Нещодавно було оприлюднено результати «перепису» (насправді електронної оцінки) населення України. Не вдаючись у те, наскільки точними є зібрані дані, можна стверджувати, що для вивчення релігійної чи етнічної ситуації цей «перепис» не дав практично нічого.

Бо технології ще не дійшли до того, щоб визначати за дійсним номером телефону чи ідентифікаційним кодом, наприклад, віросповідання громадянина. А тому відповідних статистичних даних немає. Насамперед, якщо йдеться про різні етнічні меншини, та ще й із «нехристиянською релігійністю» (до речі, парадоксальний термін «нехристиянські релігії» вживається в деяких нормативних документах).

Парадокси сприйняття

Якийсь час тому мене просили підготувати звіт з ісламофобії в Україні, себто, вияву ненависті, страху чи інших ворожих почуттів до мусульман. Він охоплював, зокрема, і політичні заяви, себто, риторику центральної та місцевої влади, яка могла б образити релігійні почуття мусульман. Однак, відшукати якісь ісламофобські заяви так і не вдалося. Передусім, тому, що в нашому політичному дискурсі ані антимігранська, ані, тим більше, антимусульманська тематика нині не представлена, хай там як часто громадяни висловлювалися б у соцмережах на тему мігрантів чи місцевих мусульман. Дещо етнофобське можна знайти хіба що в заявах ультраправих організацій та різних Telegram-каналах, присвячених пропагуванню «вищості білої раси» тощо. З чим це пов’язано? Чому наша ситуація краща від західно- чи навіть центральноєвропейської? Якими діаспорами, взагалі, представлений іслам в Україні й чи справді на суспільному рівні досягнуто консенсус між корінними та новими мешканцями країни? Які «центри тяжіння» існують серед мусульманських діаспор і як це впливає на релігійне життя країни? Чи існує суперечність між «своїми» та «чужими» мусульманами?

Для початку не можна оминути той факт, що з 2014 року ставлення до мусульман в Україні (принаймні, на рівні центральної влади) дещо змінилося. Постало питання Криму й кримських татар як корінного народу, а тому педалювати антимусульманську тему, як це було у 2000-х і на початку 2010-х, стало невигідно ані з погляду внутрішньої, ані з погляду зовнішньої політики. Однак, поряд із цим виник цікавий парадокс: ставлення до кримських татар як до корінного народу покращилось, але соціологічні опитування стабільно фіксують ісламофобію на рівні 14-15%, а в південних областях показник сягає 18% (Центр Разумкова). Утім, щойно з’являється новина про будівництво мечеті, хоч у Львові, хоч у Києві, це викликає шквал негативних коментарів. Не кажучи вже про реакцію на кримінальні новини, де фігурують представники якихось «азійських діаспор».

Внутрішнє різноманіття

Якщо поглянути на основні мусульманські організації України (а таких з урахуванням окупованого Криму можна нарахувати п’ять), майже всіх їх очолюють громадяни України. Це стосується як центрального керівництва, так і регіональних громад. Усі мусульманські структури включно з Духовним управлінням мусульман Криму, яке за часів окупаційної влади «перереєструвалося» в Криму як Духовне управління мусульман Республіки Крим і міста Севастополь, представлені або татарами, або українцями. Винятком, певно, є Духовне управління мусульман України, на чолі якого беззмінно з 1992 року перебуває ліванський араб, а також деякі інші організації з арабським керівництвом, але це, здебільшого, вже «натуралізовані» араби, які давно живуть в Україні, мають тут громадянство, родини тощо. Відповідно до нашого законодавства, для реєстрації релігійної громади необхідно мати українське громадянство. Інше питання, що функції імама, себто, предстоятеля п’ятничної чи інших молитов, може виконувати й іноземець. Так, до нас щороку приїздять кілька імамів-турків (за лінією Турецького управління в справах релігій), а в окремих молитовних кімнатах, зокрема, при університетах, можуть збиратися студенти-іноземці тощо.

Існують також різні «транснаціональні» мусульманські групи (так звані джамаати), але вони, здебільшого, мають транзитний характер і, зазвичай, пропагують спадщину певної школи або певного духовного лідера (наприклад, Саїда Нурсі), мало звертаючи увагу на місцеву специфіку. Постійно присутня тут і певна кількість нелегальних мігрантів (за різними оцінками, від кількох тисяч до кількох десятків тисяч), але, зазвичай, вони намагаються потрапити до країн ЄС, не затримуючись тут. Тим більше, Україна зберігає візовий режим із мусульманськими країнами, звідки існує значна загроза міграції. Причому, як свідчить практика, навіть після отримання візи громадяни цих країн можуть ще раз опинитися на «співбесіді» в аеропорту чи іншому пункті пропуску.

