rss
04/09/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Спом’янімо героїв імена

Вони не втомилися від війни. І в холоднечу, і в літню спеку вони боронили свій край. Боронили, поки російські війська не обірвали їхні життя. Пам’ятаймо їхній подвиг.

Вічна вам пам’ять, Воїни…

Микола Сорочук

Микола Васильович Сорочук (позивний «Червоний») народився 23 травня 1997 року, в селі Чорниж, Маневицького району, Волинської області. З 2000 року мешкав у селі Лище, Луцького району.

Закінчив 11 класів Лищенської загальноосвітньої школи у 2014 році. Потім вступив до Луцького вищого професійного училища будівництва та архітектури, в якому отримав фах електрозварника ручного зварювання. Ще від закінчення школи він почав займатися волонтерством, допомагаючи війську. Це, найімовірніше, посприяло його майбутньому рішенню приєднатись до лав захисників. Він не служив строкову, а сам зібрав необхідні документи та поставив родину перед фактом, що добровільно йде до армії, та 22 грудня 2015 року підписав свій перший трирічний контракт із 8-м батальйоном 10-ї ОГШБр. Спочатку він потрапив до взводу снайперів, а потім перевівся до взводу вогневої підтримки, працював з АГС. За час служби у зоні АТО «Червоний» брав участь у бойових діях поблизу Попасної, Новозванівки, Красногорівки, Мар’їнки та Новотроїцького.

Він був книгоманом, «ковтав» одну книжку за іншою, завжди просив волонтерів, які опікувалися його підрозділом, привезти нові книжки, і в розмовах на будь-яку тему Микола Васильович одразу казав: «Я це знаю, я про це читав». А ще йому була притаманна ввічливість та вдячність. Він навіть якось на День волонтера за свої кошти зміг замовити два великі букети квітів для сімейної пари волонтерів, які постійно привозили у підрозділ усе необхідне.

Це була світла, позитивна та серйозна людина. Світогляд Миколи Васильовича дуже рано змінився, набув дорослості та життєвої мудрості після того, коли він пішов до армії. Там він швидко перетворився з юнака на справжнього чоловіка, який був у змозі захистити свою думку, боронити своє право, прийти на допомогу слабшим. Він навчився розрізняти пріоритети, а цієї важливої риси дуже не вистачає багатьом іншим людям. З дівчатами «Червоний» був галантним та знав, як треба себе поводити, щоб слабка стать відчувала себе неповторною. Його вирізняла прямолінійність, він завжди казав в очі все, що думає, не лякався жодної важкої роботи, адже з дитинства був дуже працелюбним, створював побратимам настрій, якою б складною ситуація не була. У транспорті або будь-де ще Микола Васильович не міг собі дозволити сидіти, якщо поруч стоїть дівчина або старша людина, завжди поступався місцем.

Повернувшись додому 6 січня минулого року, «Червоний» почав готуватися до здобуття вищої освіти та влітку 2019-го вступив до Луцької академії рекреаційних технологій та права на факультет правознавства. Він казав, що є єдиним чоловіком у сім’ї, і його святий обов’язок – турбуватися про своїх жінок (матір та сестру), забезпечити їх усім для спокійного та щасливого життя. Сім місяців встиг попрацювати зварювальником на підприємстві «Модерн-Експо», на якому проходив практику ще під час навчання в училищі, а потім знову пішов до лав війська та 16 грудня 2019 року був призваний за піврічним контрактом Підгаєцьким РВК, Тернопільської області.

Однією з найбільших мрій «Червоного» був стрибок на мотузці альпініста (роупджампінг) з мосту в Кам’янці-Подільському. Можливо, саме у Кам’янці, тому що звідти був його найкращий друг «Добрий» (Ростислав Доброшинський), який воював разом із Миколою та загинув 1 серпня 2017 року в районі села Новозванівка, Луганської області, від кулі снайпера. Також Микола Васильович казав, що має велике бажання побудувати власний будинок, у якому буде щасливо мешкати зі своєю сім’єю. Він хотів знайти собі просту та гарну дівчину, яка б народила йому діток.

Коли родина Сорочуків переїхала до села Лище, в них декілька років не було собаки. І ось одного разу, коли Микола був ще дитиною, вони поїхали на велосипедах із друзями, і він знайшов біля лісу чорний пакет, у якому було троє цуценят. Залишалося живим лише одне, і хлопець привіз його додому, вигодував, побудував власноруч собачу будку. Цей собака живе на подвір’ї й досі.

Старший солдат, командир гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1-ї роти 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 22 січня в районі села Водяне, Волноваського району, Донецької області, від смертельного кульового поранення, яке отримав під час обстрілу нашого взводного опорного пункту зі стрілецької зброї.

