Мартиролог українських жертв, які загинули від рук російських окупантів, постійно поповнюється новими іменами. Світлі обличчя молодих воїнів назавжди залишаться у пам’яті українського народу.

Ці хлопці мали жити й виховувати своїх синів і доньок. Але через захланність Владіміра Путіна та його кремлівських соратників щодня гине цвіт української нації. Та справедливість переможе. І вічно житиме пам’ять про полеглих героїв.

Олексій Василевський

Олексій Вікторович Василевський (від народження – Кучкін, позивний у війську «Кучкіс») народився 22 березня 1995 року, в селі Первухинка, Богодухівського району, Харківської області. Деякий час мешкав у Харкові, а згодом – у селі Карнаухівка (входить до складу міста Кам’янське), Дніпропетровської області.

З дитинства Олексій випробував на собі безліч проблем з дорослого життя. Він дитиною ходив підробляти, щоб заробити трохи грошей для своєї сім’ї. Тому зранку він вчився, а потім замість того, щоб розважатися, як роблять інші діти, йшов на підробітки. Таким чином хлопець зміг заробити гроші, але, на жаль, на сумну подію – похорон свого батька. Школяр. Підліток. Уявляєте?

Всі ці випробування рано зробили з нього справжнього чоловіка, загартувавши характер та зміцнивши волю. Навіть тоді, коли він уже поїхав з рідного села, все одно постійно допомагав родині, адже розумів, яка на ньому відповідальність. У цьому йому згодився неабиякий розум, а також – велика працьовитість. Олексій був талановитою, хорошою та світлою людиною, тямив майже в усьому. Він встиг попрацювати на пилорамі та зварювальником, не лякався жодної важкої роботи.

31 травня 2016 року він прийшов до лав армії, підписавши зі ЗСУ контракт, а з 22 серпня 2016 року служив на посаді стрільця у 133-му окремому батальйоні охорони та обслуговування. Пів року тому перевівся до 92-ї ОМБр за власним бажанням, щоб бути ближче до домівки (бригада має ППД у Харківській області). Олексій Вікторович був природженим військовослужбовцем: мав командний голос, чітку уяву про поставлене завдання, знав та сумлінно виконував службові обов’язки. А через свій палкий темперамент не боявся ставити на місце офіцерів, званню співрозмовника він не надавав великого значення, якщо йшлося про справедливість. Гарячий, запальний був воїн, але його дуже любили та поважали у підрозділі.

Він любив армію, але найбільше Олексій любив свою родину. Рідних та свою дівчину, з якою він познайомився під час служби і переїхав до неї до Карнаухівки, прожив два роки, а 12 грудня 2019 року одружився. В неї є маленький синочок від першого шлюбу, якого Олексій обожнював та піклувався про нього, як про рідного. Й дитина віддячила йому, називаючи його татом. Син любив Олексія, як свого рідного батька. І після того, коли пара відсвяткувала весілля, Олексій змінив своє прізвище на прізвище дружини і став Василевським, щоб усиновити її дитину.

Олексій Вікторович мріяв про щасливу родину та власний будинок, а також у майбутньому дуже хотів стати офіцером. Перше бажання його здійснилося, він знайшов свою рідну другу половинку. Друге здійснити він не встиг.

Старший солдат, старший стрілець 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 15 січня вдень у районі міста Авдіївка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Під час чергування на взводному опорному пункті Олексій Вікторович вийшов перевірити, в якому напрямку працює ворожий квадрокоптер, і в цю мить у нього поцілив снайпер.

Після прощання 18 січня у Карнаухівці бійця поховали на Алеї Слави військового кладовища Кам’янського. У нього залишилися мати, брат, дружина та син.

Ігор Хімічук

Ігор Ігорович Хімічук (позивний «Хіма») народився 7 червня 1990 року, в місті Чуднів, Житомирської області.

З початку 2015 року та до кінця 2016-го він проходив службу в батальйоні оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Згодом підписав контракт та служив водієм у Чуднівському РВК, після чого був відряджений у зону бойових дій.

Старший солдат, водій відділу забезпечення 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 16 січня близько 14:00 в районі села Новозванівка, Попаснянського району, Луганської області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 20 січня у Чуднові. У нього залишилися мати, дві сестри, дружина та син.

Валерій Закусило

Валерій Васильович Закусило (позивний «Морячок») народився 27 жовтня 1987 року, в місті Сігулда (Латвія). До 4-х років мешкав у латвійському місті Вангажі, а потім разом з батьком переїхав до села Гуничі, Овруцького району, Житомирської області. Протягом останнього часу мешкав у місті Біла Церква, Київської області.

