Гефест (від давньогрецького) – бог вогню і ковальської справи, син Зевса і Гери. За легендою, він народився слабким і кульгавим. Побачивши його таким, матір скинула сина з Олімпу. Дитина впала в море, де її виховали морські богині. Згодом Гефест став майстром ковальського ремесла. Опанував ковальську науку так, що викував золоте крісло і поставив його на Олімп як подарунок матері. Це крісло нагадало богині про те зло, яке вона заподіяла синові.

Як продовження цієї легенди виникла традиція зображати ковалів кульгавими. Вважається, що в первісному суспільстві існувала традиція ламати ноги ковалям, щоб вони не могли піти до іншого племені. Також кульгання були характерні для ритуальних танців під час відзначення весняних свят родючості, зокрема, це дійство відбувалося на заході Африки.

Покритий потом, чорний від пилу і кіптяви, працює бог-коваль у своїй кузні. Неповторно витончені вироби виковує в ній своїми руками Гефест. Незламну зброю, прикраси із золота і срібла, чаші і кубки, триніжки, які котяться самі на золотих колесах, немов живі… Важка, але почесна робота коваля. Саме так і зображено коваля у легенді про Гефеста.

Микола Бенардос в українському вбранні

Можна лиш здогадатися, який чад та кіптява стояли у простій селянській кузні, в яку часом гребували зайти більш заможніші селяни, вже не кажучи про панську присутність.

Ковальське мистецтво відійшло в історію, забулося гулке лупання молота по ковальні. Втратилися методи того давнього, прекрасного але важкого ремесла. На його заміну на допомогу людству прийшло нове ремесло – дугове електрозварювання. Винахід нашого українця докорінно змінив напрямок у металообробці всього світу.

Сьогодні вже нікого не здивуєш мистецтвом електрозварювального з’єднання металів, простіше кажучи – електрозварюванням. Але ще півтора сторіччя тому цей украй важливий спосіб кріплення металоконструкцій здавався недосяжним. Ще з часів Леонардо да Вінчі людство шукало шляхи міцного з’єднання найважливішого компонента всіх несучих конструкцій. І лише в 1881 році світ дізнався, що таїнство зварювання металів розкрите. І це чудо створене руками та світлим розумом українця – Миколи Миколайовича Бенардоса.

Народився невтомний винахідник 8 липня 1842 року, на півдні України, в селі Бенардосівка, Єлисаветградського повіту, Херсонської губернії, нині село Мостове, Братського району, Миколаївської області. До речі, у 60 х роках минулого сторіччя село Бенардосівка перейменували у Мостове, щоб повністю змити з людської пам’яті славу про геніального українського пана-винахідника. Та ще й донині росіяни вважають, що дугове електрозварювання винайшов «велікій рускій ізобретатель».

В історичному реєстрі світової науки за нашим земляком Миколою Миколайовичем Бенардосом записано те, що нині звично застосовується повсюдно на планеті. Відкриття ж його було таке значуще для людської цивілізації, що й через сторіччя, у 1981 році, за рішенням ЮНЕСКО, відзначалося світовим співтовариством. Та цьому визнанню передувала подія, яка відбулася у 1976 році, коли у західних технічних виданнях з’явилася стаття керівника лабораторії зварювання НАСА О. Кунеєва, де повідомлялося про намір відзначити 100-річчя винайдення дугового електрозварювання французьким електромеханіком бароном Огюстом де Меритеном. Але, завдяки вітчизняним науковцям та дослідникам, вдалося повернути законну славу винахіднику-українцеві – Миколі Бенардосу. І як результат – у травні 1981 року на території Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини за сприяння невтомного трудівника директора Михайла Сікорського та з допомогою співробітників Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона НАН України у панському будинку ХІХ ст., що був перевезений з містечка Вороньки, Бориспільського р-ну, Київської обл., (який якнайкраще підходив до побуту тих часів), створено Музей видатного українського винахідника Миколи Бенардоса.

Але про все – за чергою.

Креслення винаходів Бенардоса

У причорноморських степах, у сиву давнину, задовго до Різдва Христового, оселилися греки, колонії яких датуються ще античними часами. Серед цих переселенців були й давні пращури славного роду винахідника. Назву малої батьківщини в Херсонській губернії утворено, як тоді часто траплялося, від прізвища дворянських власників навколишніх земель – Бенардосівка.

