Згідно зі скупими даними Вікіпедії, «Ростислав Хомяк – українсько-американський журналіст і громадський діяч, член Української американської координаційної ради. Студіював у Канаді, з 1960 року – в США. Багаторічний кореспондент газети «Свобода» (Нью-Джерсі). Редактор «Ukrainian Weekly», у 1963-1967 роках працював у видавництві «Пролог», у 1967-1972 роках – керівник українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку, у 1972-1974 роках – редактор у «Голосі Америки» (Вашингтон), згодом – в Інформаційному агентстві США…»

Ростислав Хомяк

6 квітня 2009 року Ростислав Хомяк писав з американської столиці – Вашингтона: «Тішусь, що маю цей фільм (О. П. – «Білий птах з чорною ознакою» (1970) про долі синів Леся Звонаря, в якому старший іде до «красной армії», середній – до лісу, в загін УПА, а молодший – залишається осторонь подій) у своїй відеотеці. Я вже декілька разів бачив цю стрічку в кінотеатрі і по телевізору. Добре пригадую, як над цим фільмом працювала і радянська пропаганда: в медіа УРСР чимало писали про те, що цим фільмом буде викрито всі гріхи українських буржуазних націоналістів і нацистських колаборантів. Тим часом постановники фільму – як говорили оуністи – «запхали свиню» компартійцям і культурним ґавляйтерам УРСР. У фільмі справжнім і позитивним героєм є «укрбурнац» і месник-упівець (Богдан Ступка). Згодом я чув, що компартійні ідеологи зняли фільм із прокату, бо побачили, в чому справа. Вперше цей фільм я бачив у вашингтонському кінотеатрі, де демонструвалися суперхудожні фільми. В залі, крім мене й дружини, було з шестеро російських глядачів (принаймні, коментарі вони шептали російською) і ще кілька осіб. Людям, які були в дитсадку, коли фільм вийшов, рекомендую подивитись, як за умов Союзу культурні діячі, такі, як Миколайчук та Ільєнко, просували нашу справу (cosa nostra), на злість таким вартовим від ідеології, як Леонід Кравчук і його боси в Москві. – РЛХ».

Обкладинка книги А. Камінського про «Пролог». Упорядник та автор переднього слова – О. Панченко

У своїй статті, присвяченій пам’яті свого колеги-журналіста Романа Купчинського (*01.11.1944-†09.01.2010) в журналі «Критика» за січень 2010 року Ростислав Хомяк подає деякі штрихи й до свого життєпису: «…справжні українські патріоти» тим часом згірдливо називали його та його однодумців «реалітетниками». Бо ті визнавали «реальність» існування України під назвою УРСР та її членства в ООН. Натомість, «справжні українські політичні емігранти» (за нинішньою термінологією – «діаспорники») доводили, що вони в стані війни зі СРСР, і кожен, хто підтримує зв’язки з окупантом, – комуністичний поплентач і зрадник. Українці мають хист і такі звичайні та позитивні слова, як реальність, перетворювати на лайливі! Бастіоном «реалітетників» вважалося дослідно-видавниче об’єднання «Пролог», яке насправді було центром Закордонного Представництва УГВР. Українська Головна Визвольна Рада створила 1944 року в Україні визвольно-революційний парламент, обравши своїм секретарем закордонних справ Миколу Лебедя, відрядила його за кордон, щоб інформувати світ про боротьбу УПА за самостійну Українську державу. Саме Микола Лебедь очолював об’єднання «Пролог», коли в половині 1960-х років сюди почав заходити студент університету в Нью-Йорку Роман Купчинський. Скоро Роман почав працювати тут неповний робочий день, коли мав вільний від навчання час. Я був тоді його «шефом». Президент «Прологу» Микола Лебедь доручив мені, наймолодшому його працівникові, знаходити заняття молодим людям, які крутилися біля видавництва».

