rss
08/13/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ 40 років тому Радянський Союз вдерся в Афганістан

25 грудня 1979 року, на католицьке Різдво, військові найбільшої за площею і при цьому однієї з найзлиденніших держав у світі зі зброєю в руках зайшли у Середньовіччя.

Так, розташована на південь від СРСР екзотична Демократична Республіка Афганістан, точніше, ті тисячі квадратних кілометрів пустелі і напівпустелі, які й досі лише умовно можна вважати єдиною країною, була й донині лишається справжнісіньким Минулим. Без електроенергії, без медицини, без писемного населення, без залізниці тощо. Й усі ці речі їм тоді ніби як вирішив принести на багнетах Кремль, позаяк добровільно відмовлятися від звичного життя тамтешня людність не мала наміру.

Миттєве перенесення з феодалізму в комунізм. Шляхом хірургічного втручання ззовні. Щоправда, замість скальпелів і кисневих масок – кулі і снаряди. Саме так це сприймали солдати та офіцери.

Разом з тим, для Генштабу червоної Імперії то була ще одна велелюдна кривава бійня. Ціною життів упокорених народів – українців, білорусів, грузинів та всіх інших з перетворених на колонії країн Балтії, Кавказу, Середньої Азії, Поволжя, Півночі, Сибіру. Колонії мобілізували задля завоювання ще однієї колонії.

Одначе, на відміну від попередніх короткотривалих каральних заходів в Угорщині (1956) і Чехії (1968), операція у «дикому» Афганістані розтягнулася на довгі десять років. А в людському, гуманітарному вимірі обернулася катастрофою. Не кажучи вже про економічні втрати Союзу, де й без того бракувало товарів першої необхідності, харчів і ліків. Або ж, на відміну від США, Європи, Австралії та Японії, про них не було щонайменшого уявлення. Але були неосяжні запаси зброї масово ураження й перша за обсягами озброєнням та друга (після китайської) за чисельністю армія на планеті.

А ще у ЦК було бачення: «Нас має боятися увесь світ».

Title 
 Меморіальний комплекс пам’яті воїнів України,
полеглих в Афганістані. Київ, вулиця Лаврська
(lookmytrips.com)

До того ж, за законами історії, будь-яка імперія має постійно розростатися. Щоби війни з тими, кого пропаганда щоразу штучно робить новим «ворогом», відволікали увагу колоній від їхнього власного безпорадного становища. І щоб військові акції, разом з увагою, відтягували на себе першокласні людські ресурси – чоловіків призовного віку, наявність яких у значній кількості створює ризик опертої на власні збройні сили невідворотної суверенізації.

Розгорталося ж усе за до болю знайомим нам тепер сценарієм: Москва вводила свій 100-тисячний «обмежений контингент» на «прохання» місцевого соціалістичного керівництва. Точно так, як «зелені чоловічки», гіркіни, безлери й мотороли з’явилися 2014 року в Криму на та Донбасі у відповідь на звернення «легітимного» Віктора Януковича. Й на додаток союзний Центр «ввімкнув» псевдопатріотичну істерію з приводу відмови Афганістану від прорадянського курсу у випадку ненадання йому «військової допомоги». «Американцями» і ще казна-ким і казна-чим лякали і продовжують лякати росіян федеральні телеканали й під час нинішньої війни на Донбасі. Нічого нового.

З тією лишень різницею, що на Донеччині й Луганщині росіяни, в кінцевому рахунку, зіштовхнулися з опором регулярних підрозділів Збройних сил України, а в Афганістані де-факто одна з політичних платформ з порівняним рівнем впливу і популярності стала співучасником геноциду власного народу. «Совіти» повністю зайшли в ДРА, одначе, так і ніколи повністю її не контролювали. Кожен афганець став їхнім ворогом. Захищати їх, окрім них самих, було нікому. Звідти, до речі, й ота тваринна лють між обома ворогуючими сторонами. Звідти й ті незліченні воєнні злочини та нерідко зламана психіка воїнів-«інтернаціоналістів», як у СРСР почали називати учасників бойових дій в Афганістані. Там кожне село чи місто сприймалося інтервентами як ворожа військова база.

