rss
04/01/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Найголовніша подія 2019 року

У січні найбільше вразила Вікіпедія. Ні, вона не стала платною, це суперечило б провідним цінностям проєкту, за рахунок яких він отримав таке широке розповсюдження, і не стала вимагати писати туди статті чи вносити до них правки виключно під своїм справжнім ім’ям, чого теж ніколи не існувало, головне, аби на підтвердження тих чи інших даних наводитися гіперлінки з достовірних публікацій у Всесвітньому павутинні.

Все значно серйозніше і цікавіше. Як з’ясувалося, показники відвідуваності тематичних сторінок з Вільної електронної енциклопедії здатні слугувати чудовим соціологічним інструментом, мірилом інтересу аудиторії до окремо взятого явища чи особистості. Й на відміну від щорічних рейтингів «найзаможніших» чи «найвпливовіших» від приватних глянцевих часописів, Вікі складно запідозрити у навмисній рекламі або ж, як зараз кажуть, у маніпуляціях, хоча краще, звісно ж, послуговуватися нашими власними відповідниками цього поняття й казати «перекручення», «пересмикування».

Не секрет, що багато хто з тих самих багатіїв свідомо прагне вищих щаблів у переліку «най-най». В Україні є й такі, котрі не менш запопадливо дбають і про прямо протилежне, а тому перебувають на «абонентській платі» у рекламних агенцій, які стежать, щоб їхніх клієнтів взагалі ніде не згадували. Хіба що без зазначення розмірів статків. Особливо, коли замовник перебуває у розшуку, наприклад, у міжнародному, а тут, на Батьківщині, у нього досі успішно працюють промислові підприємства.

Крім того, стало ще модним відштовхуватися від статистики пошукових запитів Google, Bing та подібних порталів. Безумовно, вони спроможні бути інформативними, але не забуваймо, що потрібне з певною метою уявлення про когось або щось можна штучно розкрутити. Й потім сумарну кількість згадувань чийогось імені, назви партії, організації, фірми тлумачити як притаманний їм успіх. Тим більше, давно не є секретом комерційні послуги з нав’язування відвідувачам соціальних мереж чи платформ як «популярних» цілком неоднозначних постатей. Скажімо, з вигнанням Януковича і його оточення до Москви сторінки «регіоналів» на Facebook, YouTube, Instagram, Telegram тощо стали в прямому значенні того слова «накачуватися» десятками й сотнями тисяч вигаданих спеціальним програмним забезпеченням «читачів», «глядачів», «слухачів». І все для того, щоб потім – також за гроші – виводити їх на перші позиції як носіїв «авторитетної думки», точніше рафінованої ворожої пропаганди. Знаючи, скільки й чого дехто вивіз КамАЗами з Межигір’я, скільки з того ж джерела у 2014-2015 роках йшло на бойовиків у Донецьку, не слід дивуватися й шаленим витратам на кишенькових пропагандистів, перелицьованих нині в модних «блогерів». І це ми ще не беремо до уваги виділені на інформаційну війну з Україною бюджети федерального уряду Росії.

Тому, коли «Вікімедія Україна» оголосила про рекордну відвідуваність статей, присвячених переходу церковних громад до Православної церкви України (ПЦУ) і звернула увагу на відповідну абсолютно відкриту статистику в понад 1 млн переходів, небайдужі були неймовірно здивовані. Ось що, виявляється, цікавить українців. Саме це для нас – найголовніше.

Аби ви, шановні читачі, ні в чому нас не запідозрили, пропонуємо вам самим пересвідчитися у зазначеному вище, скориставшись допомогою від Wikimedia Cloud Services (WMCS). Без жодних паролів, благочинних внесків, без реєстрації заходьте на tools.wmflabs.org, зазначайте що вас цікавлять дані з україномовної Вікі (uk.wikipedia.org), а не з якоїсь іншої, і переконуйтеся в усьому на власні очі! Можете навіть собі фотографії з екрана зробити на пам’ять про цю, без перебільшення, історичну подію.

Ви побачите там, що стаття «Перехід церковних громад до Православної церкви України (ПЦУ)» за 2019-й календарний рік набрала 749 946 відвідувань, а «Перехід церковних громад до УПЦ КП і ПЦУ» – 250 627. Скільки це разом? 1 млн 573 осіб.