Родовід сімейства Миколи Миколайовича бере початок від дідуся Пантелія Єгоровича, який брав участь у суворівських походах у роки війни з Туреччиною й відзначився під час штурму Ізмаїла. У Вітчизняній війні 1812 року Пантелій Бенардос уже в чині генерал-майора командував цілим полком, а коли вийшов у відставку, влаштувався в Херсонській губернії. Батько видатного винахідника Микола Пантелеймонович також був військовим і в 1853-1856 роках брав участь у Кримській війні. Дослуживши до чина полковника, вийшов у відставку та оселився в своєму родовому маєтку.

Дитинство Микола Бенардоса проходило в тихій родинній атмосфері у батьківському маєтку. Хлопець отримав чудову домашню початкову шкільну освіту. Військова кар’єра хлопчика зовсім не приваблювала. Не любив хлопець брязкоту зброї, зате з юних років Микола полюбив важкий рівномірний ковальський гул молота та дзвінкий брязкіт молотка-одноручника, яким вправно володів досвідчений коваль. Ще зовсім дитиною демонстрував великий потяг до різноманітних ремесел і цілі дні проводив у невеликих батьківських майстернях, призначених для задоволення потреб садиби. Але найулюбленішою справою була робота з металом у кузні та слюсарній майстерні.

Йдучи за покликом своїх дитячих мрій та маючи щирий потяг до майстрування, хлопець не пішов дорогою ні діда ні батька, а в 1862 році вступив на медичний факультет Київського університету святого Володимира.

Під час навчання на лікаря молодий Бенардос зробив перший свій відомий винахід – зубну пломбу, яку він виготовив зі срібла. Першим пацієнтом молодого винахідника був його денщик, якого Микола Миколайович визволив від зубного болю за допомогою срібної «гудзички», як він її сам і назвав.

Невдовзі як студент-медик добровільно вступає до медичного загону генерала Анненкова, що вирушив до Середньої Азії. Університет і медичну освіту Микола Бенардос залишає на початку 1866 року, і відтоді вибирає інший шлях, пов’язаний із сільським господарством, винахідництвом та інженерією. У цьому ж році він вступає до Петровської хліборобської та лісової академії в Москві. У молодому майбутньому вченому боролася любов до хліборобства, медицини, малярства. В молоді роки Микола Бенардос особисто знав Миколу Пирогова та Іллю Рєпіна, ці світові знаменитості були близькі з його батьком і часто бували в родовому маєтку. Та найбільше молодий агроном тяжів до експериментів з металами. Що, врешті-решт, і взяло верх над задумами великого новатора.

Креслення пристрою для зварювання

У 1867 році в Парижі розпочала роботу Всесвітня виставка мистецтва та промисловості, якою молодий Микола Бенардос серйозно зацікавився. Тогочасна столиця Франції мала славу великого промислового і наукового центру. Виставка зібрала вчених та винахідників зі 41 країни світу. Саме тому Микола, будучи студентом першого курсу, навесні цього ж року взяв в академії відпустку й вирушив до Парижа.

Повернувшись в академію, вражений досягненнями винахідників світу, Бенардос береться і собі за важку науку винаходів. Невдовзі винаходить і випробовує безліч сільськогосподарських знарядь. Сконструював плуг з обертовим відвалом для зменшення тертя між земельним пластом і частинами плуга.

Повного курсу Московської академії молодий винахідник так і не прослухав, а поїхав звідти у Санкт-Петербург. Відтоді винахідництво стало основним життєвим кредо. Захоплюючій винахідницькій справі дворянин Микола Бенардос повністю присвятив все своє життя.

Наприкінці грудня 1867 року для вирішення деяких господарських питань Микола Миколайович відвідав родовий маєток матері, який розташовувався в містечку Лух, Юр’євського повіту, Костромської губернії.

Відтоді він неодноразово приїжджав в це містечко. Одного разу Микола познайомився з дівчиною Ганною, донькою господаря Лухського заїжджого двору Олексія Лебедєва. Згодом їхня дружба переросла в палке кохання, і в 1868 році Микола одружився з Ганною.

Занурившись повністю у господарські справи, молодий українець не полишає винахідництво. Цього ж року Микола Миколайович розробляє парові ножиці для стрижки овечок, що і лягли в основу сучасних стригальних машин для вівчарства. Також розробляє пневматичну поливальну машину, створює невеличку модель зерносушарки.

