Чому, попри необхідність стримувати агресію, економіка в Україні після 2013 року має кращі показники порівняно з Росією.

Нещодавно в українському медійному просторі набула поширення інформація, що мінімальна заробітна плата в нас перевищила аналогічні показники Росії та Білорусі. Такого результату було досягнуто, здебільшого, завдяки різкому зміцненню гривні наприкінці 2019-го, після якого вже стався певний відкат. Однак, сам цей факт привернув увагу до іншої важливої теми – динаміки соціально-економічного розвитку пострадянських держав, які впродовж останніх десятиріч рухалися різними шляхами.

В Україні пропагандисти євразійської інтеграції та різних возз’єднань активно експлуатують міф про, нібито, значно вищий рівень життя в Росії. При цьому акцентують увагу на погіршенні соціально-економічних показників в окремі періоди, особливо після Революції гідності, без порівняння з тим, що відбувалося в той самий час у РФ. Хоча насправді ефективність путінської авторитарної моделі в соціально-економічній сфері значно нижча навіть порівняно з тим, що ми спостерігаємо в сучасній Україні з усіма тими недоліками, які блокують повноцінну реалізацію нашого економічного потенціалу. Тоді як Москва має великі нафтогазові доходи, а також доходи від експлуатації масштабних покладів інших корисних копалин, на які є попит на світовому ринку.

Усвідомлення цього факту українцями нині дуже важливе ще й з огляду на дискусії довкола корисності відновлення економічної співпраці з Росією, які тривають після приходу до влади Володимира Зеленського. Це підноситься як інструмент, нібито, підвищення рівня життя чи пришвидшення розвитку економіки в Україні, а також як зміна підходів на, начебто, «прагматичніші», незважаючи війну та протистояння в політичній сфері. Росія з її дедалі більш застійною економікою та соціальною моделлю не є і не може бути таким інструментом. Адже, попри наші значні втрати внаслідок бойових дій на Донбасі, пов’язану з цим руйнацію виробничих ланцюжків і зниження рівня життя українців, динаміка ключових соціально-економічних показників за останні роки в Україні все одно була не гірша, а подекуди й краща, ніж у Росії.

Російська матрьошка

Традиційно для порівняння економік та рівня життя двох країн використовують показник номінального ВВП. За першим показником РФ перевершувала Україну 2013 року в 3,9 разу, але відтоді розрив різко зменшився, і в 2019-му йшлося вже лише про 3,1 разу (відповідно –$11,2 і $3,6 тис.). І це при тому, що під час розрахунків згаданий показник для України фактично занижується на 10%. Адже сукупний показник ВВП (який береться лише по фактично підконтрольній Україні території) ділиться на всіх мешканців країни, тоді як приблизно 10% з них насправді проживають в ОРДіЛО й не докладаються до його збільшення. З тієї самої причини Держстат усе ще фіксує, нібито, менший обсяг валового внутрішнього продукту в Україні порівняно з 2013-м.

Хоча очевидно, що цей показник потрібно коригувати, тому що реальна кількість населення підконтрольної території скоротилася з 43,1 млн (без урахування Криму) у 2013-му до 38,3 млн за даними поточного обліку органами РАЦС. Саме на цю кількість мав би ділитися обчислюваний у межах контрольованої території ВВП. З урахуванням меншої на 11,1% чисельності населення підконтрольної території реальний ВВП на особу в Україні у 2019 році був на 4,3% вищим, ніж у 2013-му. Натомість, у РФ за аналогічний період він зріс, максимум, на 4%. Причому, такий результат розвитку української економіки є, здебільшого, наслідком різкого спаду в 2014-2015-му, зумовленого активною фазою бойових дій на Донбасі та шоком від руйнування виробничих ланцюжків. Натомість, уже з 2016-го українська економіка зростала, як мінімум, удвічі швидше, ніж російська.

Проте, коли від узагальненого й досить абстрактного для більшості громадян показника ВВП опускаємося на приземленіший рівень доходів простих людей, то виявляється, що розрив між двома країнами тут ще менший, а то й, узагалі, нульовий. Наприклад, у жовтні 2019 року (наразі найсвіжіші дані) середня заробітна плата в Росії становила еквівалент $729 і лише на 65% перевищувала українську. При тому, що в жовтні 2013-го вона сягала $914 і в 2,2 разу (на 122%) перевищувала тогочасний показник в Україні ($411). Мінімальна зарплата там зросла зі $165 (на 1 січня 2014-го) до $196 (на 1 січня 2020-го), у нас – зі $150 до $196.