Ростислав Хомяк. Світлина з часопису «Свобода» (Нью-Джерсі, США)

Коли я у травні 2016 року відвідав у американському місті Ворвік одного з очільників «Прологу», який одночасно був також і головою ОУН за кордоном, професора Анатоля Камінського, то він тоді багато розповів мені про «Пролог», згадуючи багатьох своїх співробітників і підлеглих: «…Заснування «Прологу» припало на особливий, перехідний час. На початку 1950-х років революційна боротьба в Краю добігала свого кінця, і в силу об’єктивних обставин не було можливості її зміцнювати й продовжувати. З цього стану здавало собі справу керівництво ЗП УГВР і попереджало про це також своїх американських партнерів, які, до речі, були значно більш оптимістичними в цих справах. Багато учасників збройного підпілля потребували різної допомоги, і ЗП УГВР докладало всіх зусиль, щоб її доправити. Йшлося про людську, технічну, фінансову й іншу допомогу, необхідну для оборони і збереження існуючої ще підпільної мережі. Причому, теж за допомогою легалізації і глибокої конспірації. Але нове становище вимагало нової стратегії, яка полягала у переході від збройної боротьби виключно до політично-пропагандистської. Якщо ж йдеться про допомогу збереженому ще тоді збройному підпіллю, то ця справа на самому початку була в руках вузького кола людей, а саме: Миколи Лебедя, о. Івана Гриньоха, Юрія Лопатинського та Ярослава Федика. Останній, між іншим, літав разом з кур’єрами в підсовєцьку Україну. Така стратегія визначала нову постановку, сутність якої полягала у всебічній обороні й скріпленні української національної субстанції, яка опинилася, зокрема, під тиском посиленої русифікації в усіх ділянках народного життя. Відповідно, й тодішня діяльність «Прологу» була спрямована на самооборону і збереження українського потенціалу, зміцнення національної самосвідомості, на боротьбу за українське слово і культуру, утвердження української людини на кожному клаптику української території. Це були еволюційні форми і методи боротьби, мирні проєкти і заходи, які мали творити базу для подальшої боротьби в майбутньому і які відіграли важливу роль у мирній революції кінця 1980-х і початку 1990-х років. На жаль, незалежно від того, що вони ще були недостатні, щоб остаточно довести до її завершення. На перешкоді стали контрреволюційні елементи, які вийшли зі середовища старої проросійської большевицької номенклатури та які саботують і до сьогодні національне державне будівництво.

Репродукція з картини митця Якова Гніздовського (надав пан Марк Інфельд, внук М. Лебедя. Бетесда, США)

Ця діяльність проходила у трьох головних векторах: 1) крайовому, 2) зовнішньополітичному і 3) еміграційному. Важливою була присутність наших людей на різних міжнародних з’їздах, конгресах, конференціях і подібних заходах, в яких брали участь совєцькі представники. Про це автор переконався особисто як керівник груп «Прологу» чи то на Історичному конгресі в Стокгольмі (Швеція), в якому брав офіційно участь д-р Богдан Галайчук, чи на виставці УРСР у Марселі (Франція) в 1957 і 1958 роках разом з д-ром Кирилом Митровичем і проф. Павлом Шумовським; на Міжнародній виставці в Монреалі (Канада, 1967), на Міжнародній виставці в м. Осака (Японія, 1970), на Олімпіадах у Римі 1960 і 1962 років, як також у Мюнхені в 1972 році, як теж на Міжнародному з’їзді молоді в Гельсінкі (Фінляндія), в якому брали участь (тоді ще студенти) Марта Богачевська, С. Слюзар, Леонід Рудницький, Іван Мигул, Ігор Зубенко й інші, на гастролях ансамблю Вірського у Венесуелі та низці інших таких імпрез. Основним прицілом, однак, залишався завжди народ на Рідних Землях, українська людина на місці, в Україні…»

Слід нагадати, що шефом Анатоля Камінського і Ростислава Хомяка був легендарний діяч українського національно-визвольного руху Микола Лебедь, який мав псевдоніми в ОУН та ОУН(р) «Максим Рубан», «Марко», «Євген Скиба», «Олег», «Ігор», «Ярополк», «Вільний».