Після одруження у власність до молодого господаря перейшло і село його матері. На лісовій ділянці за двадцять верств від села він вибудував садибу «Привільне». При садибі були двоповерховий будинок, побудований в турецько-японському стилі з фонтаном. Заклав великий фруктовий сад з оранжереєю, а головне – вибудував капітальні і добре обладнані слюсарні, механічні, деревообробні майстерні та кузню.

Винахідливий український шляхтич мав на меті розпочати господарську діяльністю за всіма догматами засвоєної в академії агрономічної науки. Однак, маючи великий потяг до винахідництва, кожну вільну хвилину він проводив у механічних майстернях.

Микола Бенардос

У перші роки господарювання в маєтку серед винаходів Миколи Миколайовича, здебільшого, домінували транспортні та сільськогосподарські засоби для сільськогосподарських робіт. Жнивна машина, модернізовані плуги й сівалки, пароплавні колеса, металеві шпали та багато чого іншого.

Невдовзі Микола Миколайович сконструював і спеціальне знаряддя для перевезення різних габаритних вантажів. Винахід отримав патент і подяку з Петербурга. Чимало землевласників подбали про використання аналогічних знарядь у своїх господарствах, але в промислове виробництво розробка так і не потрапила.

З 1874 до 1877 років винахідник активно працює над своїми науковими розробками. З позиції сьогодення навіть малоосвічена в сільському господарстві та техніці людина може побачити, яку практичну цінність мали винаходи Миколи Бенардоса. Але в той час жодна розробка талановитого винахідника не була відзначена сучасниками. У цей період учений побудував модель вітряного двигуна, винайшов пароплавне колесо з автоматичними лопатками. Зацікавившись повітроплаванням, він змайстрував крило літальної машини і навіть виконав загальний проєкт літального апарату з крилами власної конструкції.

Практично всі свої кошти винахідник пускав або на технічне забезпечення своїх досліджень, або на покращення життя навколишніх селян. Український меценат та винахідник на просторах російського Поволжя надавав широку безоплатну медичну допомогу мешканцям сусідніх сіл, організував аптеку і видавав з неї безкоштовно ліки. Микола Миколайович побудував у садибі особисто винайдену механічну пральню, фактично родоначальницю сучасної пральної машини. Створив бібліотеку і школу, в якій безкоштовно навчалися селянські діти. Це була перша та єдина в тих місцях школа для бідних селянських дітей. Все необхідне для навчального процесу він також купував за свої кошти. Місцевих чоловіків милосердний пан навчав токарній і слюсарній справі, а тим, хто під час навчання кидав пити, доплачував по два рублі. Лише можна уявити, яку щедру душу, милосердне серце мав український пан-винахідник!

Сусіди-поміщики люто ненавиділи щедрого українського мецената за те, що він товаришував із простими людьми, навчав чоловіків слюсарній справі, а їхніх дітей – початковій науці. І як результат – у 1873 році стався брудний інцидент, що надовго затьмарив життя винахідника й підірвав його матеріальне становище та моральний стан. Один земський лікар на прізвище Алфер’єв почав поширювати брехливі чутки, що Микола Миколайович не байдужий до викладачки школи. Бенардос не викликав кривдника на дуель, а просто взяв і відшмагав пліткаря. За образу земського лікаря Костромський окружний суд засудив Бенардоса до заслання в Сибір. Пізніше цю сувору міру покарання замінили на позбавлення прав перебувати на державній та громадській службі, а також накинули три місяці гауптвахти. До прийняття суддівських рішень Бенардос понад рік просидів у в’язниці. Тяжка боротьба Миколи Миколайовича за свою честь, яка тривала вісім років (з 1873 до 1881 рр.), успіху не принесла.

Після звільнення Микола Миколайович береться за реалізацію великої і давньої своєї мрії, яку він плекав ще від 1873 року – винайдення унікального пароплава на ковзанах, здатного долати мілини й річкові перекати, а також обходити по суші млинові греблі та інші перешкоди.

Музей Бенардоса в Переяславі

Споруджуючи свій пароплав, що переходить мілини, Микола Миколайович спершу застосував електричну дугу для розігріву до пластичного стану краю сталевих листів, які потім зварювалися ударами молота. Таке ковальське зварювання з нагріванням кромок металу за допомогою дуги дало можливість винахіднику виготовити великі сталеві конструкції у власних майстернях у садибі «Привольне», де не було печей для нагрівання великих конструкцій.

