В’їзд на територію городища. Внизу дорога, якою колись проходив транс’європейський шлях «із варяг у греки»

На території України багато маловідомих і недосліджених пам’яток історії та культури. Ці об’єкти невідомі не те що іноземцям, але навіть людям, котрі мешкають від такої пам’ятки на відстані кількох кілометрів. Від цього Україна втрачає не лише заробіток від туристів, але й історичну пам’ять. Над цією проблемою мала би працювати влада, але годі цього сподіватися, бо влада неспроможна відреставрувати чи хоча б законсервувати руїни замків і палаців, які нищаться на очах.

Якщо замки, палаци, фортеці є хоча б видимими, то є об’єкти, які майже невидимі. Такими «невидимками» є давні городища, які значно старші, ніж замки і палаци. Одним з таких об’єктів є слов’янське городище ІХ сторіччя, що розташоване на території сучасного села Червона Діброва, Глибоцького р-ну, Чернівецької області. На жаль, у даний час дослідженням цієї пам’ятки цікавляться не інститути, не управління, не влада, а лише ентузіасти.

Краєвид на низину частину с. Михайлівка (урочище Городище), де було розташоване слов’янське селище ІХ ст.

У 1973 році експедицією Чернівецького державного університету ім. Юрія Федьковича на чолі з відомим археологом Борисом Онисимовичем Тимощуком на місці городища було проведено археологічні розвідки, де виявлено ранньосередньовічну слов’янську культуру, відому в науці як Лука-Райковецька. Було розкопано декілька слов’янських землянок, де знайдені різні артефакти, віднайдено залишки укріплення частоколу, визначено розміри городища, виявлено за межами городища слов’янське селище ІХ ст. На думку вченого, городище відігравало роль общинного центру та сховища, де у час небезпеки ховалися мешканці. Тоді ж, у 1973 році, городище було включено до пам’яток археології, а на місці розкопок встановлено пам’ятний знак. За неофіційними даними, Борис Тимощук приїжджав сюди двічі – вдруге у 1976 році, але всі дослідження були на рівні розвідок. На тому наукові дослідження припинилися.

Територія Слов’янського городища

Є й інші думки стосовно ролі городища. Так, сучасний дослідник-археолог із Прикарпатського університету Богдан Петрович Томенчук вважає, що городище мало основну функцію охорони і контролю Центральноєвропейського (транскарпатського) бурштинового шляху (Дунай – Серет Карпатський – Серет – Західний Буг – Вісла) та кордону. Воно було зруйноване у другій половині Х ст. під час русько-хорватської війни 992-993 рр., коли князь Володимир зробив військовий каральний похід на біло-хорватські землі.

Дослідник Слов’янського городища Микола Рубанець з директором музею Домки Ботушанської (м. Глибока) Ольгою Шевченко біля пам’ятного знака городища

Як би там не було, але пам’ятка і до сьогодні становить значний науковий інтерес. А якщо до цього додати й те, що слов’янське городище розташоване неподалік кордону з Румунією, історична наука якої вже протягом багатьох десятиріч висуває претензії на Буковину, то роль та цінність пам’ятки зростає, принаймні, вдвічі.

Варто зазначити, що у 1979 році внаслідок сільськогосподарських робіт, які проводив місцевий колгосп, пам’ятний знак був серйозно пошкоджений і перебував у такому стані донедавна. У 2016 році мешканці сусіднього села Михайлівка, які неодноразово виступали з ініціативою щодо реконструкції пам’ятного знака, в рамках святкувань 550-ї річниці від першої письмової згадки про село відновили цей пам’ятний знак, надавши йому первинної форми. Крім того, провели низку робіт із впорядкування городища. А вся справа у тому, що люди цього села зберегли генетичну пам’ять про своє походження. Визнають, що їхнє коріння походить саме з тих часів і з того місця. Тут із покоління у покоління передається вість, що там жили пращури. Людська пам’ять прив’язує до цього. Між іншим, територія західної частини села Михайлівка, що межує з Червоною Дібровою, де розташована слов’янська археологічна пам’ятка, дотепер має назву Городище.