Зауважте, йдеться про українську, а не про російську чи ще якусь версію Вікі. Ми навмисно наголошуємо на цій обставині, адже сайтом uk.wikipedia.org користуються, насамперед, україномовні користувачі, і можливість «донорських» переходів ззовні хоча й існує, але не буде тут визначальною. Інші країни мають Вікіпедію своїми мовами з матеріалами на будь-які теми. До того ж, базовий програмний код Вікі є загальнодоступним і всі бажаючи можуть створювати довідники з подібним дизайном і принципом дії.

«Чекайте-но, – заперечить нам хтось із вас. – То йдеться про одну статтю під назвою «Перехід церковних громад до Православної церкви України (ПЦУ)» чи про дві різні – «Перехід церковних громад до Православної церкви України (ПЦУ)» та «Перехід церковних громад до УПЦ КП і ПЦУ»? Авторе, невже ви теж маніпулюєте?» Боронь Боже, нічого подібного. Якщо з таблиці на tools.wmflabs.org перейти спочатку за одним посиланням, а потім за іншим, легко пересвідчитися: то є одна єдина стаття з двома різними назвами. Отже, додавати показники обох статей не лише можна, але й треба.

Наступні, тобто, після ПЦУ (а це № 1), позиції у хіт-параді заміряних Вікіпедією інтересів українців за 2019 рік виглядають наступним чином: 2) Зеленський Володимир Олександрович – 826 343 відвідувань протягом року; 3) Україна – 796 055; 4) вибори президента України 2019 – 641 539; 5) Шевченко Тарас Григорович – 628 464; 6) Порошенко Петро Олексійович – 393 629; 7) Київ – 377 645; 8) Друга світова війна – 375 322; 9) Чорнобильська катастрофа – 351 536; 10) Франко Іван Якович – 334 160; 11) Перша світова війна - 333 518; 12) Леся Українка – 328 649.

При цьому, як зазначають вікіпедисти, статті, які знайомлять з Україною, Шевченком й Лесею, впевнено посідали призові місця у попередні роки. Зеленський і Порошенко завдячують увазі до своїх біографій виборам-2019, а Чорнобиль вкотре був на вустах завдяки однойменному, потужному за своєю атмосферністю й історично точному (проте, не «без гріха») серіалові.

До речі, 2-е місце Зеленського і 6-е Порошенка (Смешко – № 30, Тимошенко – № 66, Гриценко – № 124; водночас, не забуваймо, що шукають, передусім, щось про те/тих про що/кого нічого чи майже нічого не знають) і перебування аж на 100-му місці підбірки фактів про партію «Слуга народу» ще раз унаочнює стан політичної культури нас, українців. Нам значно цікавішими і важливішими є вибори президентські, а не парламентські. Тоді як, нагадаємо, перемога Революції гідності повернула нас до утвердженої ще 2004 року, під час «помаранчевих» подій, притаманної Європі парламентсько-президентської форми державного правління, а не до властивого простору екс-СРСР тяжіння до закріпленої у конституції «сильної руки» президента.

Перевірка на міцність

Новонароджена помісна українська церква неминуче зіштовхнулася з ускладненнями як внутрішнього, так і зовнішнього походження. Деякі з них не становлять істотної загрози, з частиною ж доведеться мати справу постійно. Головне лиш, щоб дія своїх «домашніх» непорозумінь не підсилювалася тиском з боку РПЦ і віковічне московське «розподіляй і володарюй», як це вже неодноразово траплялося у нашій історії, зокрема, в історії церковній, не поховало так важко виборене й здобуте.

Як не дивно, головним призвідником тертя навколо ПЦУ став той, хто десятками років, ще з 60-х, де-юре очолював дозволене православ’я в Україні. Попри поважний вік, попри свій 91 рік, він, а йдеться про першу особу скасованого ієрархами-засновниками нової церкви Київського патріархату Філарета (Денисенка), прагне надалі зосереджувати в своїх руках усю повноту влади. Коли минулої зими проводилися перемовини про злиття воєдино УАПЦ та УПЦ КП, він ще тоді висловлював «залізні» претензії на першість у релігійній конфесії, під омофором якої в Україні віднедавна знайшла захист переважна більшість християн східного обряду. Принаймні, такі звинувачення привселюдно висував тодішній предстоятель Автокефальної церкви Макарій (Малетич).