Він народився майже 110 років тому, 23 листопада 1910 року, у галицькому селі Нові Стрілища, на Жидачівщині. Пізніше пан Микола став одним з лідерів Крайової Екзекутиви ОУН(б) та одним із засновників УПА, як також першим начальником Служби безпеки ОУН (р), а у 1934-му році він був організатором замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Від грудня 1949-го року Микола Лебедь мешкав у місті Йонкерс (США), у 1952-1974 роках очолював знаменитий і втаємничений науково-дослідницький центр «Пролог» у Нью-Йорку, від 1982-го до 1985-го років був заступником голови цієї «фірми-корпорації», а від 1974 року він був членом ради її директорів. Одночасно від 1956-го до 1991-го років Микола Лебедь входив до управи Українського товариства закордонних студій у Мюнхені та Торонтського видавничого комітету «Літопис УПА» (1975). Якраз М. Лебедь у 1946 році став автором чи не перших спогадів про діяльність і бойові дії УПА. Я, полтавець з походження, дуже тішуся з того, що виявився чи не першим у материковій Україні, хто зацікавився постаттю Миколи Лебедя. А було це майже два десятки років тому, у 2001 році, коли побачила світ моя перша книжка «Микола Лебедь: життя, діяльність, державно-правові погляди». Рівно за десять років після цього мною був впорядкований та виданий збірник «Микола Лебедь і визвольна боротьба ОУН, УПА, УГВР. Збірка вибраних праць Миколи Лебедя та інших діячів українського організованого національно-визвольного руху».

Добре пригадую собі випадок, коли св. пам. Ростислав Хомяк, який, до речі, працював не лише на фірмі «Пролог», але й у газеті «Свобода» (Н.-Дж.) та місячнику літератури, мистецтва, суспільного життя «Сучасність», сказав, що мені потрібно й надалі досліджувати діяльність Миколи Лебедя, який, на його переконання, був одним з чолових лідерів українського національно-визвольного руху, починаючи від 1930-х років, та видатним діячем української політичної еміграції у повоєнні роки.

Ростислав Хомяк з родиною. Світлина 1980-го року

Місячник «Сучасність», до якого дописував серед інших і св. пам. Ростислав Хомяк, виходив від 1961-го року впродовж трьох десятиріч у Західній Німеччині (Мюнхен), потім – у США. Від січня 1992 року до січня 2013 року журнал випускався в Києві (з перервами), аж до його закриття. Часопис постав на базі двотижневика «Сучасна Україна» і місячника «Українська літературна газета», які видавало Українське товариство закордонних студій. Головними редакторами в той період були: Іван Кошелівець (1961-1966 і 1976-1977), В. Бургардт (1967-1970), Б. Кравців (1970-1975), М. Скорупська (1978), Юрій Шевельов (1978-1981). Видавець був пов’язаний із Закордонним Представництвом УГВР, але «Сучасність» мала непартійний характер, і в ній брали участь діячі культури, науки, громадського і політичного життя, незалежно від політичних і світоглядових переконань; серед інших – Емма Андієвська, М. Андрієнко-Нечитайло, В. Барка, Ю. Бойко, Б. Бойчук, М. Болюх, В. Бурггард, В. Вовк, А. Глуханич, Я. Гніздовський, В. Голубничий, С. Гординський, о. І. Гриньох, Олекса Ізарський, А. Камінський, Б. Кордюк, І. Коропецький, Г. Костюк, І. Кошелівець, Б. Кравців, В. Кубійович, Ю. Лавріненко, В. Лесич, І. Лисяк-Рудницький, І. Майстренко, В. Маркусь, К. Митрович, П. Одарченко, О. Пріцак, М. Прокоп, С. Процик, Е. Райс, Б. Рубчак, У. Самчук, О. Стефанович, В. П. Стахів, Є. Стахів, Ю. Тарнавський, Б. Цимбалістий, Ю. Шевельов, Р. Шпорлюк, Р. Хомяк. «Сучасність» багато уваги присвячувала питанням Руху Опору в Україні і друкувала твори його діячів (І. Дзюби, І. Калинця, Л. Лук’яненка, В. Мороза, Є. Сверстюка, І. Світличного, В. Симоненка, Ґ. Снєгірьова, М. Холодного, В. Стуса, В. Чорновола), а також інші самвидавні матеріали. «Сучасність» інформувала про культурні, національні, соціальні, політичні, економічні, демографічні процеси в Україні, в СРСР і в комуністичному блоці, про духовні течії Заходу. Аналіз подій в СРСР і УРСР на сторінках «Сучасності», зокрема, критика політики національної дискримінації й примусової русифікації республік, накликали на неї часті напади на сторінках совєцької преси.

