Поговоримо про цінності в контексті умонастроїв українців.
Співставимо принципово важливі фундаментальні думки, та тези і ситуативні оцінки перебігу справ у країні, щоб вияснити – наскільки ми з вами усвідомлюємо ті орієнтири, які допоможуть не збитися зі шляху істинного.
2 Звернення
Ініціативна група «Першого грудня», яка, нагадую, складається з декількох суспільно визнаних моральних авторитетів, була створена у двадцяту річницю референдуму і має на меті поширювати моральні цінності та сприяти встановленню в країні нових правил.
Читачі, напевно, пам’ятають, що серед її фундаторів були такі непересічні постаті, як кардинал Любомир (Гузар), Богдан Гаврилишин, Євген Сверстюк, академік Мирослав Попович інші.
Вищеназвані суспільні авторитети, на превеликий жаль, пішли уже в засвіти, але ті їхні однодумці, такі, як академіки Ігор Юхновський, В’ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Ярослав Яцків, а також Мирослав Маринович, Євген Захаров, Йосип Зісельс інші започатковану велику справу продовжують.
Ця група останнім часом оприлюднила два важливі звернення до українців.
Після президентських та парламентських виборів, наприкінці минулого року, вони сформулювали 11 побажань новій владі, і ось сьогодні, коли я пишу ці рядки – 11 лютого 2020 року – оприлюднили ще одне Звернення, цього разу про політичну еліту України.
Соціологічні
дослідження
У ці ж терміни декілька провідних вітчизняних соціологічних центрів оприлюднили підсумки своїх досліджень. І цікаво співставити поточні умонастрої українців зі сформульованими «першогруднівцями» принциповими позиціями.
Таким чином ми зможемо побачити – чи дійсно українці «пливуть за течією» і не мають достатньої рішучості, щоб вимагати принципових змін, чи «грона гніву» починають визрівати?
Поради новій владі
Коли нову владу критикує опозиція, то це, здебільшого, не сприймається – мовляв, нема чого перейматися, бо це – вияв політичної конкуренції.
Коли критика і застереження звучать від суспільних авторитетів, то від цього так просто не відмахнутися.
Хоча я і не здивуюся, якщо нова влада відмахнеться – зокрема, й тому, що група «Першого грудня» на президентських виборах минулого року висловилася за Петра Порошенка.
Тим не менше, нам з вами, шановні читачі, корисно їх перечитати:
«Нинішнє наше звернення – перше після завершення виборчого процесу 2019 року.
Під час минулих президентських і парламентських виборів більшість із нас виступала проти зміни глави держави, мотивуючи свою позицію інтересами безпеки держави.
Народ вирішив інакше, і ми приймаємо його вибір. Це не виключає, однак, того, що хтось із нас має певні застереження щодо позитивності характеру такого волевиявлення.
Та сама логіка пріоритетності збереження самостійної держави та гарантування її безпеки спонукає нас у нинішній ситуації сформулювати такі основні тези:
- Чинне українське керівництво сконцентрувало у своїх руках величезну владу, і ніхто не може бути певним, чим це обернеться для країни. В ідеальному випадку така концентрація влади могла б дати спасенний для України цивілізаційний ривок, що його народ уже, вочевидь, зачекався.
|
Законодавча і виконавча влада сконцентрована в одних руках |
Проте, з іншого боку, ніхто не скасував справедливість відомої приказки: «Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно». Ми остерігаємо українське керівництво від самовпевненості, що їх ця закономірність не стосується.
- Наприкінці минулого року ми застерігали тодішню владу, що вона програє комунікацію з народом: «Часто риторика державних мужів видає прагнення не стільки роз’яснити зроблене, скільки закамуфлювати приховане».
Нова керівна команда, схоже, пішла тим самим шляхом і звела комунікацію з народом до небезпечного мінімуму, приймаючи всі рішення кулуарно, а то й, можливо, потаємним кабінетом. Не міняють ситуацію й ті показові медіа-марафони, якими насправді прагнуть досягти тієї самої вищеозначеної мети.
- Дуже тривожним є той факт, що президент країни сприйняв маніфестації під гаслом «Ні – капітуляції!» як акції, проплачені його політичними опонентами, не відчувши в них реальної стурбованості громадян, що охопила всю Україну.
|
Стурбованість громадян |
Цей факт засвідчує, що президент Володимир Зеленський, на жаль, слабо розуміє прагнення громадян застерегти його від фатальних помилок і, до того ж, схильний ображатися. Проте, існує правило: що більше політик ображається, то легше ним маніпулювати.