Переміг компроміс. Керувати ПЦУ дали на той момент 39-річному і на загальноукраїнському рівні раніше мало кому відомому митрополиту Епіфанію (Думенку). Він назавжди лишатиметься митрополитом, хіба що посяде Константинопольську кафедру і тільки в тому випадку, точно так як наразі Варфоломій, стане висвяченим на патріарха.

На цих умовах нам і було надано Томос. Ми – частина вселенської православної Матері-Церкви з єдиним центром у Царгороді. У Києві ж відтепер розташовується митрополія, не патріархія. Одначе, нам більше не потрібно нічого доводити штаб-квартирі патріарха Московського Кирила (Гундяєва). Спілкування з ним уже рік як відбувається через Константинополь. Нам більше не потрібно знову й знову щось випрошувати, принижувати себе з’ясуванням стосунків зі «старшим братом». Так, боронитися треба, але не принижуватися, не чіплятися за якусь там «спільну історію» тощо. Ми пішли самостійним шляхом, шляхом духовного суверенітету.

Філарет, натомість, спершу долучився до творення ПЦУ і, ніде правди діти, якби не його принципова позиція на перших початках, нова Церква не постала б так швидко і так доволі організовано, а потім, за місяць-другий, долучився до запущеної ФСБ широкомасштабної кампанії з очорнення нової митрополії та персонально Епіфанія. Розповідається і про «незаконність» відмови від патріархату в Києві, і про «неправильну» назву «Православна церква України» (бо ж має бути «Українська православна церква», наполягає він).

Від Філарета почули ми й найінтимніші подробиці появи на світ громадянина Сергія Петровича Думенка. «Він є родичем покійного митрополита Даниїла Чокалюка. Епіфаній є незаконним сином Данила і вихований Епіфаній був у родині Чокалюків. Докази цього вже є. Раніше були чутки, а тепер ми маємо докази, що це – незаконний син митрополита Даниїла», – сказав Філарет влітку 2019 року в інтерв’ю одному з видань, наближеному до колишньої Партії регіонів.

У 2003-2005 роках Епіфаній дійсно був напряму пов’язаним з митрополитом Рівненським і Острозьким Даниїлом. Працював у нього на посаді секретаря-референта, а також займався паперами Рівненського єпархіального управління.

Дозволимо собі ще одну цитату з розмов Філарета з репортерами: «За радянських часів не було жодного священника, який би не мав контактів з органами безпеки. Це називалося «реєстрація». Без неї ти не мав права служити на парафії… Мене записали як «агента Антонова». Проте, я ніколи не доповідав на своїх братів. За це довелося жертвувати свободою. Як єпископ я мав сам призначати священників на парафію, але мусив погоджуватися на тих, кого мені підсовували. Особливо важко було в часи «хрущовщини». Я був тоді ректором Київської семінарії. Списки абітурієнтів узгоджував із КДБ».

А не так давно на підконтрольному куму Путіна Вікторові Медведчуку телеканалі Філарет висловив думку, що співпрацю з КДБ не слід вважати гріхом: «Це не є гріх. Бо Христос сказав: «Віддавайте кесарю кесареве, а боже – Богові». Якщо Господь радянську безбожну владу допустив, то треба жити в умовах цієї безбожної влади».

«Колишніх не буває», – крутиться в голові після подібних «одкровень». А ще чомусь пригадуються загадкові обставини смерті у столичному Ботанічному саду, що поряд зі станцією метро «Університет», без перебільшення народного патріарха, замолоду ОУНівця, а потім дисидента і політв’язня Володимира (Романюка), що з відновленням Незалежності пішов на ризик і повернуся до України. Його беззаперечний авторитет як пастора і духовного провідника нації був настільки сильним, що влада дозволила йому правити службу в святій Софії. Ховали Володимира ми теж пам’ятаємо як. На вході до заповідника, розламуючи асфальт підручними засобами. Під час побоїща з людоловами з МВС, усі подробиці якого міністр Кравченко після подвійного «самогубства» забрав на той світ. Президента Кучми того дня на місці не було. За все відповідав «сірий кардинал» Дмитро Табачник…

В очікуванні змін

ТЮ на вас, або Чи існує ДНО ДНА?

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com