Однакові мінімальні заробітні плати та лише на 65% вищі середні заробітні плати в доларовому еквіваленті в Росії на тлі майже триразової різниці у ВВП на одного мешканця свідчать про те, що перерозподіл доходів національних економік на користь громадян в Україні значно більший, аніж у Росії. А те, що в нас доходи зросли порівняно з 2013-м значно більше, ніж там (середня заробітна плата в РФ за цей час, узагалі, зменшилася), свідчить про переваги для простих громадян саме української моделі економіки.

За таких тенденцій, на перший погляд, усе ще вищий рівень середньої заробітної плати в Росії бачиться тимчасовим явищем. До того ж, він спотворений як вищою вартістю життя, так і значно більшими, ніж у Україні, регіональними відмінностями. Зокрема, за середньої заробітної плати по країні $729 у Москві в жовтні 2019-го вона сягала до $1400. У північних регіонах зі складним кліматом, що спеціалізуються на видобутку корисних копалин, вона подекуди становила ще більше. Наприклад, на Чукотці – $1578, у Ямало-Ненецькому автономному окрузі – $1409, у Магаданській області – $1367, у Якутії та на Камчатці – $1100–1200, у ХМАО-Югрі — $1050, нарешті, у Санкт-Петербурзі, другій столиці, – $966.

І всі ці винятки суттєво тягнуть угору середньоросійські показники. Хоча насправді в більшості регіонів РФ середні заробітні плати на сьогодні становлять $450-550, тобто, перебувають на близькому до українського рівні (нагадаємо: $440 у жовтні 2019-го). Це стосується як таких прилеглих до України регіонів, як Брянська ($455), Курська ($513), Воронезька ($523), Ростовська ($526), Бєлгородська ($548) області чи окупований Росією Крим ($532), так і більш віддалених на кшталт Саратовської ($438), Кіровської ($467), Тамбовської ($450) чи Орловської ($457) областей.

Навіть якщо порівнювати ці цифри не із загальноукраїнським рівнем середньої заробітної плати ($440), а з показниками розміщених поруч із російським кордоном регіонів, показники будуть не набагато нижчими: Донецька область – $491, Запорізька – $441, Харківська – $376, Луганська – $374, Сумська – $365. Та й різниця з регіонами, де зарплати значно вищі, як-от Київ ($651) чи Київська область ($465), в Україні помітно менша, ніж у РФ (там вона сягає чотирьох разів).

А коли врахувати різну вартість товарів та особливо послуг, то розрив у купівельній спроможності заробітних плат більшості російських та українських регіонів узагалі мінімальний. Так, за даними Росстату, в жовтні 2019-го кілограм яловичини в Ростовській області коштував 175 грн. (тут і далі в перерахунку за офіційним курсом НБУ), Курській – 183 грн., Брянській – 187 грн., Москві – 222 грн. і ще дорожче – в багатших північних регіонах. Кілограм свинини у Воронезькій області – 122 грн., Ростовській – 123 грн., Брянській – 128 грн., Москві – до 157 грн. Курячий окіст у Ростовській області – від 60 грн., Брянській – 62 грн., Курській – 63 грн., Москві – до 75 грн. Вершкове масло у Ростовській області – від 192 грн., Брянській – 207 грн., Воронезькій – 226 грн., Москві – до 317 грн. Яблука – від 24 грн. у Ростовській та 28 грн. у Брянській областях до 39 грн. у Москві. Вартість звичайної чоловічої стрижки у Ростовській області – 138 грн., Курській – 158 грн., Москві — 240 грн. Жіноча, відповідно, на 20% дорожча. Ціни суттєво вищі, ніж у регіонах України.