- Підтримуючи пошуки керівництва держави у справі встановлення миру, група «Першого грудня» застерігає від «миру» за будь-яку ціну. Умиротворення агресора – небезпечна і помилкова ілюзія. Облудними є розмови про «відлигу» у відносинах між хижаком та його жертвою. Путінський режим зневажає слабкість.
Тільки гідна сила опору, як військового, так і дипломатичного, що спирається на єдність народу, може зупинити агресора.
- Заспокійлива риторика влади щодо безпеки країни не замінить відчуття реальної захищеності. Народ платить високу ціну за свою незалежність і має право знати, що їй загрожує. Це – давній принцип римського права: quod omnes tangit («те, що стосується всіх, має бути схвалено всіма»).
Порушенням цього правила керівна еліта або улягає сторонній силі, або взагалі виводить країну за межі європейського правового поля.
- Суспільство роздирають сумніви та підозри в той час, коли воно має бути максимально консолідованим перед новими геополітичними викликами.
Дотеперішня міжнародна система безпеки та євроатлантична солідарність дають видимі тріщини. Світ стоїть на порозі грізної ери зіткнення національних егоїзмів.
У цей час суспільству потрібне керівництво, яке його шануватиме й захищатиме, а керівництву – народ, який його розумітиме й стоятиме за нього горою. Таку обопільну довіру досягають лише правдою, хоч би якою гіркою вона була, і чесністю та прозорістю рішень, про які має подбати, передусім, влада.
- Бравуючи «простонародністю» й «неелітарністю», можна в добу популізму виграти вибори, але не можна виграти жорстокі міжнародні поєдинки. Нам прикро, що у стосунках із президентом США український президент потрапив у ситуацію, яка дуже нагадувала шаховий цуґ цванґ (кожен хід поганий), – ніхто з нас не хотів би опинитися на його місці. Проте, важливо зробити з цього два важливі висновки.
По-перше, настав час владі визнати силу й важливість професіоналів. Мало того, слід усвідомити, що слабким державам професіонали потрібні у десятки разів більше. По-друге, навіть якщо вважати, що політика не є цариною моралі, владі варто пам’ятати, що відверте нехтування етичними принципами може по ній вдарити – часом навіть дуже боляче.
- Ми не бачимо прогресу на шляху встановлення верховенства права. Що, натомість, видно неозброєним оком – це спроби підмінити його вибірковим правосуддям, застосованим до політичних опонентів, а також флюгерність багатьох судів, які ретельно відтворюють напрям політичного або фінансового вітру.
Царює політична доцільність, яка йде від популізму, а правом нехтують. Це ніби родове прокляття, яке висить над нашою країною, і схоже, що чинне керівництво – всупереч передвиборчим обіцянкам – його таки не прагне подолати.
- Ми – за приватну власність на землю. Проте, українські суди корумповані, а офіційне правосуддя надто часто обертається кривосуддям. Отож, не стриноживши корупцію і не забезпечивши реальний правовий механізм захисту інтересів селян, держава не має морального права легалізувати продаж землі.
Вона зобов’язана роз’яснити громадянам логіку своїх дій, почерговість плану й ті загрози, які з нього випливають. Земля – основа багатства України, і в умовах кліматичного катаклізму, до якого світ наближається, вона може стати чи не найголовнішим національним ресурсом майбутнього. Тому входження у власність на землю не може відбутись шляхом швидкого проштовхування невивіреного закону політичною силою, яка має більшість у парламенті, але не має сертифікату непомильності.
- Нас тривожить той факт, що нова влада щораз частіше демонструє неповагу до гуманітарних цінностей та захисту гідності людини. У своїй переважній більшості владна еліта відвернулася від гуманітарної сфери, принижуючи тим самим її роль і не усвідомлюючи, що в ній – джерело нашої духовної сили.
Проте, ще більше приголомшує те, що національну сліпоту та етичну нечутливість демонструють окремі групи шоу-бізнесу, мистецькі колективи і глядацький корпус України, які не розрізняють пародію і збезчещення, законний гонорар і елементарну продажність.
- Все це змушує нас вкотре повторити твердження, сформульоване нашою групою вперше в її Декларації 2011 року: «Майбутнє України вимагає піднесення гуманітарно-духовних цінностей над короткозорим економічним зиском та політичною доцільністю».
Хіба не досить нам щораз тривожніших фактів сьогодення, щоб усвідомити справедливість цього висновку?
Тільки визнаючи пріоритет гуманітарно-духовних цінностей, ми вийдемо з нинішніх випробувань сильнішими.
