rss
07/03/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ «Пролог», «Свобода», «Сучасність» і «Френтік» у житті та діяльності журналіста Ростислава Хомяка

Продовження. Початок у №5 за 2020 р

«Перші кроки зробив у Канаді‚ працюючи на телевізійній станції в Оттаві‚ і писав до щоденної газети «The Calgary Herald». Водночас, дописував до української газети «Новий шлях». З часом переїхав до США, і в 1960-1961 роках був редактором «The Ukrainian Weekly»‚ а також – співробітником «Свободи» до кінця свого життя. До речі, як мене інформував голова Українсько-Координаційної Ради Ігор Ґавдяк, Р. Хомяк, закликав, щоб за усяку ціну безперебійно підтримувати «Свободу», яка є історичною і найстарішою українською газетою у світі, що зберігає українські цінності.

У 1960-х роках Р. Хомяк працював акредитованим кореспондентом ООН у Нью-Йорку‚ писав цікаві інформаційно-аналітичні статті до журналу «Сучасність» і тижневика «Новий шлях» про дипломатію і дипломатів СРСР.

У 1963-1967 роках працював у дослідно-видавничому об’єднанні «Пролог», де редагував англомовний журнал «Digest of Soviet Ukrainian Press», який особливо був цікавий англомовному читачеві – політологам. У Нью-Йорку Р. Хомяк одружився з д-ром Мартою Богачевською. Молоде подружжя мало доньок Тетяну і Дору. Дбайливі батьки дали їм родинне, релігійне й українсько-патріотичне виховання та вищу освіту. У 1972-1994 роках Р. Хомяк працював у Інформаційній агенції США (USIA) як редактор інформації для Африки. У 1992 році відкрив бюро Інформаційного агентства США у Казахстані, де працював як пресаташе Посольства США. Як успішний журналіст Р. Хомяк був нагороджений повною стипендією «Reаder’s Digest» (1962), а також – медаллю Інформаційного агентства США «Career Achievment Award» (1994). Він також брав активну участь у культурно-громадському житті‚ був членом Середовища Української Головної Визвольної Ради, членом управи Української Американської Координаційної Ради, дискусійного клубу «Круглого столу» в Нью-Йорку.

Title 
 Під час операції «Френтік». Американський солдат
і полтавський хлопчик. Світлина 1944-го року

Пригадую, як Р. Хомяк був організатором прощального вечора для українських провідних поетів Івана Драча і Дмитра Павличка, що відбувся в 1960-х роках у Нью-Йорку. Це був час, коли громада була поділена на тих‚ що бажають зустрічатись з діячами української культури України‚ і тих‚ які були проти. Перших називали «зустрічальниками», Р. Хомяк належав до них. Незважаючи на противників зустрічей‚ влаштував прощальний вечір, але, за домовленістю, без «охоронців» поетів, себто, без кадебістів‚ на що погодились. Вечір був вдалим. Поети говорили вільніше, ніж їм було дозволено.

Після проголошення незалежности Української держави Р. Хомяк у 1994-1995 роках був консультантом Міжнародного медіа-центру в Києві‚ а у 1997-1998 роках – керівником проєкту семінарів на тему «Засоби масової інформації у ринковій Україні», які відбулись у дев’яти обласних центрах України. Мені пощастило кілька разів зустрітись з Р. Хомяком у Києві. Він робив класифікацію журналів і газет, серед яких на першому місці назвав тижневик «Дзеркало тижня». Після цього‚ регулярно читаючи цей тижневик в Інтернеті, можу підтвердити правильну оцінку Р. Хомяка.

Ми відвідали відомого мецената Омеляна Антоновича у Києві і підказали йому про новопосталий Український католицький університет, який заслуговував на допомогу. Р. Хомяк був глибоко віруючим і практикуючим християнином‚ об’єктивним у своїх оцінках, товариським, його хотіли бачити на зустрічах із громадою. Він був у громаді і жив із громадою. Таким він мені запам’ятався. Хай гостинна американська земля буде йому легкою‚ а світла пам’ять іде з роду у рід», – згадує Микола Галів.