Культурні й цивілізаційні бар’єри неабияк посилювалися релігійним чинником. СРСР був країною офіційного атеїзму, безбожництво возвеличувалося в ранг державної політики. Пізніше, як і Сталін у 43-му, цю помилку усвідомили. Проте, занадто пізно.

Іслам так чи інакше вважався «визволителями» чужим і небезпечним. Точно так, як і приватна власність.

Можливо, якби Москва зробила ставку на національний варіант економічно розвинутої ринкової контрольованої демократії із сильними мусульманським підтекстом і – в жодному випадку – без будь-якого заперечення традиційних уявлень із другорядних питань, все було б трохи інакшим. Чи то пак геть іншим. Але, погодьтеся, то вже була б, власне, не червонопрапорна Москва зі серпом і молотом.

Яка релігійна свобода? Яка приватна власність? Які ще вибори? Яка ще повага до не те слово консервативного, а відтак, дуже живучого способу життя? А що, як усіх цих принад – так само в порядку винятку – забажають в окупованих «республіках». Насамперед, в Україні, яка за фіктивним «Союзним договором», начебто, з превеликим бажанням входила до складу Союзу РСР й мала фейкове представництво в ООН на правах однієї з країн-засновниць.

Ні. Усе мало бути суто по-комуністичному, суто по-ленінсь­кому. Кров, кров і ще раз кров. Не реформи, не розвиток, не допомога. «Якщо ворог не здається, його треба знищувати», – заповідав свого часу затятим «інтернаціоналістам» із ЦК їхній кумир, співець червоного терору Максим Горький. Оголошувати ж «ворогом» усе, без винятку, населення чужої, незрозумілої, далекої держави – то це для Москви ще те задоволення.

Афганська авантюра припала на останні роки доби брежнєвсько-андроповського «Застою». Система перебувала на межі неймовірного за силою внутрішнього вибуху – одночасного чи серії з кількох потужних потрясінь. Показового (а у вкрай закритому звідусіль соцтаборі воно сприймалося б тільки так, тільки як щось зухвале, незвичне) відступу від догматів марксизму-ленінізму та конструкція не витримала б.

Зрештою, на якийсь час кризові явища вдалося частково стримати за рахунок горбачовської «Перебудови». Та й то такий «ліберальний», такий «гнучкий» Михайло Сергійович зовсім не поспішав відкликати додому «інтернаціоналістів». Це ж не його діти там гинули! І не його батьків, вибачайте за прямі порівняння, в окупації тримали!

Мовою фактів

Тривалість місії – 3340 діб або 9 років, 1 місяць і 20 днів.

Втрати – зі 600 тисяч вояків колишнього СРСР полягли понад 15 тисяч. Кожен п’ятий із загиблих був українцем.

«Афганська війна (грудень 1979-лютий 1989) залишила важкі наслідки для України. Не повернулися додому 3360 воїнів. 560 осіб стали інвалідами. Овдовіли 505 молодих жінок», – уточнював у себе в мемуарах перший командувач аеромобільних військ Збройних сил України, генерал-майор Віталій Раєвський, головний десантник «обмеженого контингенту» у 1985-1987 роках.

Title 
 Щербицький з Горбачовим покладають
квіти до статуї Леніна. Київ, Бессарабська площа.
1989 рік. Фото з відкритих джерел

Ще одним «побічним ефектом» афганського експерименту геронтократів із ЦК стала поява в Союзі першої наркомафії, породженої знайомством учасників кампанії з чималими партіями опіатів і гашишу. Теж можна сказати і про завезені звідти СНІД і вірусний гепатит.

Інтервенція відбувалася на основі постанови Політбюро ЦК КПРС. Без, бодай, імітаційного погодження з Верховною Радою СРСР, а тим більше, з маріонетковими однопартійними «парламентами» радянських «республік».

