rss
03/31/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Спорт \ Лихо «спорту поза політикою»

УПЦ МП має широкий доступ до професійних спортсменів і декого, як-от Василя Ломаченка, використовує у своїх пропагандистських проєктах. Як «русский мир» потрапляє в українське спортивне середовище?

Здавалося б, за останніх шість років, відколи триває російсько-українська війна, після численних поїздок на змагання на територію ворога та заяв про «спорт поза політикою» й «Крим – це Крим» чимось здивувати українські спортсмени вже не здатні. Дивують, радше, ті одиниці, які не соромляться говорити протилежне.

Як виявилося, падати ще можна. Доведено чемпіоном світу з боксу в легкій вазі Василем Ломаченком. На початку року він безсоромно поширив у власному Instagram відео з, начебто, християнськими сентенціями, але із записом тренувань російського спецназу, «зелених чоловічків» на кшталт тих, які захоплювали український Крим. І найдивніше, що ще два десятки спортсменів різного рівня повідомлення боксера вподобали. Харизма бійця-чемпіона впливає на них сильніше, ніж 13 тис. загиблих на окупованих ворогом територіях. При цьому спробуйте переконати таких атлетів у тому, що вони не праві, й отримаєте у відповідь цілу серію кліше, заготованих російськими пропагандистами. Найсумніше, що ці люди так говорять не тому, що їх хтось ангажував, а через те, що сприймають пропагандистські шаблони за щиру правду. Щоб зрозуміти, чому так відбувається, треба пізнати українське спортивне середовище зсередини, починаючи від дитячо-юнацьких спортивних шкіл та інтернатів.

Вихованих у радянську епоху спеціалістів справедливо називали золотим фондом нашого спорту. Завдяки їхній фаховості вдалося більш-менш безболісно з погляду виступів на міжнародній арені пережити період хаосу та безгрошів’я 90-х років минулого сторіччя. Зрештою, у 2000-х ситуація теж якщо й поліпшується, то не так стрімко, хоч як цього хотілося б. Тренерський фактор наразі залишається визначальним. Але в багатьох випадках, на жаль, однаково згубним з погляду виховання зі спортсменів свідомих громадян своєї країни.

Найсумнішою ситуація залишається в єдиноборствах, де й сьогодні живуть у незбагненній для простої людини парадигмі між совком і буремними 1990-ми. Те, що для красного слівця прийнято іменувати боксерським чи борцівським братством, найчастіше є ширмою до такого терміна, як «організоване злочинне угруповання». З усіма притаманними такому явищу атрибутами: сліпою покорою керівникові, який, по суті, є ватажком, російською як мовою побутового спілкування та московським православ’ям, яке пробачає всі гріхи в обмін на лояльність. При цьому, залежно від регіону, в якому виховуються спортсмени, суть, здебільшого, не змінюється. Красномовним прикладом є історія з борцем із Тернополя Андрієм Антонюком, який на турнірі в Болгарії 2018 року фотографувався в обіймах російських спортсменів і з російським прапором, а потім щиро доводив, що нічого поганого він не зробив.

Щоб розуміти, що таке спортивна покірність, достатньо згадати тітушків часів Євромайдану. Зрештою, ті, хто калічив людей у Києві, крім символу, який дав назву всьому руху, лишилися, здебільшого, безіменними. А ось у Дніпрі активістів калічили, зокрема, топові дзюдоїсти калібру чемпіона Європи Валентина Грекова. Бо коли на кону честь «Сім’ї», то регалії й титули відходять на другий план.

І якщо хтось думає, що після перемоги Революції гідності ситуація змінилася кардинально, то глибоко помиляється. Скажімо, у Запоріжжі є бійцівський клуб «Беркут». Названий він аж ніяк не на честь птаха, адже заснував його ще в лютому 2013-го колишній командир запорізького «Беркута» Олександр Курников, який нині очолює Спілку ветеранів «Беркута». Починання, начебто, й шляхетне, бо до спорту долучаються люди різного віку – від чотирирічних дітей до дорослих дядьків, які хочуть тримати себе в хорошій формі. Ось тільки заходи, які супроводжують функціонування СК «Беркут», доволі неоднозначні. Скажімо, щороку Курников з іншими ексберкутятами проводить турнір пам’яті загиблого на Майдані запорізького беркутівця Сергія Цвігуна. «Підрозділ можна перейменувати, але суть його залишиться незмінною», – кажуть на офіційних заходах, відео з яких легко знайти в YouTube, їхні учасники.

Переможці змагань отримували в подарунок примірники книжок «Нескорений «Беркут» авторства ексофіцера харківського «Беркута» Дмитра Собини, який улітку 2014 року втік до окупованого Криму й внесений до «Миротворця». Цю повість, яка виправдовує дії «Беркута» під час Революції гідності, активно рекламували російські та сепаратистські ЗМІ. Усі заходи СК відбуваються під патронатом одіозного митрополита УПЦ МП Луки, риторика якого іноді жорсткіша, ніж у лаврського настоятеля Павла. Тож чи варто дивуватися, якщо через сім-вісім років виховані в «Беркуті» запорізькі боксери скажуть з екрана телевізора, що «Крим – Божий», а «росіяни й українці – брати»? І найстрашніше, що таких клубів в Україні чимало. Скажімо, у Вишневому, на Київщині також у співпраці з Московським патріархатом функціонує борцівський клуб «Олександр Невський».

