Їхня смерть – не забута, а їхні справжні вбивці – високопосадовці з Кремля. Кожна капля крові кожного полеглого українського воїна – на їхніх руках. Тих, хто віддавав злочинний наказ про окупацію російськими військами Донбасу. І тих, хто їх виконував.

За їхній злочин їм ще доведеться відповідати. А імена українських героїв будуть навічно вкарбовані в Книгу пам’яті народу України.

Вічна пам’ять Воїнам!

Сергій Дичек

Сергій Олександрович Дичек народився 20 липня 1972 року, в місті Волочиськ, Хмельницької області. З 2000 року мешкав у селі Богданівка, Волочиського району.

Закінчивши 8 класів Волочиської школи № 5 у 1987 році, Сергій Олександрович вступив до спеціалізованого професійно-технічного училища № 21 від машинобудівного заводу, де опанував фах токаря-фрезерувальника. Паралельно з цим він отримав повну середню освіту у вечірній школі, закінчивши у ній 9 та 10 класи.

1989 року чоловік навчався у Волочиській СТК ДТСААФ на водія, а також – у Красилівській автошколі, пройшовши курс навчання за спеціальністю «водій транспортних засобів категорії «С».

Сергій дуже захоплювався технікою та автівками, любив полювання та риболовлю, мріяв дати своїм дітям гарну освіту, допомогти їм знайти своє місце у житті. По-справжньому кохав свою дружину, з якою одружився 2000 року, завжди був для неї та дітей опорою та підтримкою. Можливо, він не був ідеальним, але хто з нас є таким? Головне, що Сергій був для своєї сім’ї міцною опорою, він будь-якої секунди міг прийти на допомогу, заспокоїти та вирішити всі складні питання.

У його житті був період, коли він працював у Чехії, але 2007 року повернувся додому зі словами: «Нема чого працювати на чужині, треба й свою Україну підіймати». Не зміг, не забажав перебувати за кордоном, розуміючи, що в нього є своя Батьківщина. Він мав дещо запальний характер, проте, швидко вгамовувався, серед його рис характеру переважали веселість, доброта та оптимізм. Улюбленим висловом, який він часто повторював сестрі, був: «Не переймайся, все буде добре, прорвемося».

28 березня 2016 року Сергій Олександрович підписав із ЗСУ контракт на три роки, а вже у травні потрапив до лав 130-го окремого розвідувального батальйону на посаду водія-санітара медичної роти. Український блогер та письменник Свирид Опанасович за рахунок гонорару від своєї книжки «Історія України від діда Свирида» придбав для медичного пункту автівку, яку командир віддав Сергію. Згодом чоловік перевівся до іншого підрозділу батальйону, а коли сплив термін попереднього контракту – підписав новий.

Старший сержант, головний сержант-командир протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 130-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 5 січня близько 13:00 у районі хутора Вільний (Золоте-4), Попаснянського району, Луганської області, через підрив вантажівки ГАЗ-66 на невідомому вибуховому пристрої (ймовірно, протитанковій міні).

Поховали Сергія Олександровича 9 січня у Богданівці. У нього залишилися мати, брат, сестра, донька від першого шлюбу (мешкає у Польщі), дружина та двоє синів.

Сергій Рацун

Сергій Петрович Рацун народився 28 жовтня 1976 року, в селі Москвитянівка, Полонського району, Хмельницької області. З 1996 року мешкав у місті Славута.

Після закінчення 9 класів Малошкарівської загальноосвітньої школи вступив до Грицівського вищого професійного училища № 38, у якому отримав фах тракториста. Працював механізатором на місцевому сільському господарчому підприємстві.

1994 року його було призвано на строкову службу, яку він проходив у 95-й окремій аеромобільній (на той час) бригаді. Після демобілізації переїхав до Славути та працював там у ТОВ «Будфарвор».

2 серпня 2014 року Сергія Петровича було призвано за мобілізацією, він проходив службу у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді, брав участь у важких боях у районі Дебальцевого (зокрема, за висоту 307,9 в районі Санжарівки у січні 2015 року). Закінчивши службу, підписав із ЗСУ контракт та потрапив до лав 93-ї ОМБр.

Ще під час відрядження мобілізованих зі Славути до Мукачевого Сергій Петрович сидів у автобусі в синій тільняшці та постійно кричав: «Слава ВДВ!» Тоді майбутні побратими й зрозуміли, що перед ними – справжній десантник ще зі строкової служби. Він постійно створював усім гарний настрій, веселив усіх, не дозволяв похнюпитися, розгубитися, допомагав перебувати у повній бойовій готовності. Заряджав інших стрілами впевненості, адже багато з мобілізованих раніше й автомат ніколи не тримали у руках.