З 1971 року в складі загальносоюзного ЦК повноправно перебував перший секретар Центрального Комітету Комуністичної партії України Володимир Щербицький. Тоді він був ледь не тінню доведеного до безтями власною алко- та наркозалежністю Брежнєва, його фаворитом № 1. Той розглядав його як свого найвірогіднішого наступника, чому, як могли, опиралися інші кремлівські фракції. Аби вислужитися перед «Господарем», перед «дорогим Леонідом Іллічем», той ладен був на все. І віддати Україну під полігон з мережі АЕС з неперевіреними як слід реакторами, про що ми вже детально писали в матеріалі, присвяченому 5-серійній художній стрічці «Чорнобиль». І підписатися під участю розташованих тоді в Україні військових округів в афганській кампанії. Сам він, зауважте, ніде ніколи не воював, бо з 41-го перебував в евакуації в Узбекистані, а потім проходив службу у Грузії.

Кінець міфу

З подачі Миколи Бердяєва, Ганни Арендт, Рене Жирара, Елли Грайфер культурна антропологія тлумачить радянський партійний комунізм як псевдорелігійний культ. Так, авжеж, великодержавні безбожники, як не дивно, проголосили «богами» самих себе, свою політичну спільноту – єдиною «церквою», силою насаджувану власну доктрину – «істинною вірою», підчищені цензорами багатотомні праці класиків марксизму-ленінізму – «Святим Письмом». Сьогодні мало хто пам’ятає, однак, примусове конспектування і заучування опусів «вождів» входило до обов’язкової навчальної програми всіх, без винятку, вищих навчальних закладів, незалежно від галузі знань і спеціальності.

Верховне божество в особі «завжди живого» Леніна супроводжувало «радянський народ», як за Брежнєва почали іменувати створений КПРС новий етнос, постійно і повсюдно. На купюрах карбованців, де на кожному номіналі зображувалося виключно це монголоїдне обличчя. У назвах всього, чого тільки можна, – від головних вулиць усіх сіл, селищ і міст і до гірських вершин та атомних електростанцій. До 2014 року, доки в Україні не почалася повномасштабна, давно перезріла декомунізація, у нас в більшості областей місцеві ради та адміністрації розташовувалися на вулицях Леніна, а гігантські ідоли нищителя Української Народної Республіки, її загарбника, стовбичили на центральних площах, починаючи з Житомирщини, Вінниччини і далі – на схід. Як правило, під вікнами цих же рад та адміністрацій.

Релігійний культ Леніна був настільки міцним і всеохоплюючим, що за будь-яку, нехай навіть ненавмисну чи геть безневинну наругу над його зображенням (друкованим, скульптурним тощо) жорстоко карали. З безумовним потраплянням на облік КДБ, як у випадку з юним Володимиром Івасюком та кам’яним «Володею» у буковинському райцентрі Кіцмань. У той час як можливістю на свої очі побачити мумію Ілліча, що, власне, теж слід сприймати, передусім, як релігійний акт поклоніння перед кимось «безгрішним», нагороджувалися найкращі учні, студенти і робітники. Побувати з профкомівською чи парткомівською екскурсією у Москві й не вистояти чергу в мавзолей на Червоній площі, звідки й дотепер не планують виносити те, що лишилося від засновника СРСР, вважалося цілковито неприпустимим. І незрозумілим. Настільки глибоко у підсвідомість з дитинства осідали цей образ, це ім’я.

Служителі комуністичного культу у заідеологізованій пресі (а іншої й бути не могло), на радіо, на телебаченні й на обов’язкових до відвідування партійних зборах, де, знову ж таки, присутніх «вітав» всюдисущий Ульянов, тільки те й робили, що наголошували на «непереможності» радянського ладу. Прикладів «на підтвердження», зазвичай, не бракувало. Усюди «ми» наче як перші. І в космосі, і у виплавці чавуну і сталі, і в літрах горілки на душу населення тощо.

Про Афганістан у цих «проповідях» теж казали. Але небагато. Та й то, на початку. А потім перестали. Потоки запаяних у цинк домовин з полеглими на нікому незрозумілій війні, де не можна збагнути, з ким і за що воюємо, в ім’я яких цінностей, розбивали вщент затверджені Кремлем «віровчення». Виявилося, що маленька і чи не найвідсталіша в Азії країночка здатна успішно протистояти добре розвинутому монстру. І справа тут не так в отримуваній нею іноземній допомозі, як у готовності бити ворога, бити до нестями. Регулярна армія впала там під неослабним натиском неписьменних партизан. Якийсь далекий від уявлень про цивілізацію Давид здолав суперсучасного Голіафа. З точки зору озброєння і ресурсів Міноборони СРСР на початку 80-х, без перебільшення, виглядало надсучасним.