У своєму інтерв’ю Світлані Одинець під назвою «Виглядає, що я ціле життя відгортаю ледь помітні стежки» від 25 жовтня 2018 року дружина пана Ростислава Марта Богачевська-Хомяк, між іншим, згадує й про свого чоловіка: «…Він – корінний львів’янин. Його батьки зі Львова емігрували до Канади. Ми зустрілися у спільної тітки у Філадельфії. Дуже довго знали одне одного, тривалий час листувалися. Зустрілися, коли ще були в середній школі. По тому він виїхав робити магістерку до Оттави, а я мала першу операцію на коліні, ходила на милицях по нескінченних сходах Колумбійського університету. Потім він виїхав працювати на захід Канади. Заміж за нього я вийшла в 24 роки, що вважалося не так рано в нашому середовищі. Наша перша донька народилася влітку 1967-го, друга – 1969-го, також влітку. Поміж тим я захистила докторат, коли студентські розрухи проти війни у В’єтнамі були в найвищому розпалі. В кампусі була кіннота. Ми жили поруч з університетом. Ростик працював у видавництві «Пролог», і батько мені мав то за зле: мовляв, це ж націоналістичне середовище. Але мені здавалося, що це – єдине політичне середовище, яке провадило на той час інтелігентну політику на користь «української справи»…»

Мені вдалося відшукати кілька ґрунтовних статей Ростислава Хомяка в знаменитому часопису «Сучасність», майже всі числа якого я маю у своїй домашній книгозбірні.

У часопису «Сучасність» за січень 1968 року ч. 1 (85) у статті «Дещо про світовий з’їзд студентів» тоді ще тридцятидворічний Ростислав Хомяк, зокрема, згадував тодішніх очільників українського вільного студентства з різних середовищ, прізвища яких натепер уже не так часто знаходимо в різних доробках щодо історії молодіжного руху: «…Між членами президії конгресу і в комісіях були такі постійні студентські діячі та ветерани не однієї баталії на студентському полі, як от Євген Гановський, Павло Дорожинський, Осип Зінкевич, Богдан Футей і передчасно посивілий Михайло Почтар. Але в залі між учасниками було чимало цілком молодих студентів першого чи другого курсів університету. Вони – слухали. Роботу проводили старші товариші, ще з європейським досвідом і «стажем». У програмі конгресу була одна доповідь, окрім звітно-церемоніальної, що її прочитав останній могікан старого ЦеСУС-y Євген Гановський. Головну доповідь – «Українське студентство в Україні» – прочитав голова Союзу українських студентських товариств Америки (СУСТА) магістр Юрій Кульчицький… Для практичного здійснення цієї мети делегати на пропозицію номінаційної комісії (Гановський, Дорожинський та інші) вибрали управу, на чолі якої були: Богдан Футей – голова, Ярослав Бігун – генеральний секретар, Андрій Чорнодольський – референт міжнародних зв’язків, Ярема Келебай – скарбник, Олена Сацюк – референт преси…»

Title 
 Дора Хомяк,
донька пана Ростислава

У журналі «Сучасність» за грудень 1968 року, ч. 12 (96), у дописі Ростислава Хомяка «Небувалий 1968: Україна справді на міжнародному форумі», між іншим, читаємо: «…Неофіційними дипломатами чи, радше, ефективними «паблік рілейшенс менами» для України стали, насамперед, В’ячеслав Чорновіл та Іван Дзюба. Але не тільки вони, їм на допомогу прийшли молоді інтелектуали, які стали на оборону рівних прав – для себе і для своїх співвітчизників; їм допомогли також органи безпеки і судівництво УРСР, в яких уява така слаборозвинена, що вони тільки вміють вдаватися до терору як засобу, що розв’язує, мовляв, усі проблеми; їм допомогла «Програма дії» Чехословацької компартії, бо міжнародні політичні спостережники раптом почали пильніше приглядатися до карти Європи і зауважили, що на сході Чехословаччина має спільний кордон з Українською PCP; їм також допомогли канадські комуністи, які вирішили особисто переконатися, чому ті «буржуазні націоналісти» вічно нарікають; врешті, допомогли їм ті ж таки «буржуазні націоналісти», насправді такі самі українці, як і вони, що живуть (а деякі й народилися) поза кордонами батьківщини…

Журналіст Чорновіл виступив проти беззаконня судочинства у своїй країні і за це був покараний тим же судочинством. Стаття Вортінґтона з’явилася в «Телеграм» 6 січня 1968. Цього самого дня ввечері найбільша багатотиражка у США (два з половиною мільйона примірників) – нью-йоркський «Дейлі-Ньюз», з датою 7 січня, – вже мала на своїх сторінках вістку про Чорновола, подаючи як джерело інформації торонтську «Телеграм». Таким чином, стаття Пітера Вортінґтона почала низку статей про становище в Україні. Україна справді вийшла на оту «міжнародну арену», і нею почала цікавитися світова преса. Далі йде перегляд вісток і статей про Україну, що з’явилися в цьому небувалому 1968 році. Це в жодному випадку не все, що з’явилося про Україну від січня. Навіть коли я писав цей огляд, вже і так товста течка поповнювалася новими вирізками. Вибрані тут відгуки преси мають на меті показати, як місяць за місяцем розвивалася справа України у світовій громадській думці».