Серед «натуралізованих» мусульманських діаспор перші місця за впливом, як правило, посідали вихідці з колишніх республік СРСР, передусім, Азербайджану, Узбекистану та Північного Кавказу. Історія українсько-азербайджанських відносин, взагалі, дуже давня, а в ХХ сторіччі у ній з’явилося чимало спільних сторінок. На 2001 рік в Україні налічувалося майже 50 тис. азербайджанців, а сьогодні, за інформацією представників діаспори, ця цифра коливається в межах 100-500 тис. осіб. Знання російської мови, радянська освіта, орієнтація на роботу в бізнес-секторі та навіть органах влади давала азербайджанцям чимало переваг. Тому, попри повернення багатьох на історичну батьківщину (в 2014-2015 роках, передусім, із тимчасово окупованих територій), вплив азербайджанської громади й досі потужний. Звісно, у діаспорі є різні течії: дехто орієнтується на співпрацю з чинною владою (за президентства Ільхама Алієва робота з діаспорою значно активізувалася), інші дещо дистанційовані чи навіть опозиційні.

У 2019 році три найбільші тутешні азербайджанські організації об’єдналися в Раду азербайджанців України, яка (далі цитата з офіційного документа) «керується виключно мудрими порадами та масштабними завданнями, поставленими перед нашою спілкою і зверненими до неї, зокрема, в Києві, великим лідером азербайджанського народу Гейдаром Алієвим, проводить у життя політику консолідації нації президента Азербайджанської Республіки Ільхама Алієва». Певною мірою спілка представляє не лише українських азербайджанців, а й культурну політику самого Азербайджану в Україні. Азербайджанці поряд з іранцями вирізняються ще й конфесійною належністю – фактично вони становлять абсолютну більшість українських шиїтів.

Узбецька діаспора (30-50 тис. осіб) не така організована, як азербайджанська. Якщо йдеться про релігійне життя, серед них є й кілька імамів та навіть релігійних проповідників, але орієнтовані вони, передусім, на свої громади. Те саме можна сказати й про чеченську та дагестанську діаспору: тут дуже сильний аспект земляцтва, бізнесові й родинні зв’язки, але, водночас, характерна велика диференціація. Частина орієнтується на владу кавказьких республік РФ, інша перебуває в опозиції до них, і це розшарування стало особливо помітним після 2014 року. Відомо, що свого часу в АТО-ООС на українському боці воювали чимало добровольців-кавказців. Ідеться і про Міжнародний батальйон імені Джохара Дудаєва, і про Добровольчий батальйон імені Шейха Мансура. Через ці формування пройшли десятки, якщо не сотні осіб, причому, багато з них мали паспорти різних країн ЄС. Серед громадських організацій, які об’єднують вихідців з Північного Кавказу, варто відзначити діаспору чеченського народу, що налічує у своїх лавах понад 1000 осіб.

Міграція ідей

Різноманітні релігійні діячі з Кавказу, які з різних причин опинилися в Україні (дехто був звинувачений у Росії в «екстремізмі»), у період між 2014-м і 2019-м викликали чимало контроверсій. З одного боку, вони шукали в нас притулку й перебували під загрозою видачі на суди в РФ, а з іншого – часто й далі сповідували ті самі підходи до розуміння релігійного життя, які були в них раніше. Показова в цьому сенсі історія проповідника з Дагестану Абдульхаліма Абдулькарімова, який у 2016 році попросив притулку, а в жовтні 2019-го був висланий СБУ за межі нашої держави (йому була надана можливість виїхати до Грузії, оскільки Туреччина, куди він прагнув відбути, відмовилася приймати й вислала назад в Україну).

Поряд з іншими релігійними апологетами з Кавказу Абдулькарімов не зміг знайти спільну мову з місцевими релігійними лідерами, засуджуючи їх за, нібито, невідповідність ісламським практикам, визнання «влади невіруючих» (себто, української влади) тощо. Чимало проповідників тягнули за собою «хвости» радикалізму, звичку звинувачувати в невір’ї незгідних з їхніми методами.

Помітно, що, за винятком окремих активістів, мало хто виступав на їхній захист. Понад те, відомі факти, коли приїжджим в українських мечетях вказували на двері, мовляв, «почитав намаз і йди», «нам такі проблеми не потрібні». Можна згадати ще кілька випадків, коли мусульмани з російськими паспортами демонстрували, м’яко кажучи, парадоксальні переконання. З одного боку, вони просили притулку в Україні й намагалися отримати громадянство, а з іншого – нищівно критикували українських мусульман за «націоналізм» і пошану до Української держави. Відомі випадки на Дніпропетровщині, коли заїжджі «росіяни» намагалися поставити свого імама в деяких громадах (щоправда, безуспішно). Водночас, є чимало позитивних прикладів, коли з РФ справді приїздили мусульмани «поміркованої» орієнтації.