Незабаром проєкт був готовий. Винахідник назвав його на честь старшого сина «Миколай». Для випробування моделі він здійснив трьохсоткілометрову подорож по річках Лух та Клязьма. Після цього судно було доправлено в Санкт-Петербург. Незважаючи на успішні випробування моделі, новий вид транспорту не зацікавив жодного промисловця чи чиновника й згодом був розібраний на дрова. Проте, Микола Миколайович руки не опустив. Він загорівся новою ідеєю.

При спорудженні пароплава Бенардос помітив, що іноді при тривалому впливові дуги край металу оплавляється, рідкий метал двох країв зливається в спільний шов і, застигаючи, утворює монолітне з’єднання навіть без наступного проковування. Це і було неймовірно цікаво винахіднику, адже якщо все у нього вийде, то він зможе поєднувати великі металеві конструкції без ковальського з’єднання.

У 1880 році через брак коштів для наукової роботи Микола Бенардос був змушений продати значну частину своїх земель та закласти садибу. Фактично винахідник був на межі банкрутства, взнаки далося тривале ув’язнення та щедра меценатська діяльність. Його прохання до міністра внутрішніх справ про повернення йому прав на громадську та державну службу було відхилене. Тому цього ж року він знайшов роботу в спілці винахідника Павла Яблочкова. Одночасно Микола Бенардос продовжує свої наукові дослідження в електротехніці.

І як результат – у 1881 році Микола Миколайович продемонстрував новий спосіб з’єднання металів у Парижі – у лабораторії журналу «Електрісьєн», де застосував дугове зварювання для виготовлення акумуляторів.

Організація виробництва зварювання вимагала належного приміщення, дорогого електротехнічного й іншого устаткування. Значних коштів потребувало патентування. Отже, одразу Бенардос не зміг запатентувати винайдений ним «Електрогефест», саме так він назвав свій винахід. Головною причиною став брак необхідних коштів.

Пам’ятник Бенардосу у Фастові

У 1884 році через несплату боргів з молотка пішла з любов’ю вибудувана родинна садиба, материна вотчина. Адже досліди, які проводив Бенардос, вимагали й надалі значних коштів. Лише через рік Бенардос зміг надіслати заявку на отримання патенту на свій спосіб дугового електричного зварювання. І через шість років після відкриття, у грудні 1886 року, Миколі Миколайовичу був виданий привілей під номером 11982 на «Спосіб роз’єднання і з’єднання металів дією електричного струму» терміном на десять років.

У 1887 році про зварювання за способом Бенардоса були виголошені доповіді в науково-технічних товариствах і на з’їздах фахівців різних галузей промисловості Франції, Англії, Німеччини, США. Як правило, доповідали ті, хто ознайомився з роботами Бенардоса безпосередньо в Петербурзі. Протягом декількох років новий спосіб з’єднання був упроваджений на більш, ніж на 100 заводах Західної Європи. Бенардос особисто впроваджував свій спосіб на багатьох заводах Росії та за кордоном. Було створено товариство «Електрогефест», а також – відкритий «Завод для спаювання металів електрикою за методом Бенардоса», який відвідали безліч вітчизняних та іноземних учених і дослідників.

Компанія «Електрогефест», заволодівши правами на винахід, нещадно експлуатувала його автора. У важких матеріальних умовах Бенардос вдосконалював устаткування й технологію, усував недоліки, шукав нові шляхи застосування дуги для обробки металів. З метою захисту зони зварювання та поліпшення якості шву винахідник запропонував використовувати горючі гази, розробив електроди, різноманітні за формою й конструкцією, зокрема, трубчасті електроди, заповнені різними сипучими компонентами, розробив низку пристосувань для автоматичного регулювання довжини дуги в процесі зварювання, тримачі різних конструкцій для ручного зварювання неплавким (вугільним) і плавким (металевим) електродами, а також – багато типів зварних з’єднань.

Пароплав Бенардоса

Оскільки тоді не було генераторів, здатних виробляти великі струми, Бенардос застосував як основне джерело живлення батарею акумуляторів з підзарядкою від генератора.