Як бачимо, питання, що поставлені у цьому Зверненні наприкінці минулого року, і застереження, адресовані владі, не втратили своєї актуальності і на початку року нинішнього.
Цивілізаційного ривка, про який йдеться в пункті першому, не відбулося. Більше того – не бачиться передумов для підготовки такого ривка. Тим більше, що потенціал влади, який на початку роботи Верховної Ради України ІХ восени минулого року скликання сприймався як потужний, почав відчутно слабнути.
Декілька скандалів за участі нардепів пропрезидентської фракції, відчутне зростання прагнення декого з них до самостійної позиції, здається, почали дробити той фракційний моноліт, який ще декілька місяців тому здавався міцним і переможним.
Крім того, виникає відчуття, що далеко не всі нардепи провладної фракції стовідсотково переконані в правильності тих законопроєктів, за які їх примушують голосувати.
Особливо це проглядалося в процесі другого читання законопроєкту про землю.
Складається враження, що президент, котрий міг спочатку їм просто давати вказівки – за що і як голосувати – тепер змушений їх переконувати.
У такому випадку скоро йому доведеться їх ледь не вмовляти.
Команда президента, якщо й почула застереження першогруднівців про те, що вона «зобов’язана роз’яснити громадянам логіку своїх дій, почерговість плану й ті загрози, які з нього випливають» і вухом не повела.
Ніхто нічого нікому не пояснював, і навіть експерти зізнаються, що вони, значною мірою, не розуміють, як цей закон буде прийнятий і головне – як його будуть реалізовувати.
Отже, констатуємо: слушні застереження, сформульовані групою «Першого грудня» ще наприкінці минулого року, владою проігноровано.
Якщо ці авторитетні особи для пропрезидентської команди не авторитетні, то хто є їхніми авторитетами?
Як то кажуть: «Список ваших авторитетів – в студію!» Проте, їх ніхто не оприлюднює.
Тому й продовжують циркулювати чутки про тіньовий вплив тіньових персонажів.
Політична еліта – традиційний біль
Не дочекавшись реакції від новообраної політичної і державної еліти, група «Першого грудня» 11 лютого 2020 року опублікувала нове звернення під назвою «Політичні еліти України. Хто прийде до влади, якщо раптом її втратить чинна команда?»
Не думаю, що така назва Звернення сподобається команді президента. Хіба там хтось припускає, що владу доведеться втратити?
З іншого боку, така постановка питання може здатися чинній команді ледь не провокаційною. І породити підозру: «Чи не інспіровано таке Звернення командою минулої влади?»
Тим більше, що група, ще раз підкреслю, відкрито підтримала їх на минулорічних виборах.
Однак, ми з вами, шановні читачі, можемо переконатися, що питання у Зверненні мають фундаментальний характер і є принципово важливими: «Цей урок української історії знає сьогодні чи не кожен школяр: ахіллесовою п’ятою України була й є її політична еліта. Саме на ній не раз спотикалися суспільні надії.
Ми це знаємо, але не робимо висновків. Міняються покоління управлінців, а в політичному житті країни незмінно панує дух безвідповідальності й непрофесіоналізму, корупції й кумівства, взаємного ворогування та мстивості, короткозорості й хуторянства, дарма що зодягнутого в костюм від Версаче.
Виборці багато очікували від «нових облич», але поки що й вони демонструють стару схильність до ціннісного релятивізму, потаємності й браку чіткої візії розвитку держави. Добрі політики в країні, звичайно ж, є, але вони лише відтіняють загальну сумну картину. Є й енергійні молоді ентузіасти, які прагнуть змінити стиль державного управління у своїх рамках відповідальності, проте невмируща система все це перетравлює, а молодечий ентузіазм – згасає.
Минуло майже 30 років української незалежності, і цього часу мало б бути досить, щоб зробити належний висновок: для якісної зміни політичних еліт потрібна зміна їхньої ціннісної платформи.
|
Обличчя влади: нові, старі, відкриті і приховані
|
Нас тривожить, що майку лідера в українських політичних перегонах щоразу перебирають ситуативні, а не стратегічні альтернативи.
Суспільство не ставить собі запитання: «А хто прийде до влади, якщо раптом її втратить чинна команда?» Опозиційність до влади дає про себе знати, здебільшого, у критикуванні конкретних кроків чинного керівництва, тоді як ситуація вимагає розробки вивірених стратегічних програм і пошуку суспільного консенсусу для їхнього втілення.