 Title
 РЛХ, 2010-й рік

У «Сучасності» за квітень 1971 року, ч. 4 (124), у статті «Про Валентина Мороза знають» Ростислав Хомяк писав: «…Арешт В. Мороза і його судовий процес за закритими дверима, як також обставини, в яких вони відбувалися, з’ясовані докладно в повідомленнях поважних журналів і газет, насамперед, у «Таймс», що видається в Лондоні, і «Нью-Йорк таймс» у США. Ми вважаємо потрібним, згідно з обов’язком, покладеним на нас Чартером Міжнародного ПЕН, запротестувати проти того, що може бути визначено як жорстокий і нелюдський вирок у ставленні до цього письменника, маючи, зокрема, на увазі факт, що написані ним есеї, на основі яких відбувався суд, не були виразно поширювані і не були насправді опубліковані. Тому також на підставі наявних інформацій треба з усією певністю вважати, що суд, який відбувався за закритими дверима, мусить бути визнаний незаконним з погляду законів Української РСР, і цей факт був підтверджений низкою свідків у цій справі. Ми звертаємося до вас, панове, із сподіванням, що справа Валентина Мороза буде переглянута під час відкритого судового процесу, і що вирок – чотирнадцять років тюремного ув’язнення і заслання – буде скасований. Ми шанобливо висловлюємо вам свою думку, що це спричиниться для відновлення довір’я письменників й інтелектуалів до легального судочинства в Українській Радянській Соціалістичній Республіці…»

У часопису «Сучасність» за грудень 1969 року, ч. 12 (108), у статті «У пресі про Україну 1969» Р. Хомяк зазначає: «…У рамках останнього (десятого) з’їзду Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) у жовтні 1989 року відбулося засідання комісії для справ молоді й студентів. Дискутуючи питання про ставлення молодих людей у діаспорі до України, один з доповідачів (Роман Купчинський – представник Пласту) звернув увагу на те, що останнім часом молодь виказує більше зацікавлення до сучасних процесів в Україні. Як одну з причин цього явища він назвав те, що вістки з України і про Україну з’являються тепер частіше у солідних західних газетах, журналах і книжках. Присутній у залі студентський лідер зі стажем (д-р Богдан Футей) зреагував на це твердження. Звертаючись до публіки, він запитав, чи доповідач вважає, що документи і факти про Україну кращі, коли вони друковані в чужомовній пресі, ніж в українській? Власне, справа тут не в якості документа, в чому запевнив студента Футея пластун Купчинський. Але публікація документів у багатотиражних виданнях іншими мовами автоматично поширює коло зацікавлених українськими питаннями, і то не тільки людей українського роду, які знають або не знають української мови; це коло охоплює й людей, які не мають жодного прямого стосунку до України. Ось один приклад. Цього року вийшла друком брошура англійською мовою на 40 сторінок під назвою «Звіт про інтелектуальний опір в Українській PCP». Видавець – Канадський союз студентів (Canadian Union of Students – Union Canadienne des Etudiants). Це – організація, що об’єднує майже всіх студентів канадських високих шкіл. У звіті, крім передмови, надруковано вибрані тексти з трьох книжок, які вийшли англійською мовою: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Освіта в Радянській Україні» Івана Коляски та «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола…