На Другій Всеросійській виставці, яку було організовано Російським технічним товариством (РТТ) у 1892 році, Бенардос продемонстрував 15 технологічних процесів електрозварювання, п’ять креслень пристроїв для контактного зварювання, показав методи зварювання металевим електродом на змінному струмі, зварювання в потоці газу, зварювання з похиленим електродом, магнітне керування дугою, кілька десятків приладів для ручного та автоматичного зварювання в моделях і кресленнях. Продемонстрував понад сотню зразків зварювальних з’єднань з різних металів. На цій виставці інженер отримав золоту медаль, а через рік, 11 травня 1893 року, був обраний дійсним членом Російського технічного товариства.

З метою здешевлення електричного освітлення в Петербурзі Микола Бенардос запропонував використати силу течії ріки Неви, для чого була побудована гідроелектростанція. Також він розробив метод передавання електрики від Невської станції до Центральної станції Петербурга дротами.

Праці Миколи Миколайовича у військовій справі на сьогодні є тим фундаментом, на якому базуються сучасна теорія і практика конструювання боєприпасів. Так, у 1896 році він видав нарис «Метод переправи військ через ріки й інші перешкоди, створені водою».

Деякі винаходи з військової справи не втратили свою актуальність і до сьогодні. Електрична гармата, саморушна сухопутна міна, гармата, здатна метати канати на корабель, який зазнає аварії, реберні кулі. Все це Микола Бенардос безкоштовно пропонував державі, вказуючи, що метою всіх його робіт «є турбота про полегшення праці народу й благополуччя Батьківщини».

7 грудня 1899 року винахідник з України отримав звання почесного інженера-електрика від Петербурзького електротехнічного інституту. На початку XX ст. Микола Миколайович під час дослідів отруївся свинцем і серйозно захворів, що змусило його переїхати до Москви на лікування. В 1902 році в Москві він бере участь у роботі Другого Всеросійського електротехнічного з’їзду. Микола Миколайович був обраний почесним головою з’їзду. Невдовзі отримав і підтвердження про призначення довічної пенсії від Ради РТТ за заслуги в науці і техніці.

Листок привілеїв Бенардосу

Хвороба не дозволяла плідно працювати, а лише вимагала кошти на лікування. Повністю збанкрутілий, хворий Микола Бенардос у віці 61 року від народження, маючи за спиною майже 200 винаходів, стає непотрібним тогочасному російському суспільству. Не маючи власних коштів навіть на проживання, не кажучи вже про продовження роботи над науковими винаходами, Микола Бенардос вимушений назавжди залишити Росію і повернутися в рідну серцю Україну.

Можливість продовжити справу у винаходах надала йому багата знайома з Фастова. Запросила до себе Миколу Бенардоса сім’я відомого цукрозаводчика й мецената Терещенка, котра передала в його розпорядження будиночок на хуторі Костяші, біля Бишева, допомогла обладнати лабораторію. На жаль, через два роки все скінчилось дуже сумно. Місцеві не сприйняли таємничого мешканця, в якого ночами підозріло світилося. Побутували чутки, що Бенардос алхімік і виплавляє золото. І – як наслідок –у 1900 році селяни спалили будинок, щоб дістатися до того добра.

Знову залишившись без засобів до існування, без даху над головою винахідник ще деякий час займається дослідами в майстернях котельного заводу і депо Фастова. Розробляє дивні проєкти. Пише про фантастичні технічні можливості людства. Стукав у двері всіляких наукових товариств, але його вперто не визнавали.

Внаслідок свинцевого отруєння важкохворий Микола Бенардос потрапив до місцевої лікарні Фастова. Того часу це була фактично богадільня для бідних. Помер всесвітньовідомий винахідник 21 вересня 1905 року. Поховали його скромно, без почестей, на лікарняному цвинтарі, де згодом вдячні українці встановили пам’ятник винахіднику дугового електрозварювання.

Нічого матеріального не зміг залишити в спадок Микола Бенардос своїм дітям. (У Миколи і Галини Бенардосів народилося четверо синів і донька. Двоє синів померли в дитинстві ще немовлятами, двоє інших отримали гарну освіту та працювали електротехніками). Лише винаходи в різних галузях народного господарства, а їх було понад 200. Найголовніший з них – електрозварювання, за продаж якого в Парижі йому пропонували великі гроші й славу, від чого Микола Миколайович Бенардос категорично відмовився на користь рідної землі.

І цим,здається, сказано все.