Краєвид з підніжжя задньої частини городища

У нинішній час науковим дослідженням Червонодібровського городища займається історик, етнограф, краєзнавець, депутат Глибоцької об’єднаної територіальної громади, до якої входять села Михайлівка та Червона Діброва, уродженець села Михайлівка Микола Рубанець. Він багато часу приділяє дослідженню даного питання. Під час розмови радо поділився відомостями, які зібрав у місцевих архівах, бібліотеках та під час спілкування зі старожилами.

Громада села Михайлівка під час відкриття пам’ятного знака

Так, за розповідями людей, там де зараз розташоване городище, а також на його околицях у давнину було місто, в якому була велика церква. З невідомих причин за одну ніч вони «пішли під землю». За іншою легендою, пагорб, на якому безпосередньо розташоване городище, наносний, його вручну нанесли місцеві люди. Інші кажуть, що нанесли його турки чи турецькі полонені. Тому й саму височину називають Турецьким горбом. Але всі одностайно стверджують, що коли турки втікали з Буковини, то в горбі вони закопали золоту карету та багато золота, а хто посміє те відкопувати, з тим станеться лихо. Серед людей збереглася навіть приказка, що «тут турок забув свою шапку і ще повернеться за нею». Цікавим також є переказ, що неподалік від городища, у верхній частині села, була сторожова вежа, з якої люди стежили, аби на село не напали вороги. У разі виявлення таких на вежі запалювали солому, сигналізуючи мешканцям про небезпеку. Одного разу вартовий заснув, а коли пробудився, то татари вже лізли до нього. Аби врятувати людей, він запалив вежу разом із собою. В честь нього, а звали його Михайло, люди назвали село.

Отець Віталій освячує пам’ятний знак

Пан Микола вказує, що пагорб, на якому розташоване городище, є природнім утворенням, але він був підтесаний під конусоподібну форму, щоб став стрімким і неприступним. Навколо поверху обгороджений дерев’яним частоколом бінарної конструкції, а внизу оточений ровами. В самому городищі видніється розораний вал, де був маленький дитинець. На той період основна маса людей жила за територією городища, у селищі. Проте, при серйозних небезпеках люди ховалися тут і оборонялися. Повз городище проходив трансєвропейський суходільний шлях «із варяг у греки», а тому у функції городища входила, очевидно, й охорона шляху. Питання щодо причин і занепаду городища, як на його думку, чітко не з’ясоване і потребує додаткового дослідження.

Водночас, етнографом встановлено, що вказана територія згадується в документах молдавського періоду ХV-ХVІ ст. і прив’язана до сучасного села Михайлівка (до 1947 р. Мигучани). Так, у дарчій грамоті Штефана Воєводи (збереглася в румунському перекладі) від 1 серпня 1466 року вказується, що село «Мігучени на Трестіяні, біля Рудого (рижого) горба, і Городище зі всіма полянами з під лісу до діброви, що називається Базлишкою» дарується Марушці, доньці Михаїла Місіча, за службу її батька Олександру Воєводі. Заслуговує уваги те, що одне село згадується під двома назвами – Мігучени і Городище. Ймовірно, на той час даний населений пункт поділявся на дві частини. У грамоті молдавського господаря Штефана ІV від 9 листопада 1517 року також вказується «село на Трестіяні на усті Руді(и) на имя Михоучани і Городище з усіма полями». Примітним є те, що у цій грамоті Городище згадується тільки на початку документа, коли конкретизується про привілеї, надані попередній власниці села, а завершується документ уже без цієї назви – село фігурує тільки під назвою – Михоучани (у подальших документах також використовується лише назва Мигучани, Мігучени, Мегучени).

Микола Рубанець в день відкриття пам’ятного знака

Таким чином, середньовічні молдавські письмові джерела свідчать, що на території, де розташовані слов’янське городище та селище ІХ ст., до ХVІ ст. існував населений пункт, який офіційно фігурував під назвою Городище. Через зсуви ґрунту, що часто відбуваються у місцях поблизу городища, люди поступово переселялися на верхню, більш рівнинну частину села, де стояла сторожова вежа – мигач, від якого громада отримала нову назву Мигучани. У радянський період (у 1947 році) село перейменували на Михайлівку.

