Нещодавно (31 січня 2020 року) в Івано-Франківську відійшла у вічність Дарка (Дарця) Заливаха. Проживала вона на вулиці, що колись називалася Олега Кошика, сьогодні – Опанаса Заливахи, на честь її чоловіка, відомого митця та політичного в’язня. Довший час жила з ними та їхніми дітьми її мама Марія Бандера та молодша сестра її мами –Люба Возняк-Лемик.

Моя мама Марія Лозинська, зі Сафіянів, часто відвідувала цю родину. Мама і пані Люба, ровесниці, народжені у вересні 1915 року, ходили разом до Львівського державного семінару за Польщі, як тоді казали. За незалежної України моя мама їхала туди зустрічати не тільки пані Любу і пані Дарцю, але також Опанаса, а ще – Зенона Красівського, котрий дуже часто приїжджав до них. Я також мав приємність кілька разів бути у них.

Оповідала мені моя мати, що Люба була її найближчою товаришкою в державній гімназії у Львові, а також – і революційним виховником. Мама у той час не належала до Організації українських націоналістів, а Люба була вже у провідництві Юнацтва ОУН. Їй ОУН доручала різні завдання. Вона ангажувала до цього просто звичайних патріотів – своїх товаришок.

Ось один такий епізод з їхнього студентського життя: настав день польського відзначення автора пацифікації Юзефа Пілсудського. У великій залі гімназії відбувалася святкова польська програма. Люба була з моєю мамою і ще з однією товаришкою. Сказали їм накрити її, так, щоби не побачив її зал глядачів. Мама і товаришка це зробили, а Люба у той час випустила «смердючку». Поліція майже моментально схопила Любу і двох товаришок. Зал спорожнів. Люба героїчно трималася та мовчала. Моя мама, яка була дуже плаксивою замолоду, почала, звичайно ж, плакати. Остаточно Любу виключили з гімназії, а моїй мамі при плачі та протекції дозволили лишитися у гімназії. Мама ніколи не забула Любу Возняк.

4 серпня1940 року Люба Возняк одружилася з визначним членом ОУН Миколою Лемиком, який виконав атентат на секретаря Консульства СРСР у Львові у 1933 році, коли більшовики на Східних землях влаштовували Голодомор. Але коротко довелося жити разом. Він організував середні похідні групи на Схід, вона пішла з ним, але її незабаром відправили до Львова, а його повісили німці 10 жовтня 1941 року в Миргороді.

Любу вже після війни, 24 грудня 1946 року, заарештували більшовики та тримали до 1956 року. Але навіть при звільненні не дозволяли повертатися на Західну Україну.

Врешті, 1968 року Люба разом зі сестрою Марією та батьком переїхали в Івано-Франківськ, на вулицю Олега Кошового, і в 1971 році там і прийняла вона до своєї хати недавно звільненого Опанаса Заливаху з його дружиною Даркою, донькою сестри Марії і Василя Бандери. Там і померла Люба Возняк-Лемик 23 грудня 2007 року.

Дарця народилася 4 грудня 1941 року, за кілька місяців після того, коли її батька Василя Бандеру (брата Степана) арештували німці у вересня 1941 року за проголошення незалежності України. Вона ніколи свого батька не бачила. Його разом з його другим братом Олександром взяли остаточно на початку 1942 року до Аушвіцу. Там обох замордували польські вартові.

Розмови моєї мами з пані Любою та пані Дарцею проходили на різні підтеми. Але завжди головною темою була Україна. Підтемами були сучасні події, історія України 20-го сторіччя, ОУН; любили також згадувати їхні біографії. Опанас Заливаха, чоловік Дарці, походив з Харківщини; у 1964 році разом з Аллою Горською та іншими митцями він виконав вітраж «Шевченко. Мати». Його арештували у 1965 році, і він просидів у тюрмі до 1970 року. Після звільнення він запізнав Дарцю, і невдовзі вони одружилися. Опанас приходив інколи на розмови жінок «за чаєм», але не так на розмови, як, швидше, щоби щось поїсти та скоро йшов до своєї мистецької майстерні. Як я пригадую, він був завжди ввічливим, але мало розмовляв. Не знаю, чи він слухав розмови жінок. Опанас Заливаха помер кількома місяцями раніше від пані Люби, у 2007 році.

Ось такі були люди. Чому я їх згадую? Вони приятелювали з моєю мамою, але, більше того, вони були непересічними, хоча здавались звичайними людьми. Люди ці жили великою ідеєю – Україною. Смерть для них прийшла значно пізніше, ніж вони сподівалися, і були готовими все своє життя.

Я мав нагоду через мою маму їх запізнати також. Я бажаю Україні одного: щоби на її землі завжди народжувалися такі, як вони. Вони ніколи не лукавили, їхні душі і серця були чистими і сповненими любові до свого народу, вони завжди були готовими на все, вони пили чай, але їхні серця було наповнені вогнем.

…Моя мама померла п’ять років тому. Я був з нею день перед смертю. Вона мене запитала, що я бажаю їсти, чи візьму її до церкви, і що там – в Україні…