Після прощання у Маріуполі та у селі Лище поховали Миколу Сорочука 25 січня на Алеї почесних поховань міського кладовища Луцька у селі Гаразджа. У нього залишилися мати та сестра.

Title 

Антон Хоба

Антон Володимирович Хоба (позивний «Капкан») народився 5 листопада 1992 року, в місті Шостка, Сумської області.

2009 року Антон закінчив 11 класів Шосткинської школи № 9, після чого вступив до професійного ліцею № 10, у якому рік потому отримав фах «апаратник технологічної продукції». Пів року попрацював розмелювачем деревини у ТОВ «Стандарт-2002», потім звільнився та перейшов до Шосткинського казенного заводу «Імпульс», де працював пресувальником майже два роки, з 2012 до 2014.

31 липня 2014 року він підписав із ЗСУ контракт та потрапив до 91-го окремого полка оперативного забезпечення, в якому проходив службу спочатку на посаді сапера, а потім – командира інженерно-саперного відділення. У період з 2016 до 2017 років Антон Володимирович виконував бойові завдання на Світлодарській дузі у складі 1-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади, звідки звільнився 4 серпня 2017 року у зв’язку із закінченням терміну контракту.

Антон не був мобілізований, він пішов на війну добровільно. У своєму інтерв’ю для проєкту «Хоробрі серця» він розгорнуто розповідає, чому вирішив зробити такий вибір та які випробування випали на його долю під час перших років служби. Дебальцеве, а особливо аеропорт, наклали певний відбиток на його душу. За згадками побратимів, він змінився після перебування в аеропорту. Хоча кожен, хто був там, вийшов звідти не тією людиною, яка заходила туди на ротацію. Аеропорт розірвав на шматки внутрішній світ людей, а потім склеїв їх заново, і далеко не завжди правильно.

Менше, ніж рік, Антон Володимирович пробув вдома і знову повернувся на війну, підписавши із ЗСУ новий контракт, та з 17 травня 2018 року перебував у складі свого нового підрозділу.

Старший сержант, командир інженерно-саперного взводу інженерно-саперного відділення 13-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 26 січня у другій половині дня в районі селища міського типу Північне, Донецької області, через підрив на невідомому вибуховому пристрої. Помер за годину після того, коли зазнав важких поранень.

Похований 28 січня у Шостці. У нього залишилися батьки та брат.

Title 

Євген Щуренко

Євген Валерійович Щуренко народився 27 січня 1978 року, в селі Ліски, Кілійського району, Одеської області. Мешкав у Кілії, Одеської області.

Він був водієм і за професією, і за покликом душі. Напрочуд добре тямив у автівках, йому довіряли техніку будь-якої складності в управлінні. Перед армією Євген Валерійович встиг попрацювати водієм, трактористом та машиністом.

22 серпня 2019 року він був призваний за контрактом Кілійським ТЦК та СП Одеської області.

Солдат, старший механік-водій 1-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 26 січня о 7:15 в районі міста Красногорівка, Мар’їнського району, Донецької області, від смертельних поранень.

30 січня в місті Кілія відбулася церемонія прощання з загиблим воїном.

У нього залишилися мати і дружина.

Ігор Надолько

На Донбасі помер ветеран війни і легендарний парамедик Ігор Надолько (позивний «Фаш»). Останні роки свого життя він присвятив допомозі українським воїнам на передовій.

Title 

Ігор Надолько перебував на фронті всі шість років війни. Спершу він служив у 129-й ОБр, потім – у 131-й Обр. Після переформатування перейшов у 28-у бригаду окремого мотопіхотного батальйону, де прослужив до квітня 2017-го.

Чотири рази був контужений. Останні два роки «Фаш» працював інструктором тактичної медицини, волонтерив у «Самообороні Маріуполя», а також був добровольцем-парамедиком («Ангели Тайри»).

Про смерть Ігоря повідомила його колега, парамедик Юлія Паєвська.

«Сьогодні перестало битися серце нашого ангела Ігоря Надолька (Фаш). У мене немає ні слів, ні сил писати довго про це. Скажу тільки, що ця втрата – непоправна», – написала Юлія на своїй сторінці у «Фейсбук».

За словами Юлії Паєвської, за два роки служби парамедиком в «Ангелах» Ігор надав першу допомогу і повернув до життя більше, ніж 400 людей.

«Фаш» народився в Маріуполі. Поховали його на алеї Героїв на Маріупольському кладовищі.

У парамедика залишився 14-річний син.

Джерело: «Цензор.НЕТ»
(https://censor.net.ua/resonance/3173114/polegl_gero_schnya)

Роковини розстрілів на Майдані: у Києві – Хода пам’яті та панахида

У Вашингтоні вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com