Своєю чергою, протилежна сторона не цуралася нічого. Включно з походами у тил противника.

У доповіді ЦРУ під назвою «СРСР: проблеми вдома від Афганської війни» за лютий 1988 року зазначалося: «Як повідомляється, з 1980 року командири моджахедів періодично перетинали радянський кордон, аби потрапити до Туркменської, Таджицької та Узбецької республік для розповсюдження релігійних матеріалів, збору грошей і їжі для підрозділів і принагідного завдання ударів по радянських цілях. Ми маємо незалежне підтвердження стосовно 4-5 військових рейдів моджахедів проти цілей у Радянському Союзі».

Звідси, з цього боку кордону, до повсталих йшла також жива сила у вигляді вірної пророкові Магомету молоді. Й зупинити подібне не завжди вдавалося.

Тому-то виходив «обмежений контингент» із ганьбою. За повної відсутності перших осіб держави на пунктах пропуску.

«У (прикордонних – Авт.) Термезі та Кушці солдатів, що виходили з Афганістану, зустрічали, здебільшого, їхні рідні і близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне хоча би бути присутнім при поверненні на Батьківщину своїх солдатів, тим самим засвідчивши байдужість до армії. Так закінчилася ця важка і засекречена протягом багатьох років війна в Афганістані», – читаємо в уже цитованого вище Раєвського, котрого аж ніяк не можна запідозрити у нелояльності до радянської системи, типовим представником якої він був. Ще й походив, що прикметно, зі «столиці десантників», галицького містечка Хирів, де помпезний єзуїтський колегіум переробили на казарми Військово-повітряних сил.

Поразка ця була принизливою. Афганці не захотіли комуністичного «раю», як їх тільки до нього не силували. Уся на перший погляд струнка радянська міфологія розлетілася на друзки, усе, що втовкмачували у солдатські й офіцерські голови про «визволення» народів Східної і Центральної Європи наприкінці Другої світової. Оспівані в газетах і плакатах принади радянщини і вони, і ті, хто вогнем і мечем зустрічав непроханих гостей, відчули на власній шкірі, на обпаленій артобстрілами формі та понівечених кінцівках, побачили в мертвих очах побратимів.

Неможливість мирної «побудови комунізму» постала на повний зріст. Зникли всі ілюзії. І щодо теперішнього, і щодо прийдешнього, і, що надзвичайно важливо, щодо минулого. Адже точно в такий спосіб Радянський Союз долучав до себе й Україну, і Білорусь, і Молдову, і Грузію, і Литву, і решту колоній.

Ось що 26 квітня 1987 року писала американська газета Boston Glo­be: «У перші роки війни Совіти з’ясували, що деякі з їхніх мусульманських підрозділів зі сусідніх з Афганістаном республік не слухалися наказу битися з їхніми мусульманськими братами. Серед них було багато перебіжчиків. Згідно з даними моджахедів, Совіти також мали проблеми з дисципліною в їхніх українських частинах».

За два роки після втечі з Афгану, а інакше як вимушеною втечею назвати це не можна, у 91-му імперія впала. Під натиском тих, хто вижив, і батьків, дружин, дітей, братів та сестер тих, для кого ця поїздка стала останньою.

Бойове братерство воїнів-«афганців» існує й донині. Навчені не боятися смерті, вони першими показово розвернулися спиною до президента Януковича під час покладання цією особою, не визнаною середовищем військових-патріотів за «головнокомандувача», квітів на меморіалі поблизу Києво-Печерської лаври. Вони ж сміливо рушили під кулі «Беркута» на Майдані, й одні з перших там же, у прокурених димом від революційних багать та польових кухонь наметах, громадили охочих у добровольчі батальйони.

В очікуванні змін

Найголовніша подія 2019 року

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com