Хоч як дивно, найбільш інтегрованими й найменш включеними до різних внутрішніх мусульманських полемік залишаються представники арабської та турецької «нової» діаспори, себто ті, хто приїздить в Україну останніми роками й суттєво відрізняється від своїх же земляків, які живуть тут із 1990-х чи 2000-х. Наприклад, чимало мусульманських релігійних діячів «не на камеру» скаржаться, що контингент арабських студентів, який нині потрапляє до Києва й обласних центрів, м’яко кажучи, проблемний з погляду релігійності. Це, здебільшого, по-світському налаштовані люди, розчаровані в будь-яких ісламських рухах сучасності. Вони часто потрапляють у різні епізоди на кшталт бійок у нічних клубах та інших явно «нехаляльних» місцях. «Коли я летів до Львова турецьким літаком, мені не дуже сподобалися обличчя моїх земляків – не відчувається в них благочестя», – скаржився мені представник одного релігійного фонду зі Стамбула.

Трапляється й так, що практикуючі мусульмани (себто ті, що утримуються від алкоголю, читають намаз, відвідують мечеть тощо) часто належать до різних «джамаатів», у яких інші мусульмани вбачають сектантство. Це також продукує певну атмосферу недовіри, не кажучи вже про те, що й сама арабська діаспора не єдина. Дуже згуртовані, наприклад, палестинці, сирійці, вихідці з країн Магрибу (яких найбільше в Україні), що, здебільшого, розкидані між двома головними організаціями: Духовним управлінням мусульман України й Духовним управлінням мусульман України «Умма». Серед них також чимало внутрішніх рухів. Скажімо, одні сирійці лояльні до Башара Асада, інші в опозиції (їх значно більше). Останнім часом з’явилася й тенденція переміщення «нових» громадян України до країн ЄС, насамперед, із Західної України, де в місцевих мусульманських громадах серед молоді спостерігається значна плинність. Унаслідок міграційної кризи 2015-2016 років чимало їхніх родичів опинилися на Заході. І тепер, маючи український паспорт, вони досить вільно возз’єднуються із сім’ями.

Фінансові зв’язки

На цьому тлі дещо вирізняються араби з країн Перської затоки. Вони приїздять до України, головним чином, у бізнесових справах і, зазвичай, зберігають свою ідентичність. Певною мірою це стає для них принциповим через бажання показати себе як «найбільш арабських» арабів. Зростання суперечностей між країнами регіону (зокрема, між Катаром, з одного боку, та Саудівською Аравією й ОАЕ – з іншого) спричинило напруження у відносинах між релігійними організаціями, орієнтованими на спонсорську допомогу. А орієнтовані на неї практично всі такі структури. Попри те, що мусульманські діаспори в нашій державі, передусім, асоціюються з малим і середнім бізнесом (що певною мірою відповідає дійсності), коштів на утримання мечетей та інші потреби не вистачає.

Тому дуже часто мусульманські організації залишаються такими собі державами в державі. Свого часу популярною була тема євроісламу, але за порогом будь-якої мечеті в Німеччині, Франції чи іншій країні ЄС починалася чи то маленька Туреччина, чи то якась з арабських країн. З одного боку, існує поняття глобальної умми, з іншого – національна ідентичність нерідко маскується під виглядом релігійної. Останнє є проблемою, з якою часто зіштовхуються новонавернені мусульмани: полишивши «домашню» культуру, вони так до кінця і не можуть прижитися в різних етноцентричних громадах, стаючи порівняно легкою здобиччю для радикалізованих транснаціональних мереж. Україні, з огляду на наявність корінного мусульманського населення (передусім, кримських татар), було дещо простіше впоратися з цією проблемою. Тим більше, що чимало етнічних діаспор радо надавали перевагу місцевим релігійним лідерам, бо це значно сприяло діалогу з владою та співгромадянами інших віросповідань. Понад те, за нашими підрахунками, на сьогодні в нас практикують понад 20 імамів-українців, а це – значний прогрес порівняно з 1990-ми та 2000-ми.

Оскільки проблема нелегальної імміграції поки що має в Україні порівняно невеликий масштаб, тема ісламу не потраплятиме в центр політичної уваги. А мусульманські діаспори, принаймні, їхня релігійно активна частина, і далі натуралізуватимуться, хоча навряд чи позбудуться зовнішнього впливу.

Автор: Михайло Якубович

Джерело: «Український тиждень» (https://tyzhden.ua/Society/240250), матеріал друкованого
видання № 6 (638)