Перейдімо на рівень конкретних регіонів. Наприклад, приблизно однакову середню номінальну заробітну плату мають два сусідні регіони Росії та України, що по різні боки прилягають до ОРДіЛО: Ростовська область ($526) і підконтрольна Україні частина Донецької ($491). Більшість споживчих товарів і послуг у Ростовській області, як ми вже зазначили вище, коштують дорожче, ніж у Донецькій. Дорожча там, до речі, навіть електроенергія (хоча Росія останнім часом намагається через демпінговий продаж в Україну через Білорусь або напряму захопити наш внутрішній ринок). Приміром, за даними офіційного порталу уряду Ростовської області пільговий тариф для населення на електроенергію з 1 січня 2020 року на 72% вищий, аніж в Україні (3,96 руб., або 1,55 грн./кВт∙год. проти з 0,9 грн. в Україні), повна – на 29,2% (5,53 руб., або 2,17 грн./кВт∙год. проти 1,68 грн.). Водночас, попри в рази дешевший у Росії газ, тариф на теплопостачання в Ростові встановлено на рівні 1060 грн./Гкал, що лише на третину менше, ніж, скажімо, у Маріуполі, найбільшому місті сусідньої Донецької області. Дорожчий там і міський транспорт. Наприклад, проїзд в автобусі Ростова коштує еквівалент 10,2 грн., тоді як, приміром, у Маріуполі – лише 8 грн. До речі, середня заробітна плата в півмільйонному Маріуполі майже не відрізняється від аналогічної в мільйонному Ростові-на-Дону (відповідно – 17 і 18 тис. грн.). Вища вартість проїзду в міському транспорт і в інших регіонах РФ. Наприклад, Бєлгороді, що неподалік Харкова, він також коштує майже 10 грн.

Між застоєм і кризою

На відміну від України, де періоди різких спадів в економіці чергуються з досить динамічними відновленнями, у Росії спостерігається тривалий застій. Причому, з часом такі тенденції в соціально-економічній сфері лише увиразнюються, що особливо контрастує з порівняно стрімким зростанням під час перших двох президентських каденцій Путіна. Нагадаємо, ВВП у 2008 році був на 67% більшим, аніж у 2000-му. Натомість, за час від повернення Путіна на президентську посаду у 2012-му тамтешня економіка зросла трохи більш, ніж на 6%. Сусідній з Росією Китай має такий показник за рік. Польща, Угорщина та Румунія останнім часом зростають на 4-5% щороку. Швидше за РФ розвиваються й такі заможні країни Європи, як Німеччина та Франція.

У своєму нещодавньому посланні до Федеральних зборів Путін заявив про намір досягнути вищих темпів зростання ВВП Росії порівняно зі світовим уже 2021 року. Для цього планують активніше фінансувати з бюджету різноманітні програми. Кошти братимуть із фондів, що сформувалися завдяки продажу енергоресурсів. Утім, усе це більше схоже на прагнення зберегти обличчя на тлі насправді безрадісних економічних перспектив.

Зважаючи на показники російського експорту 2019-го та 2013-го, проблеми відчувають експортери не лише енергоносіїв, а й інших галузей економіки – від металургії до машинобудування. Поліпшити свої позиції за ці роки вдалося лише тамтешньому агросектору. Однак, у цій галузі найбільшим конкурентом є Україна. Водночас, російський імпорт за згаданий період упав навіть більше, ніж експорт. На тлі застою в економіці місткість тамтешнього ринку зменшується. Саме це, а не пропагандистський «розрив традиційних економічних зв’язків» є насправді однією з основних причин падіння обсягів постачання українських товарів до РФ. Так само як, до речі, й імпорту з інших пострадянських країн включно з найближчими партнерами РФ – Білоруссю та Казахстаном.

Навіть найоптимістичніші прогнози не обіцяють пришвидшення російської економіки більш, ніж на кілька десятих відсотка за рік, попри нещодавно анонсовані Путіним додаткові заходи для її стимулювання. Мінекономіки РФ передбачає приріст ВВП у 2020-му в межах 1,7%, Рахункова палата – близько 1,5%. Але навіть 2%, та й то за умови, що економіка РФ остаточно не зсунеться в кризовий сценарій, – це значно менше і від середньосвітових темпів зростання, і від динаміки більшості сусідніх країн.

Тому твердження, що повернення до орбіти російського впливу чи ще більше, ніж у дореволюційні часи, зближення з РФ дало б Україні змогу уникнути або вирішити проблеми останніх років у соціально-економічній сфері, є абсолютно безпідставним. В економічному сенсі Росія – поганий і безперспективний орієнтир, а відновлення зв’язків з нею аж ніяк не здатне забезпечити обіцяний позитивний ефект. Понад те, краща динаміка низки українських показників порівняно з РФ, що спостерігається останнім часом, є результатом зменшення взаємозалежності двох економік.

Автор: Олександр Крамар

Джерело: «Український тиждень»
(https://tyzhden.ua/Economics/240042),
матеріал друкованого
видання № 5 (637)