У змісті четвертого числа журналу «Сучасність» за 1969 рік, що вийшло в червні цього року, є й такий заголовок: «Щоденник українського радянського поета Василя Симоненка. Переклад». На дев’яти сторінках журналу видруковано текст уже відомого українським читачам «Щоденника» і вступну нотатку про поета-шестидесятника, що її написав Володимир Одайник, викладач Колумбійського університету й автор книжки англійською мовою «Марксизм і екзистенціалізм». Одайник відмовився прийняти гонорар за цей переклад та статтю і попросив редакцію вислати гроші матері покійного Василя Симоненка на адресу Спілки письменників України. Редакція так і зробила. Американський журнал «Атлас» називає себе «вікном у світ». Щомісяця в ньому поміщені переклади цікавих статей з газет і журналів з усіх кінців світу. В «Атласі» за червень є дві статті під спільним заголовком «Неросійські росіяни: вперта порода». Перша стаття взята з німецького євангельського тижневика «Кріст унд вельт», друга – з лондонського «Обсервера». Обидві статті свідчать про зріст національної свідомости і національних вимог серед народів Радянського Союзу та про їхню боротьбу проти русифікації… Китайський тижневик «Пекінґ Ревю» («Peking Review») з датою 4 липня приніс статтю (яку також передали по радіо і на телетайпах) агентства «Сіньхуа». Її заголовок: «Нові царі – спільний ворог людей усіх національностей у Радянському Союзі». Тут «хрущовсько-брежнєвській ревізіоністській кліці ренегатів» закидається сіяння ненависти між різними національностями і визискування національних меншин. Також йдеться про збройний опір 1962 року в Україні; про великі демонстрації українців влітку 1963 року проти «політики національного гніту», що її проводять «радянські ревізіоністські новітні царі»; про те, що вояки з української військової округи відмовлялися виконувати накази, щоб вирізувати своїх класових братів і треба було прислати вояків з інших округ; про те, що 1967 року українці почали широку кампанію, вимагаючи респектувати їхню національну мову і культуру, також проти перекручування їхньої національної історії. «Органи безпеки радянських ревізіоністів провели масові фашистські арешти, які поширилися зі Львова до Києва й Одеси. Арештованих потайки переслуховували і кинули в пекельні концентраційні табори, щоб там їх закатувати або ув’язнити на тривалий час». Таку інформацію надав своїм читачам по всьому світу «Пекінґ Ревю». Недаремно Роман Рахманний закінчив уже згадану статтю в газеті «Монреаль стар» словами: «Українці ще можуть знайти несподіваного союзника в комуністичному Китаї». Газета «Волл-стріт джорнел» часом має погану опінію в тих людей, які не знають її. Насправді цю газету створили і нею досі керують не «акули з Волл-стріту», а журналісти (і то солідні). Читають її й «акули», і «люди, що роблять рішення». Ця довідка потрібна з огляду на те, що 29 липня «Волл-стріт джорнел» помістив рецензію на книжку В. Чорновола «Лихо з розуму» (англомовне видання). Автор рецензії Вільям-Генрі Чемберлін, рекомендуючи цю книжку читачам газети, подав при цьому короткий нарис історії України. (Жахом проймає, коли подумаєш, як зреагували органи безпеки в СРСР, побачивши рецензію на книжку Чорновола в такій «страшній» газеті)…»

Title 
 Ростислав Хомяк

…І знову потрапляє до моїх рук згадана вище записка Ростислава Хомяка: «…У Києві планую бути близько 27 серпня (2010), бо десь тоді має приїхати туди на кілька днів моя старша донька, яка працює дипломатом у Брюсселі. Перед поверненням у Штати мені ще треба поїхати до Рівненщини і в Полтаву – пошукати американський аеродром із Другої світової. Один із них був у Полтаві, а другий – у Миргороді. Про це в Інтернеті чи Вікіпедії є стаття про Operation Frantic. Є здогади, що Сталін уможливив німцям кинути бомби на американську авіабазу і так Сталін позбувся американських вояків, які вештались по Полтавщині… Мій мобільний… То – десь побачимось? (РЛХ). – 16.08.2010». – Але, на жаль, нам так і не вдалося побачитися та запізнатися особисто.

До речі, англійська Вікіпедія натепер подає нам дуже цікаві факти про згадану паном Ростиславом «Операцію Френтік». Видається дуже ймовірним, що ці відомості вже тоді були відомими досвідченому журналістові Ростиславу Хомяку. На початку 2000-х американська студія «Traditions Military Videos» випустила 40-хвилинний документальний фільм «Operation Titanic and Operation Frantic Joe: B17 & B24 Shuttle Bombing Of Germany» (укр. операції «Титанік» і «Френтік Джо»: трансферні бомбардування Німеччини літаками B-17 і B-24) про «човникові» операції стратегічної бомбардувальної авіації США часів Другої світової війни. А в 2004 році московська кіностудія «Крила Росії» до 60-річчя операції випустила документальний фільм «Наскрізний удар. Авіабаза особливого призначення», присвячений операції «Френтік». 2010 року у Полтаві, у галереї мистецтв, відбулася виставка «Полтава. 1944 рік. Американська військова база», присвячена 65-річчю закінчення війни. Унікальні фотодокументи, надані Україні Національним архівом США після виставки, було передано до полтавських музеїв і Державного архіву Полтавської області, а через 5 років вийшов у прокат український переклад ґрунтовного дослідження Марка Дж. Конверсіно «Спільна війна. Провал операції «Френтік».