2002 року він закінчив 9 класів загальноосвітньої школи та вступив до Немишаївського агротехнічного коледжу, звідки потім перевівся до Житомирського агротехнічного коледжу. Після навчання був призваний на строкову службу, яку проходив в одному з підрозділів морської піхоти.

Батько Валерія у часи СРСР проходив військову службу в Латвії й одружився там із місцевою мешканкою. Тому певний час хлопець проживав там, а коли батьки розлучилися, повернувся до України.

Вже під час російсько-української війни Валерій Васильович спочатку проходив службу у 36-й окремій бригаді морської піхоти (звідки й пішов його позивний), а потім підписав контракт із 72-ю ОМБр.

Старший солдат, номер обслуги кулеметного взводу роти вогневої підтримки 72-ї окремої механізованої бригади.

Побратими згадують про «Морячка» як про справжнього професіонала своєї справи, розумну та обізнану людину, дуже хорошого спеціаліста, з яким можна було говорити довго та на безліч різних тем (що вони й робили на бойових чергуваннях). Валерій був добрим другом та вірним побратимом, з яким можна було йти у розвідку, він заряджав людей упевненістю та оптимізмом. Дуже любив своїх донечок, годинами міг виконувати з ними домашні завдання телефоном.

Загинув 18 січня у Попаснянському районі, Луганської області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Поховали Героя 22 січня у Білій Церкві, на Алеї Слави кладовища «Сухий Яр». У нього залишилися мати (мешкає у Латвії), батько, дві сестри (мешкають в Ірландії), дружина та дві доньки.

Олександр Слободанюк

Олександр Вікторович Слободанюк (позивний «Погранець») народився 7 січня 1972 року, в селі Неділкове, Савранського району, Одеської області. Мешкав у місті Первомайськ, Миколаївської області.

Він був з родини військових, що переїхала до України з міста Владивосток (Росія). Закінчив 11 класів Первомайської школи № 15, після чого отримав вищу освіту в Одеському державному університеті внутрішніх справ. Працював слідчим у Києві та місті Саврань, Одеської області, а також – у сфері охорони громадського порядку та безпеки.

На війні Олександр перебував від самого її початку, спочатку служив у прикордонних військах, у період з 2015 до 2016 років – у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, в потім підписав контракт із 72-ю ОМБр.

Молодший сержант, командир відділення-командир мотопіхотного взводу 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 19 січня в районі хутора Вільний (Золоте-4), Попаснянського району, Луганської області, через смертельне кульове поранення, завдане снайпером найманців РФ.

Похований 23 січня у Первомайську. У нього залишилися батьки, сестра та двоє дітей.

Василь Муха

Василь Миколайович Муха народився 6 квітня 1988 року, в селі Піски-Радьківські, Борівського району, Харківської області.

Молодший сержант, командир відділення-командир бойової машини 2-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

Василь пішов на цю війну за покликом серця ще на самому її початку. Повернувшись із заробітків у Росії, він добровільно прибув до військкомату та був мобілізований до 92-ї окремої механізованої бригади. Служив у розвідці, брав участь у бойових діях поблизу Мар’їнки та Катеринівки. Згодом опанував саперну справу, і його завданням було розмінування місцевості.

Про цього усміхненого здорованя дуже добре написав кореспондент Леонід Логвиненко у своєму матеріалі «На передньому краю» для видання «Сільські вісті» (http://www.silskivisti.kiev.ua/19742/index.php?n=44153).

Родом Василь із села Піски Борівського району Харківщини. В армії він не служив. Окрім того, на момент, коли почалася війна, Василь працював будівельником на російській Півночі, заробляв чималі гроші. Однак ні грубі російські рублі, ні телебачення, яке щодня транслювало брехливі сюжети про розп’ятих українськими «фашистами» хлопчиків, не засліпили його, не приспали в душі любові до батьківської землі. Василь повернувся в Україну й пішов до військкомату. Саперній справі спочатку його вчили досвідчені воїни, багато чому пізніше навчився сам. Двічі продовжував контракт, щоб залишатися на передньому краї.

Загинув Василь Муха 20 січня ввечері в районі селища Опитне, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Василь кинувся на допомогу пораненому побратимові, і в цей час у нього поцілило три кулі, одна з яких завдала смертельного поранення, проте він встиг «відпрацювати» у ворога з кулемета.

Похований 23 січня у рідному селі поруч з могилами бабусі та дідуся. У нього залишився батько.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»
(https://censor.net.ua/r3173114)