втрата для його рідних і приятелів, бо для всіх них не стало людини, якої дійсно нема ким заступити…»

Українська письменниця й журналістка Любов Коленська (з дому Савчак) (*1923-†2016) у згаданій мною газеті «Свобода» (Нью-Джерсі.), в редакції якої вона працювала понад чверть сторіччя, у числі 157 від 14 липня 1978 року «Згадуючи недавнє…» писала: «Це було не так уже давно, 1972-го року у вересні. Близько полудня до редакції «Свободи» відкрилися двері і ввійшов редактор Михайло Сосновський. Тоді нікому й на думку не могло прийти, що він тільки... загостив на деякий час до редакції, що йому судилося бути тут лише три неповні роки. У безмежжі часу яка це коротка, майже невловима відстань, але яке багатство своєї духовости та інтелекту у цьому мізерному проміжку часу подарував «Свободі» редактор Михайло Сосновський. Його праця в редакції не тільки позначилась статтями, есеями, передовицями і вістками на сторінках газети, але й внесла новий колорит у співжиття нашої редакційної спільноти. Під час розмов з його слів еманували не лиш ерудиція і своєрідний філософський підхід до різних суспільно-політичних явищ, але й бажання ділитися думками зі своїми колегами, водночас, сприймаючи від них їхні погляди чи концепції, що, очевидно, скріплювало дружбу, довір’я, спонукало зацікавлення, обмін думок. До найменших подробиць пригадую собі цей день, коли в наших старих і, радше, тісненьких редакційних приміщеннях зупинився на мить… Михайло Сосновський. Тоді у невеликому скверику, що своїми деревами заглядав у наші вікна, мерехтіло в осінній пожежі листя і його багрова диво-мережа, хоча ще була задивлена в голубінь, але в ній уже чорнів натяк на недалекий сутінок. Деякі листки, гойднувшись, відривалися від гілок і падали на землю, у несвідомості, що звідтіля їм уже ніколи не піднестись. Цього ж самого дня Михайло Сосновський проходив попри наші бюрка і, знайомлячись з нами, кожному міцно тиснув руку, дивлячись просто у вічі, немов у бажанні запам’ятати собі кожну рису людини, з якою щойно познайомився, начебто, саме ця особа була для нього особливо важливою.

Дивлячись на нього, одразу кидалась у вічі ледь тяжкувата його хода, злегка похилені широкі плечі, дуже коротко підстрижене волосся і погляд синіх очей, іноді віддалено задуманий, іноді уважливий і дуже щирий. Тільки на коротку мить для всіх він був доктором Сосновським, бо з тієї пори, коли головний редактор Антін Драган почав його кликати «Михайле Івановичу» – так воно вже залишилось до тієї несподіваної й болючої хвилини, точно два роки тому, коли до нас прийшла звістка, що Михайло Іванович ніколи вже до нас не повернеться...

(Далі буде)

«Пролог», «Свобода», «Сучасність» і «Френтік» у житті та діяльності журналіста Ростислава Хомяка

Забутий редактор д-р Михайло Сосновський – життя, діяльність, чесноти й загадкова «ненадійна смерть»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com