Жити країні, однак, доводиться у далеко не сприятливому політичному довкіллі.
У світі невпинно нагромаджуються негативні зміни, які наближають нас до точки біфуркації. Кожен із цих викликів поки що вдається нейтралізувати поодинці.
Проте, коли їхня кількість перейде певну критичну межу, все може обвалитися внаслідок випадкової малозначущої події, як було вже не раз.
Чи готовий український політикум до цих випробувань? Запитання риторичне.
На порядку денному більшості української політичної еліти – не вболівання за майбутнє держави, а питання їхнього власного добробуту і престижу.
І ще багато того, ім’я якому – дріб’язковість.
Так поводяться глухарі на токовищі, які не чують скрадливої ходи мисливця. При цьому справедливо буде зазначити, що так поводиться і суспільство, яке зловживає свободою і надто часто безвідповідально ставиться до своїх громадянських обов’язків.
Однією з причин такого стану є той факт, що божищем українського політикуму стала політтехнологія, яка дозволяє непривабливу реальність представити як очікуваний успіх. Головний мотиватор – перемога на наступних виборах.
Вийти за рамки цієї детермінанти й покласти в основу своєї безпосередньої політики новий ціннісний проєкт цій еліті поки що не під силу.
Натомість, обставини світової турбулентності й агресії з боку Росії просто волають до нас: Україні потрібна критична маса тих «прагматичних ідеалістів» (чи, якщо хочете, «тверезомислячих романтиків»), які не задля кар’єри, а задля блага країни самовіддано мінятимуть звичні ціннісні пріоритети, ламатимуть управлінські трафарети й «освячені» часом негласні традиції політичних еліт.
Іншими словами, Україні потрібні еліти, які, крім високого професіоналізму, були б вірними принципам політичної й особистої доброчесності. Мірилом для них має бути система цінностей, де на першому місці – людська гідність.
При цьому вони не зраджували б своїм моральним принципам навіть тоді, коли до цього їх спонукають практичні інтереси партії, лояльність до вищого керівництва чи приватне прохання кума.
Саме таким діячам під силу буде остаточно розірвати пуповину зі старою системою.
Ось тоді і стане можливим створити в країні бажаний політичний устрій, утвердити її суб’єктність і вписати її у світовий контекст.
Бо вийти з історичної тіні Україна зможе лише тоді, коли її політична еліта здобудеться на духовне й інтелектуальне лідерство.
Питання, чи спроможна чинна українська еліта переформатуватися й породити із себе якісно нову політичну силу з описаними ознаками, залишається відкритим.
І навіть якщо народ, обтяжений проблемами виживання, не формулює цього запиту настільки, щоб він був електорально вигідним, нової еліти вимагає українська історія і державна безпека.
Отже, слово за чинним українським політикумом. Але не тільки.
Відповідальності громадянського суспільства ніхто не скасовував. Адже саме з нього виростає еліта, саме з нього вона черпає свої ціннісні налаштування.
А суспільство наше сторіччями було об’єктом імперського насильства, яке формувало стійкий стереотип: вижити – значить пристосуватися.
Тому підлабузництво, хабарництво, кумівство, готовність зректися цінностей задля соціальних благ – все це було «цінностями виживання», випробуваними впродовж сторіч, і критеріями, за якими проводилась селекція політичних еліт.
Але якщо в минулому такі риси й давали комусь можливість вижити, то сьогодні вони штовхають країну до поразки. Тому в умовах нинішніх викликів логіка виживання має спонукати нас до ціннісної трансформації як політичних еліт, так і всього громадянського суспільства.
Отож, народженню ціннісно іншої політичної партії може й повинно передувати створення нового й тривалого суспільного руху, який і привнесе бажані цінності в життя суспільства.
У зародженні такого руху має проступити мудрість народу та його інстинкт самозбереження.
Бо політика, економіка й армія – все це може бути ефективним лише тоді, коли в основі всього закладено потужний дух: пошанування гідності людини, вірність правді, міжлюдська довіра й готовність до солідарності.
Як твердив митрополит Андрей Шептицький, Батьківщина може забезпечити своїм громадянам щастя лише тоді, коли буде «не тільки матеріальним, а й моральним тілом».
Саме такий рух до громадянської та моральної суб’єктності був би спроможний створити в майбутньому конкретний запит на нову політичну силу, яка подужала б відкрити перед Україною новий простір її майбутнього.
В усьому сказаному вище нічого нового нема – все вже озвучено і проговорено.
Проте, в діях своїх політична еліта й далі імітує бажане, хоч реалізує хибне.