У лютому 2015 року вийшла друком книга американського письменника Джеремі Дронфілда «Beyond The Call: The True Story of One World War II Pilot’s Covert Mission to Rescue POWs on the Eastern Front», створена за участі Лі Трімбле, котрий є сином Роберта Трімбле – одного з американських пілотів-бомбардувальників, що брали участь в операції «Френтік», чиї спогади й описані в цій книзі. Згодом на основі цієї книги та матеріалів, що були використані під час її написання, було створено аудіоверсію та документальний фільм «Beyond the Call: America’s Last Hope». У вересневому випуску журналу «Aeroplane Monthly» за 2016 рік вміщено публікацію «B-17 PoW RESCUE: A secret World War Two mission in Soviet-occupied Poland» про історію польотів Роберта Трімбле. До речі, американці одразу охрестили операцію іменем «Frantic Joe», тобто, «Несамовитий Джо». Від чого пішла назва достеменно невідомо. Можливо, від відомого прізвиська лідера СРСР Йосифа Сталіна «Дядечко Джо», інколи «Несамовитий дядечко Джо» (англ. Uncle Joe, Frantic uncle Joe) чи від сленгового синоніму «шалених» американських ковбоїв.

Title 
 Автор допису Олександр Панченко

Назва прижилася, і зараз операція в США більше відома саме як «Френтік Джо». Між іншим, деякі джерела помилково приписують американським воякам відкриття лікувальних властивостей новосанжарських мінеральних вод. Американські льотчики справді лікувалися в новосанжарському евакогоспіталі, але дослідження хіміко-біологічних властивостей води Новосанжарських родовищ вони не робили. На відміну від Нових Санжар, у Миргороді та Полтаві американці справді бурили артезіанські свердловини для водопостачання, а їх медики робили фізико-хімічний аналіз питної води. Таким чином, одне з миргородських джерел може мати «американське» походження.

Від 1949 року на аеродромах Полтавського аеровузла дислокувалися полки 13-ї гвардійської важкої бомбардувальної дивізії, яка першою отримала важкі бомбардувальники Ту-4 – совєцьку копію американської «Суперфортеці» B-29 Superfortress. Бойова співдружність полтавських і американських льотчиків продовжується. 18 липня 2011 року до Миргорода прилетіли американські винищувачі F-16D. Це були літаки винищувального авіакрила ВПС національної гвардії штату Алабама… Думається, що, зважаючи на ці події і факти, зацікавленість журналіста Ростислава Хомяка перебігом операції «Френтік» на полтавських теренах була зовсім не випадковою.

…У своїй статті в газеті «День» за 22 грудня 2001 року, № 236, «Англійський джентльмен» – Юрій Луцький», св. пам. Ростислав Хом’як, який відійшов у вічність 7 грудня 2015 року, писав, що «…попри своє походження, Юрій Луцький справляв враження стриманого, неемоційного англійського джентльмена із сухим, але істинним почуттям гумору, особливо помітним у його розповідях у вузькому колі друзів. Юрій Луцький був, як кажуть англійці, «приватною особою», робив свою наукову роботу, виховував нові покоління літературознавців, цікавився тим, що діялось в Україні (зокрема, дев’ять років тому він видав своє «Листування з Євгеном Сверстюком» у ті часи, коли Україна «не знала» Сверстюка), цікавився тим, що відбувалось у діаспорі. Але в діаспорній громаді він не любив «світитися», дуже рідко виступав на публічних заходах, а найкраще почував себе у невеликому колі знайомих людей… Однак, він до кінця підтримував зв’язок з Україною, з українськими друзями – за допомогою листів, телефонних розмов, зустрічей у своїй оселі і до останнього часу цікавився тим, що діється в Україні, в українській літературі…»

Перечитуючи сторінки біографії, переглядаючи листи, спогади, коментарі та статті Ростислава Хомяка, дедалі більше переконуюсь, що й сам пан Ростислав був не лише високопрофесійним українським журналістом, який по Другій світовій війні з родиною замешкав у США, але був також і правдивим українським патріотом-джентльменом, який повсякчас не лише цікавився, але й щиро вболівав за долю українського народу.

«Пролог», «Свобода», «Сучасність» і «Френтік» у житті та діяльності журналіста Ростислава Хомяка

Забутий редактор д-р Михайло Сосновський – життя, діяльність, чесноти й загадкова «ненадійна смерть»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com