Фактично опікуючись бійцівськими клубами, РПЦ свідомо готує собі захисників на кшталт Ломаченка чи Усика, який свого часу сказав, що готовий захищати ченців, яких виганятимуть із храмів.

Показово, що представники ігрових чи циклічних видів спорту московську церкву цікавлять не так, як бійці. Однак, сприйняття реальності цими спортсменами часто теж далеке від адекватного. Хіба що без православної істерії. І виною тут уже згадувані тренери, які замість наставляти та виховувати своїм скепсисом, ностальгією за совком і несприйняттям усього, що відбувається в Україні, часто прищеплюють відповідне бачення й вихованцям. Через нерозуміння ситуації, небажання розвиватися та пізнавати прогресивні методи цивілізованих країн еталоном для таких наставників залишається російська та білоруська моделі розвитку спорту, де про все дбає держава. Педагоги не цураються проповідувати ці сентенції, а їхні учні за відсутності альтернативної думки сприймають сказане як істину. Зрозуміло, що для таких тренерів не є проблемою поїздка на турніри навіть до Росії. Щоправда, держава від часів попередньої влади, на їхнє лихо, таких вояжів не оплачує.

Звичайно, тим дітям, які тренуються в рідному місті й живуть удома, трохи простіше. Тренерську «січку» в такому випадку здатні відсіяти батьки, принаймні, якщо вони освічені й розуміють, що дитині треба пояснювати, хто вона і в якому світі живе. Гірша ситуація з юними спортсменами, які шкільні роки проводять в училищах фізкультури чи так званих інтернатах. Потрапивши у фактично замкнене середовище з тренерами совкового штибу, діти, які народилися після 1991 року й, відповідно, не мають уявлення, що таке СРСР, фактично виростають ментальними совками. І зламати цю свідомість не завжди вдається навіть після закінчення спортінтернату.

Показовий приклад – найкращий український волейболіст Олег Плотницький, який народився на Вінниччині, ріс у Хмельницькому, а в шкільні роки хлопець перейшов до харківського спортінтернату. Нині Олег виступає за італійську «Перуджу», яка є однією із зірок Серії А. Він тонко розуміє волейбол, жваво обговорює життєві теми, але губиться, коли мова заходить про політичну ситуацію в Україні. На думку волейболіста, українців і росіян розсварили політики. Такі висновки хлопець зробив на основі частих поїздок разом з харківським «Локомотивом» до Росії. І це за умови, що в Плотницького є знайомі, які захищають наші східні кордони й Олег їх морально підтримує.

Насправді ситуація з українськими спортсменами, їхнім сприйняттям дійсності, здебільшого, плачевна. Самотужки змінюються одиниці, а решта після шести років війни вдає, ніби поза політикою. Цілком зрозуміло, що з юними спортсменами в ідеологічному сенсі треба працювати не менше, ніж з будь-якою іншою молодою людиною. Передусім, з тими, хто навчається в спеціалізованих закладах.

Подобається комусь це чи ні, але часто саме спортсмени є нашими провідними речниками у світі. Специфіка діяльності дається взнаки. Атлети дотримуються кочівного способу життя, постійно переїжджають із країни до країни. Звісно, коли в їхній країні щось відбувається, іноземні журналісти шукають точки дотику. І добре, коли тими точками є гірськолижниця Богдана Мацьоцька зі своїм тренером і батьком Олегом та легкоатлетка Ольга Земляк, які під час Олімпіад 2014-го і 2016-го розповіли західним ЗМІ про ситуацію в нашій державі очима патріотичних українців.

Однак, можуть бути й інші приклади. Насамперед, враховуючи, що є країна, яка витягує з вуст наших співвітчизників усілякі потрібні їй каверзи свідомо. І якщо до цього не готуватися, то можна боляче обпектися, а потім довго виправдовуватися й пояснювати, що тебе спровокували чи ти мав на увазі трохи не те. Свідомість формується з дитячих років, і нехтувати цим фактором не треба. Звісно, добре, що більшість українських спортсменів, не соромлячись, співають національний гімн. Проте, було б непогано, якби вони вдумувалися в слова, які промовляють. Бо трохи дивно чути й бачити після «згинуть наші воріженьки» штампи про «мишебратство» та обійми зі спортсменами, які свою «позаполітичність» приховують участю в проекті Putin Team.

Автор: Іван Вербицький

Джерело: «Український тиждень» (https://tyzhden.ua/Society/239796), матеріал друкованого
видання № 4 (636)

Українки поїхали на змагання до Москви – повернулися з соромом і без медалей

Дзюдо

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com