Як вдалося з’ясувати, село Червона Діброва (так названо і городище) порівняно молоде село і прив’язки до тієї давньої історії немає, але його мешканці пишаються, що в них є така пам’ятка. Більша і головна частина території Червоної Діброви раніше належала до Михайлівки. Коли Буковина ввійшла до складу Австрії, край був малозаселеним. Тоді було стимулювання до заселення краю. Хто погоджувався на переселення, той звільнявся на 25 років від військової повинності, сплати податків та ін. Тому сюди приїхали люди з різних кутків австрійської імперії. В Червоній Діброві поселилися вихідці з міста Болехів, Івано-Франківської області. Назва села Червона Діброва – це калька з румунської. Первісна назва села – Кичера (походить від слов’янської назви, що означає не заліснений верх горба). У румунський час Кичера була перейменована на Думбрава Рош (перекладається як Червона Діброва) на знак того, що у цих краях було пролито багато крові під час битви військ молдавського господаря Штефана Великого з армією польського короля Яна Ольбрахта.

Місцеві мешканці копають-руйнують городище

Якраз на території сьогоднішньої Червоної Діброви розпочалася битва та проходили її основні баталії. Поляки тоді зазнали нищівної поразки. За переказами, на тому місці де було пролито багато крові, молдавський господар звелів запрягти 20 тисяч полонених поляків у плуги, виорати поля і засадити дубовий ліс. І так з’явилася назва. У 1918 році, після розпаду Австро-Угорської імперії, край був анексований Румунією. Румунська влада почала змінювати назви. Село Кичера на честь тієї битви перейменували в Думбрава Рош. Коли прийшла радянська влада і теж перейменовувала, цю назву не змінила, а лише переклала, тому що було слово «червона», що відповідало комуністичній політиці. Навіть на початках Глибоцький район йменувався як Краснодубравская волость. Ця назва врятувала село від масових репресій, а зі сусідньої Михайлівки багато людей було вивезено і знищено.

Колись у Михайлівській школі був окремий куточок-музей, в якому зберігалися артефакти, знайдені на території села, зокрема, і на городищі. Проте згодом цей куточок безслідно зник і про його долю нічого невідомо. Можливо, експонати передали у фонд Чернівецького краєзнавчого музею.

Городище заслуговує того, щоб провести більш серйозні розкопки. Микола Рубанець, як депутат Глибоцької ОТГ, пропонував зайнятися цим чернівецьким археологам. А громада Михайлівки готова була прийняти археологічну експедицію, забезпечивши її проживанням та харчуванням. Але, на жаль… в Чернівецькій області одиниці, хто може отримати лист на проведення таких розкопок, якщо не враховувати того, що місцеві археологи вже не один рік проводять розкопки в Хотинській фортеці. Багато цікавих ідей для рекламування і розвитку городища має Микола Рубанець. Каже, що можна було б започаткувати фестиваль або інший цікавий захід, але спочатку треба провести наукові дослідження пам’ятки.

Краєвид на село Червона Діброва

Городище було і є улюбленим місцем відпочинку молоді із сіл Михайлівка та Червона Діброва. А в 2016 році мешканцями села Михайлівка разом з о. Віталієм був організований та проведений молебень за усопших предків та освячено пам’ятний знак.

Коли я перебував на місці давнього городища, до глибини душі мене вразило те, що не всі люди вміють цінувати своє історичне надбання. Не так давно, у 2016 році, мешканці Михайлівки відновили пам’ятний знак та організували прибирання на городищі, а зараз навколо нього багато сміття, з валів городища копають будівельний пісок, перекопаний в’їзд на городище, внаслідок чого продовжується руйнація. Недосліджену і призабуту пам’ятку історії упосліджують ті, хто у той самий час ніби й пишається нею. Споживацькі інстинкти взяли гору над здоровим глуздом народу.