Поруч із журналом діяло видавництво «Сучасність» (як продовження видавництва «Пролог»). Від 1968 року у ньому з’явилося понад 60 книг із галузей літератури, мистецтва, політики та ін., що їх авторами або редакторами були: Е. Андієвська, І. Бакало, В. Барка, В. Вовк, Я. Гніздовський, Олекса Ізарський, А. Камінський, Григорій Костюк, І. Кошелівець, Б. Кравців, Р. Купчинський, Ю. Лавріненко, І. Лисяк-Рудницький, І. Майстренко, Є. Маланюк, Б. Нижанківський, В. Попович, М. Прокоп, Б. Рубчак, О. Семененко, Ф. Сільницький, Ю. Соловій, Ю. Тарнавський, Ю. Шерех, А. Шифрін та ін. Окремими книгами у видавництві «Сучасність» перевидано твори, що раніше вийшли в УРСР, а згодом були заборонені. Це – твори Миколи Бажана, Миколи Скрипника й ін., а також твори діячів українського і протимосковського опору (П. Григоренка, І. Калинця, В. Мороза, М. Руденка, І. Світличного, В. Симоненка, Ґ. Снегірьова, В. Стуса, Т. Ходорович). Збірники поезій і прозових творів іншомовних письменників у видавництві «Сучасність» вийшли в перекладах Б. Бойчука, В. Бургардта, В. Вовк, С. Гординського, І. Кошелівця, В. Лесича, Б. Олександрова, О. Соловей, Ю. Тарнавського. До речі, від січня 1992 року «Сучасність» випускають у Києві спочатку як спільне видання Республіканської асоціації українознавців та видавництва «Пролог» (США), а від лютого 2004 року засновником і видавцем журналу стає ТзОВ «Видавнича група «Сучасність»». Редакція визначала видання як «щомісячний часопис незалежної української думки», а основну тематику – як «література, наука, мистецтво, суспільне життя».

У своєму дописі до Всеукраїнської газети «День» під назвою «Хроніка української діаспори», ч. 162, від 13 вересня 2003 року американський журналіст українського роду Ростислав Хомяк, зокрема, писав: «15 вересня виповнюється 110 років із дня виходу в США першого числа газети «Свобода», яка є чи не найстарішою українською газетою у світі. Всі 110 років вона виходить безперервно, і нині її читають не тільки у США, але й на всіх континентах світу… І протягом 110 років ці слова залишались девізом видання. У 1930-х газета була серед дуже малої кількості ЗМІ, які писали про голодомор в Україні, а в 40-50-х – про визвольну боротьбу УПА, в 60-70-х – про українських дисидентів. Творчість «шістдесятників», яка спалахнула за умов хрущовської відлиги, відзеркалено на сторінках «Свободи» як інформацію про арешти та заслання багатьох із них. А протягом останніх 15 років газета постійно відзначає кожний крок України до самостійності та розвиток її незалежного існування. Якщо українці, хоч де б вони жили, мають Україну у своїх серцях, то «Свобода» значною мірою допомагала і допомагає їм у цьому… Серед тисяч авторів, які друкувались у «Свободі», був Іван Франко – як публіцист і як письменник. Газета друкувала його оригінальні статті, передруковувала оповідання, бо чимало читачів не могли купувати книжок. Збірники «Свободи» за 110 років – це також хроніка української діаспори, зокрема, української громади у Сполучених Штатах».