Чому? І доки?
Чимало політиків уже заготували розлогі списки тих, кого вони, в разі чого, звинуватять за національну поразку. Чому ж так мало прізвищ у списку тих, хто готовий згуртуватися й стати «критичною масою» тих, що здобудуть бажану перемогу?»
Про яку нову політсилу йдеться?
Як бачимо, автори пропонують створити спочатку суспільний рух, потім на його основі – партію. Ледь не зірвалося з вуст: «партію нового типу».
Але от біда – були уже в історії України і рухи і партії – нового та найновішого типу.
Декілька років тому аналітики всерйоз пропонували суспільству на обговорення ідею – сконструювати партію нового типу.
Але от біда – на таку партію не було запиту ні з боку електорату, ні з боку політикуму, ні з боку олігархів, котрі і фінансували більшість партій в Україні.
А що тепер – такий запит з’явився, бодай, у когось?
Боюсь помилитися, але, думаю – тільки в поодиноких мислителів.
А що ж народ? Тобто, електорат?
А народ за результатами опитування початку цього року відповідає так:
Рейтинг політичних сил очолює партія «Слуга народу»: 42,2% серед тих, хто визначився та має намір голосувати.
За партії «Опозиційна платформа – За життя» – 13,5%,
«Європейська солідарність» – 9,5%,
«Батьківщина» – 8,1%.
Підтримка інших партій – менше, ніж 4%. Тих, хто не визначився, – близько 16%».
Це дані цьогорічного січневого опитування агенції «Рейтинг».
|
Ольга Галабала, Рух Саакашвілі |
Інші соціологи дають схожі результати.
То що ж ми бачимо? Що партія В. Зеленського і є тією самою партією нового типу?
А цей самий «новий тип» у чому полягає? У тому, що її не фінансують олігархи?
А хто її фінансує? Достеменно невідомо.
Може, новизна в тому, що в цієї партії нема ідеології? Бо ж озвучене деякими її членами лібертаріанство ідеологією партії «Слуга народу» бути навряд чи може – адже до минулого року цю політичну течію в Україні практично не обговорювали і масовою ідеологією за пів року вона просто не встигла б стати.
Може, в тому, що в цій партії обмаль професіоналів, тим більш, відомих суспільству?
Але ж в Україні є хороший тест для партій: що буде з нею, якщо вона втратить владу чи позбудеться лідера?
Що таке «Слуга народу» без В. Зеленського? А що таке «Батьківщина» без Юлії Тимошенко, що таке «ЄС» без Порошенка – і т. д., і т. п.
От вам і відповідь – ці та інші вітчизняні партії не мають своєю основою отих самих масових суспільних рухів, про які йдеться у Зверненні.
Таку основу мав Народний Рух України на межі 80-х – 90-х років минулого сторіччя.
І все. Інші партії після Руху були і є політпроєктами під лідера. Навіть тоді, коли називалися, до прикладу, «Рух нових сил Міхеіла Саакашвілі».
До речі: в цьому останньому випадку є особлива дивина: Рух Саакашвілі очолював зовсім не пан Міхеіл, як ви можете подумати, а молода і симпатична депутатка Івано-Франківської облради Ольга Галабала.
Це і є апофеозом парадоксальності. Залишається в традиціях кавказької галантності хіба що зробити політичне алаверди: заснувати Рух найновіших сил Ольги Галабали й очолити його панові Міхеілу Саакашвілі.
Висновок
Стурбованість авторитетних діячів групи «Першого грудня» є зрозумілою і обґрунтованою.
Пропозиції їх варті уваги. Але чи почує їх влада?
Свіжий приклад: в день публікації Звернення, 11 лютого 2020 року, звільнено з посади глави Офісу президента України Андрія Богдана.
|
А. Єрмак (зліва), А. Богдан та їхній шеф
|
Здавалось би – зручний момент замінити його одним з тих досвідчених професіоналів, котрий налагодив би роботу президентської канцелярії.
Проте, президент призначає главою ОПУ Андрія Єрмака, за плечима котрого кінопродюсерство і короткий минулорічний період неофіційної дипломатії.
Цього достатньо?
Комунікації між владою та суспільством не було достатньою мірою при Петрові Порошенку. Нема її вдосталь і при Володимирові Зеленському.
Кулуарність прийняття рішень породжує суспільну напругу і недовіру.
А от цього не треба було б продукувати. І так тривожно.
А ціннісну платформу для вітчизняних політиків маємо будувати соборно. І тим готувати ґрунт для Української партії.