Перебуваючи в Мукачевому, він отримав позивний «Завгосп» саме через свою хазяйновитість та талант побачити, як можна доцільно використати будь-що, що траплялося йому під руку. У боях біля Дебальцевого Сергій виконував функції кулеметника, в нього був ДШК, з яким він не боявся виходити на бойові завдання. Річ у тому, що на війні кулеметник – потенційний смертник, саме його насамперед намагається прибрати ворог, щоб стримати вогневу активність. Але «Завгоспу» байдуже було на будь-який страх, бо за ним стояли хлопці з його роти, його друзі.

Під час служби вже у 93-й Сергій Петрович брав участь у бойових діях поблизу Кримського, Новотроїцького, Авдіївки тощо. Безстрашність не була його єдиною чеснотою. Він був дуже чуйною людиною – ще під час строкової служби часто був донором крові, активно допомагав онкохворим дітям. Мріяв вивчити свою доньку, виховати її так, щоб нею можна було пишатися. Він мав дуже сильні патріотичні погляди на ситуацію, що склалася, увесь час повторював, що неодмінно виб’ємо всю нечисть із нашої землі.

Коли його мобілізували, його син не зміг сидіти вдома і також підписав із ЗСУ контракт, брав участь в Антитерористичній операції. Батько був тим самим прикладом, на який варто було рівнятися, і, своєю чергою, дуже пишався своїм сином. Коли вони зустрічалися, то дуже багато часу приділяли військовій темі, розповідали один одному смішні ситуації, що траплялися під час служби.

Сергій Петрович подарував якось синові на день народження рибальську вудку, а потім вчив, як правильно її закидати, як правильно збирати рибальські снасті. Вчив, як не впасти з велосипеда. Вчив усього, що знав сам і що намагався передати синові.

Загинув 5 січня поблизу селища Кримське, Новоайдарського району, Луганської області, через смертельне кульове поранення, завдане снайпером найманців РФ.

Похований 9 січня з усіма військовими почестями на Новому кладовищі Славути. У нього залишилися мати, троє братів, дружина, син та донька.

Микола Довженко

Микола Валерійович Довженко народився 26 липня 1996 року, в селі Цибулівка, Великомихайлівського району, Одеської області. З 2004 року мешкав у селі Іванівка, Білоцерковського району, Київської області.

Закінчивши у 2011 році 9 класів середньої загальноосвітньої школи, Микола вступив до Цебриківського професійного аграрного ліцею в Одеській області, де отримав фах «тракторист-механік». Після навчання він повернувся знову до Іванівки, працював «на ремонтах», до яких у нього лежала душа. Він мріяв придбати будинок, створити сім’ю, а коли сплине термін контракту – започаткувати власну справу.

26 травня 2017 року призваний за контрактом Великомихайлівським РВК та потрапив до лав 28-ї ОМБр.

Спочатку Микола Валерійович обіймав посаду сапера-розвідника взводу інженерної розвідки групи інженерного забезпечення, а у серпні 2019-го перевівся до іншого підрозділу бригади.

Старший солдат, старший стрілець 1-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Дивлячись на його світлину, можна зрозуміти, чому це був хлопчик-сонечко (за словами побратимів), водночас, це був мужній та сміливий чоловік, але з чистим янгольським обличчям. Що не заважало йому хоробро воювати. Микола Валерійович завжди прокидався з усмішкою та лягав останнім, бо неможливо було його змусити йти спати. У нього була добра та чуйна душа: йому завжди було всіх шкода, він був готовий допомогти навіть тоді, коли про це не прохали.

Але під цим чистим обличчям була схована велика мужність та хоробрість. Коли його підрозділ стояв біля Оленівки, Микола Валерійович першим номером ішов у розвідку й нікого вже поперед себе не пропускав. Він не боявся, не ховався під спідницями у мами або дружини, він був солдатом, який ішов туди, куди треба, без жодних вагань.

Цей молодий чоловік завжди був у центрі уваги, передусім, серед дівчат. Любив танцювати, затягував усіх. Колись командир повернувся з відпустки та привіз із собою тактичні кросівки. «Малий» (так лагідно кликами Миколу), коли тільки-но їх побачив, так і не відчепився від командира, поки не випросив їх собі на вечір, а, випросивши, побіг до села на танці (куди бігала уся молодь). Під ранок, коли Малий повернувся, усі підошви були у дірках. Десь там він і познайомився зі своєю дівчиною, з якою планував одружитися, але не встиг.

Не встиг, бо вбили Миколу Валерійовича. 9 січня о 23:00 в районі міста Красногорівка, Донецької області, він отримав надважке кульове поранення під час обстрілу наших позицій із боку найманців РФ. Його терміново доправили до лікарні, але 10 січня о 1:15 він помер.

Похований 12 січня у Цибулівці. У нього залишилися батько, брат, сестра, цивільна дружина та донька. Мати Миколи померла минулого року від онкохвороби.

 

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»
(https://censor.net.ua/resonance/3173114/polegl_gero_schnya)