«Сучасність» – бібліографічний довідник

У редакційній статті часопису «Свобода» (Н.-Дж.) від 14 вересня 2018 року під назвою «Газета української діаспори», між іншим, читаємо, що 15 вересня 1893 року парох Джерсі-Сіті о. Григорій Грушка випустив у світ перше число «Свободи»‚ продовжуючи справу о. Івана Волянського‚ який у 1886 році заснував газету «Америка»‚ до якої залучив Івана Франка‚ котрий став також дописувачем «Свободи». Головними редакторами «Свободи» теж були почергово священники Нестор Дмитрів‚ Стефан Макар‚ Іван Ардан‚ які доклали багато сил до становлення газети як засобу масової інформації американського українства та Українського Народного Союзу. Їхнє натхненне служіння своєму народові та поневоленій Україні стало школою для численних послідовників…

Настали нові часи‚ стала старшою «Свобода»‚ але не поступилася своєю бойовитістю у висвітленні провідних тем життя України. Про це дбали її головний редактор Ірена Яросевич та редактори Петро Часто‚ Левко Хмельковський‚ дбає нині головний редактор Рома Гадзевич. Відчутний внесок у життя тижневика зробили Ростислав Хомяк‚ Сергій Миронюк‚ Володимир Романюк. Сумлінно працювали: Люба Лапичак‚ Марія Осціславська‚ Ігор Пилипчук‚ Влодко Гончарик, Емілія Гарасимчук‚ Іда Фокс‚ Василь Панчак‚ Павло Стокотельний‚ Марія Пенжола та ціла низка інших осіб упродовж 125 років».

Я вже писав про доробок інших видатних журналістів, що працювали для знаменитого часопису «Свобода», – Михайла Сосновського та Івана Кедрина-Рудницького, згадуючи, зокрема, про статтю понад 44-річної давності за вівторок, 5-го серпня 1975 року (ч. 144). «Несподівану звістку про смерть редактора Михайла Сосновського громада сприйняла з великим жалем та відчуттям незаступної втрати». У п’ятницю, 25-го липня, саме того дня, коли перед двотижневою вакаційною перервою з’явилося останнє число «Свободи», у пізній вечірній годині на 56-му році життя раптово помер, повертаючись автомобілем із засідання Українського Крайового Комітету 200-річчя Америки і 100-річчя Українського Поселення, співредактор «Свободи», видатний журналіст, публіцист та політичний і суспільно-громадський діяч св. п. д-р Михайло Сосновський. Звістка про його раптову смерть швидко поширилася теренами Америки і Канади телефоном та повідомленнями в американській пресі, викликаючи глибокий жаль та відчуття незаступної втрати…»

Іван Кедрин-Рудницький у своїх спогадах зазначав, що «…коли мова заходить про «Свободу», то неможливо промовчати про УНСоюз, видавця «Свободи», безумовно, найбільшу і найповажнішу українську установу у вільному світі… Директор українського відділу в «Голосі Америки» Михайло Терпак, який має хист «виловлювати» талановитих людей, «виловив» і Романа Ференцевича так само, як раніше зробив це з молодими високоосвіченими журналістами Оксаною Драган, яка вже працювала в англомовному тижневику «Свобода», Ростиславом Хомяком і Юрком Кравцівим, сином Богдана…»

Принагідно я згадав і про свої спорадичні контакти з Ростиславом Хомяком. Було це з добрий десяток років тому. Працюючи над впорядкуванням збірки вибраних історичних, мемуарних, ліро-епічних, соціально-політичних та сатиричних праць свого земляка, уродженця полтавського села Білогорілка Поля Половецького (Полікарпа Порфировича Плюйка) «Трагедія поневоленого народу. Розмірковую... Аналізую. