Різдво приходить тихо. У вінку із гостролисту і різдвяною зорею в серці воно м'яко ступає сніжним килимом і приносить із собою не лише подарунки, але й віру в чудеса. Під срібний дзвін та молитви янголів Різдво зігріває людські серця теплом любові і турботи й звеселяє святковими вбранням душі знедолених та самотніх.

Генрі один стояв серед поля. Хлопчику було років десять, але здавався він значно меншим. Справа в тому, що одяг зовсім не підходив йому за розміром. Стареньке пальто, якщо до нього прикласти уяви, могло б послугувати хатинкою для цікавих дитячих забав, в яку, безсумнівно, вмістилося б двоє таких хлопчиків, як Генрі, ще й на додачу їх великий кудлатий пес. На жаль, Генрі не мав ні друга, ні собаки, і всі переваги велетенського пальта зводилися до того, що зодягнений у нього Генрі в темряві справляв враження достатньо грізної і дивної істоти, щоб безпечно крокувати неосвітленими вулицями, котрі ховають у своєму мороці чимало загроз маленькому самотньому хлопчику. Зате не захищало пальто від безжалісного пронизливого холоду. А ще приносило багато незручностей і заважало йому жваво рухатися, як і занадто довгі пошарпані штани, котрі постійно треба було підкочувати і запихати у старі стоптані чобітки. Ще у Генрі була шапочка - сіренька, латана-перелатана і вбога, як його життя. Зима дихала на хлопчика хурделицею, але, на відміну від його рук, серце у Генрі не замерзало.

Генрі стояв і дивився на небо, що на обрії зливалося зі снігом, і не було видно, де закінчується земля і розпочинаються небеса. Здавалося, що зараз можливо усе: навіть полетіти й доторкнутися до хмар, з яких сиплеться лапатий сніг. Узагалі, взимку трапляється багато чудес. Наприклад, бурхлива річка, яку не міг перепливти жоден зі знайомих Генрі, враз завмирає й перетворюється на кришталеву дорогу, а замість води по ній розливається дитячий сміх. А ще дивовижні малюнки, які з'являються на вікнах і ніколи не бувають однаковими. А ще...

Раптом холодна колюча сніжка поцілила йому у вухо і повернула до реальності. Генрі від несподіванки ледь не впав. Від гучного реготу пташки, що сиділи на самотньому кущі, здійнялись у повітря й полетіли геть.

" О, ні! - зітхнув Генрі. - Як вони мене знайшли?"

- Ви погляньте на цього дивака! Стоїть серед поля і милується небом. Ей, Мрійнику, може, ти сподіваєшся, що тобі звідти манна небесна впаде? Чи, може, цілий різдвяний гусак?

Хлопці знову вибухнули сміхом, і новий шквал сніжок полетів у Генрі. Йому стало образливо й гірко, але він нізащо б не показав цього перед хлопцями, а тому витрусив сніг із-за коміра, підійняв свою шапку і сердито буркнув:

- Чого вам?

Малюк Денні відкрив було рота, але одразу ж отримав стусана. Хлопці розступились, і наперед вийшов Бад Величний. Він був головним у ватазі і мав безліч різних привілеїв. Наприклад, усе найкраще, що вдавалося поцупити малим злодюжкам, діставалося йому. Через це він був надзвичайно товстим і неповоротким, мав великі рум'яні щоки, майже нову курточку і дуже самовдоволений вигляд. Дивлячись на Бада, можна було подумати, що цього вередливого і розпещеного хлопчика просто обожнює його бабуся і часто годує смачними солодощами. Хоча якби у Бада була бабуся, то дізнавшись про вчинки свого онука, вона б надовго позбавила його цукерок. Але бабусі малий хуліган не мав, і нікому було дати йому прочухана. Тому він відібрав у Малюка Денні велике червоне яблуко і розсівся на кріслі. Мабуть, вам цікаво, звідки ж взялося крісло у полі? Справа в тім, що Бадів "трон" носили за ним повсюди, куди б його Величність не надумали піти.

Отож, вмостившися на кріслі, Бад Величний ліниво протягнув:

- Слухай мене, Мрійнику! Ми даємо тобі останній шанс залишитись у нашій банді. Або ти починаєш приносити мені...е-е...нам користь, або тобі буде дуже непереливки.

Генрі похмуро дивився на Бада і, не знаючи, що йому казати, слухав далі.

- Так ось, - вів далі Бад, - у нас для тебе є робота. Ми вирішили влаштувати різдвяний бенкет. Трохи частунків уже маєм. Але хлопці дізналися, що сьогодні ввечері у крамницю містера Ніколаса привезуть мандарини. Добудеш їх мені... нам до столу. Ти все зрозумів, Мрійнику?

Вкрасти у містера Ніколаса! У цього добродушного дідуся, що завжди пригощає його цукеркам. Тільки не це!

Генрі похитав головою і озирнувся на хлопців в надії знайти підтримку. Але вони лише засміялися, а Здоровило-Фредді погрозливо захрускотів пальцями. Здається, вибору у Генрі немає.

Хлопці йшли дорогою до міста, і по обидва її боки сніжне полотно поблискувало, наче дорогоцінне каміння. Генрі подумав, що було б чудово, якби сніг і справді перетворився на коштовності. Тоді б, зачепнувши їх повну жменю, він мав би їжу і житло, і не довелось би зараз красти мандарини для голодних і покинутих дітей.

Почало вже смеркатись. Велике зимове сонце опускалося за пагорб і на прощання залило місто чарівним рожевим світлом, що розсипало грайливі блискітки на засніжені дахи будинків. Із коминів, наче дух родинного тепла, йшов сивий кудлатий дим, несучи із собою пахощі святкових страв. Скоро у засніжених віконцях запалають свічки, і тисячі трепетних вогників кликатимуть до затишних домівок тих, хто ще не разом зі своїми рідними у цей особливий вечір.

На землю тихо зійде Свят-вечір, і все замре в очікуванні того благословенного часу, коли темрява огорне своїм бархатистим покривалом землю, і на небі зійде Різдвяна зоря - тисячолітня вісниця Різдва Христового.

Але поки що останні промінці ще зазирали у вікна, і місто кипіло у передріздвяних турботах. Маленькі, засипані снігом будиночки сяяли від святкових прикрас. Перехожі зі зворушливими посмішками і повними руками подарунків поспішали до своїх домівок, де їх з нетерпінням чекали близькі. Від будинку до будинку веселі гурти колядників несли у своїх гарячих серцях справжній дух Різдва. І в морозному повітрі ставало тепліше від щирих різдвяних пісень, перед якими розчинялися кожні двері, і назустріч світлим побажанням визирали радісні обличчя. А засніженими вулицями на санчатах із дзвониками весело мчались діти, і їх щасливий сміх був живим свідченям свята, що опівночі покладе їм під ялинку омріяні подарунки.

Генрі із сумом подивився на небо: десь із зірок падав м'який пухнастий сніг і лягав під ноги білим килимом,. Позаду нього штовхалися і перешіптувались хлопці. Попереду сяяла святковими вогнями центральна вулиця. Більшість крамниць все ще були відчинені. Адже неодміно знайдуться заклопотані люди, котрі забули щось купити чи досі не приготували подарунків.

Крамниця солодощів, що належала містеру Ніколасу, знаходилася у самісінькому кінці вулиці. Це було справжнє солодке царство, де здійснювались мрії найвибагливіших ласунів. Чого там лише не було? Цілі гори мигдального печива і кремових тістечок, цукерок і льодяників, мармеладу і зефіру. На дивовижному шоколадному дереві "росли" зацукровані фрукти, а на березі лимонадового озера стояли неперевершені марципанові будиночки, з яких визирали маленькі цукрові чоловічки. Новою прикрасою мали стати ароматні мандарини. Містер Ніколас замовив їх ще на минулому тижні, але у вихорі передріздвяних турбот привезли їх лише сьогодні. З поспіхом він шукав мандаринам місце у своєму царстві, бо ж, звісно, і йому не терпілося швидше дістатися додому. Містер Ніколас заклопотано бігав по крамниці, а ящики із мандаринами слухняно чекали на ґанку. Генрі стояв у нерішучості - він ще ніколи нічого не крав. Дивно, що хлопці досі його не вигнали, - з нього ж не було ніякої користі! Тут Здоровило-Фредді штовхнув його вперед і пробубонів:

- Ну, чого став? Хапай мандарини і бігом до нас!

На вулиці, на диво, не було нікого, і це трохи додало Генрі сміливості. Він повільно підійшов до крамниці і зійшов по східцях на ґанок. Мандрини лежали у ящиках просто перед ним, треба було лише простягнути руку.

Генрі підійняв очі вгору, ніби шукаючи там поради, і раптом побачив, що на небі зійшла Різдвяна зоря. Від неї лилося чисте яскраве світло, що ласкаво огортало світ.

І Генрі твердо вирішив не брати апельсинів. Він вже зібрався іти, з гіркотою подумавши, що зараз йому добряче дістанеться від хлопців, коли побачив, що просто біля його ніг лежить три мандарини. Генрі підійняв їх і хотів покласти до інших, але несподівано почувся розгніваний крик:

- Ах, ти, нікчемний злодюжко! Хотів украсти у містера Ніколаса мандаринів? Зараз я тобі покажу, малий негіднику!!!

Генрі обернувся і побачив, що просто на нього несеться містер Стерлінг - власник канцелярської крамниці, що знаходилась навпроти. Він був червоний від люті і погрозливо розмахував у повітрі своєю велетенською парасолею, яку носив із собою, не зважаючи на пору року і погоду. Від несподіванки Генрі розгубився і якусь мить стояв як вкопаний. На щастя, містер Стерлінг був дуже гладким і біг не надто швидко. Хлопчик оговтався і, ледве встигнувши ухилитись від парасолі, випустив із рук мандарини і чимдуж побіг вулицею, не озираючись назад.

Із крамниці, почувши крики, вибіг переляканий містер Ніколас, і, побачивши товстуна, котрий кричав щось Генрі навздогін, розгублено спитав:

- Що сталося? Що сталося, Ральфусе?

- Вас, Ніколасе, намагався пограбувати один із тих малих обшарпанців, що нишпорять містом, шукаючи, як нашкодити чесним людям! - обурено повідомив містер Стерлінг. - Добре, що я побачив із вікна, як цей злодюжка намагався поцупити мандарини, і якраз вчасно нагодився!

- Ох, Ральфусе, нехай би хлопчик взяв собі тих мандаринів, та ще й би друзям прихопив. Сьогодні ж Свят-вечір, і всі діти повинні бути щасливими. Нехай би хлопчина зайшов до мене в крамницю, - продовжував містер Ніколас ніби сам до себе, - я б насипав йому цілу торбу солодощів, аби і в нього, і в його товаришів було свято.

- Ніколасе, ви занадто м'якосердний, - насупив брови містер Стерлінг. - Через свої сентиментальні дурниці, ви, мабуть, скоро збанкрутієте! Крім того, до цих нікчем не можна ставитись поблажливо - це майбутні розбійники і злочинці! Вони не заслуговують на співчуття. Бувайте, Ніколасе. Веселих свят.

І містер Стерлінг попрямував до своєї крамниці, щось злісно бурмочучи собі під ніс. А містер Ніколас лише злегка похитав головою і сумно глянув на мандарини, що лежали на снігу, наче три жовтогарячих сонця.

Генрі довго біг вулицями, не зупиняючись і не озираючись назад. Він боявся, що його переслідують і зараз наздоженуть. Мабуть, краще взагалі втекти із міста. Як же соромно буде, якщо його знайдуть! А найгірше - це докірливий погляд містера Ніколаса, який тепер вважає його злодюжкою. Генрі охопив розпач, адже він втратив довіру єдиної людини, котра була до нього доброю і вірила в те, що Генрі - хороший хлопчик. Тепер у нього на цілому світі немає жодної живої душі, котра б пожаліла його і втішила. Йому зовсім немає куди податися. То куди ж він зараз біжить? Генрі про це не думав, він лише хотів втекти від свого розпачу, тому біг вперед, не розбираючи дороги і не дивлячись під ноги.

Раптом Генрі за щось перечепився і полетів сторч головою прямісінько у сніговий замет. Мабуть, він виглядав дуже кумедно зі сніговою шапкою на голові, бо сніговик, що стояв неподалік, дивився на нього насмішкувато.

Насуплений Генрі встав, обтрусив одяг від снігу й хотів за звичкою поправити свою стару залатану шапочку, і тут помітив, що її на голові немає! Він обшукав купу снігу, у якій щойно сидів, але там її теж не виявилось. Мабуть, шапка злетіла з голови, коли він падав. Отже, могла впасти де-завгодно. У пошуках шапки Генрі старанно розгрібав кучугури. Там знайшлося багато цікавого: поламана лижва, стара сковорідка, дірява шкарпетка і ще багато корисних речей, але шапки Генрі серед них не було.

Хлопчик із розпачем дивився на сніг, що лежав під будинками, наче цукрова вата, і сльози вже підступили йому до горла, коли його погляд впав на сніговика, який нахабно до нього посміхався. У нього на голові був старомодний чорний капелюх, який носили лише старі поважні джентельмени, що люблять згадувати славне минуле і порівнювати його з нестерпним сьогоденням.

Генрі пристально дивився на сніговика, а той своїми чорними очима-вуглинками дивився на хлопця, спочатку гордовито, а потім із острахом. Звісно, сніговик не хотів розлучатися зі своїм капелюхом. Але Генрі не міг залишитися взимку на морозі простоволосим. І, може, тепер, коли він носитиме не благеньку залатану шапочку, а справжнього чудернацького капелюха, то і життя його стане цікавим і чарівним? Генрі це здалося слушною думкою, і він урочисто поклав капелюха собі на голову. Але ж негарно залишати сніговика ні з чим. Генрі понишпорив у величезних кишенях свого пальта і з самісінького дна дістав красиву червону стрічку, яку знайшов якось на кущі жасмину. Хлопчик завязав сніговикові гарний бант і попростував дорогою вперед, між маленькими засніженими будиночками, що були схожі у цю казкову ніч на марципанові хатинки з крамниці містера Ніколаса.

***

Навколо не було жодної живої душі - Свят-вечір любить домашній затишок і родинне тепло. Генрі повільно йшов вулицею і думав про те, що сьогодні на нього просто-таки сиплються нещастя. А які щасливі інші люди у цей чарівний різвяний час!

Він підійшов до вікна найближчого будиночка і зазирнув усередину: за великим столом зібралась, мабуть, уся родина. Всі були гарно вбрані і мали радісні обличчя. Найстарший чоловік встав, запалив свічки у старовинному підсвічнику і прочитав молитву, у якій дякував за багату вечерю і просив добра та божої благодаті своїм дітям і онукам. Після цього господиня урочисто внесла печеного гусака, прикрашеного яблуками та журавлиною, і, повеселівши ще більше, усі розпочали вечеряти. Як Генрі хотілося хоча б шматочок того ванільного пудингу! Чи того, певно, такого смачного пирога із м'ясною начинкою! Щоб не посилювати свій голод і не заздрити цій милій дружній родині, він відійшов від вікна і побрів далі вулицею, розглядаючи святково прикрашені будинки, які сяяли завдяки дбайливим рукам своїх господарів.

Надзвичайне тепло лилось із вікна одного маленького будиночка, і Генрі не втримався та зазирнув усередину. У невеликій, але святково прибраній кімнаті весело палахкотів у каміні вогонь, а біля сяючої ялинки, під якою дбайливо складеною гіркою височіли подарунки, сиділо троє щасливих людей: білявий чоловік із маленьким хлопчиком на колінах, схожим на нього як дві краплі води, і молода вродлива жінка з великою старою книгою в руках. Вона читала різдвяні історії, а хлопчик, обійнявши тата за шию, заливався дзвінким дитячим сміхом. У Генрі в очах заблищали сльози. Колись і він мав тата й маму, затишну домівку і подарунки на Різдво. Але після їх загибелі він залишився зовсім один у цілому світі. Маленький сирота не багато пам'ятав зі свого щасливого дитинства, але мамину ласкаву посмішку і татові добрі очі він не забуде ніколи!

Генрі швидко відійшов від вікна. Він відчув себе таким самотнім і нікому не потрібним, що сльози покотилися у нього з очей, і щоб ніхто цього раптом не побачив, він побіг, не розбираючи дороги, по снігових заметах. Капелюх сповз йому на очі, сльози затулили пеленою світ, а святкові вогні злилися у яскравий вихор. Це несправедливо, що він тепер один! Життя до нього таке жорстоке!

Несподівано Генрі зі всієї сили на щось наштовхнувся. Протерши очі від сліз, він подивився на перешкоду. Нею виявилась стіна. Стіна невеличкого, але дуже гарного будиночка із червоної цегли, який стояв трохи осторонь від інших. Генрі обійшов його навколо і оглянув з усіх сторін. Це був дуже чепурний будиночок із вітражними вікнами і привітним ґаночком, освітленим маленькими ліхтариками. На великих дубових дверях висів чудовий вінок із гостролисту, оповитий червоними й золотими стрічками та прикрашений горішками, дзвіночками і зірочками, але, безперечно, найбільшою його гордістю був гарненький порцеляновий янгол із золотими крильцями, який сидів якраз над величезним пурпуровим бантом.

Раптом Генрі побачив на східцях величезну, розписану мереживними візерунками тарілку із чудовими солодкими гостинцями для колядників і перехожих. Не варто і казати, наскільки хлопчик був голодним і як його порадував смачний пиріжок з обрикосовою начинкою. Генрі захотілося поглянути на ту добру людину, що мешкає в цьому будиночку, і він зазирнув у чудернацько розмальоване морозом вікно.

Перед величезним каміном сиділа жінка у святковій сукні і насипала бублики й горішки у різдвяні чобітки. Під ялинкою лежали подарунки, а на столі чекала запашна вечеря. Здавалося, зараз у кімнату вбіжать діти і кинуться з веселим сміхом до матері. Але Генрі зрозумів, що вона зовсім самотня: це можна було прочитати на її молодому, але повитому сумом обличчі. Жінка встала, повісила чобітки і взяла з камінної полиці два портрети. Вона довго дивилась на них, стиха зітхаючи, і враз рясні сльози полилися з її великих блакитних очей. Генрі розгублено стояв. Йому було так шкода цю бідолашну жінку! Але чим же можна зарадити? Може, постукати в двері? Але що ж він скаже?

Хлопчик ще трохи постояв у нерішучості, і потім із сумом поплентався дорогою далі. «Хто ця жінка, і яке у неї горе? - думав Генрі. Він пригадував різні розповіді хлопців, і тут йому спало на думку, що це, мабуть, місіс Уілсон, чоловік і маленький син якої померли торік від тяжкої недуги. Вона була така ж самотня у цей різдвяний вечір, як і сам Генрі!

Він йшов і йшов вулицями, похмуро дивлячись собі під ноги, і великі пухнасті сніжинки повільно сідали на його чудернацького капелюха. А коли він нарешті підійняв очі, то побачив, що опинився на міському майдані. Кожне дерево навколо було прикрашене маленькими ліхтариками, тому увесь майдан був залитий теплим трепетним світлом. А у центрі стояла величезна різдвяна ялинка. Вона була така висока, що янгол, котрий прикрашав її верхівку, здавалося, літав серед зірок. За традицією кожен мешканець містечка приносив свою ялинкову іграшку, тому на її пухнастому гіллі сяяло безліч гарних прикрас. Святкове деревце перетворилося на чарівну країну, у якій жили чудесні істоти: добрі і капосні, веселі й пустотливі. Кого там лише не було: принц і принцеса у розкішному вбранні гордо сиділи на золотому троні; могутній чаклун пролітав на мітлі між солодкими пряниками; веселі пастухи й пастушки гралися золоченими горішками, поки їх білі, як хмарки, овечки паслися на зеленому гіллі; старий мудрець в плащі і ковпаку рахував карамелеві зірки, що "сяяли" поряд зі срібним місяцем; маленькі феї гойдалися на червоних стрічках, а безстрашний лицар, спритно перескакуючи з гілки на гілку, мчався між перламутровими кулями зі скла, і під маленькими підківками його коня дзвеніли срібні голоси дзвіночків.

Все було чарівним, незвичайним, казковим! Від захоплення Генрі аж присів. І так гарно і затишно було під пухнастим гіллям ялинки, що повіки його стали важчати, очі почали заплющуватися, і непомітно все огорнула туманна завіса сну.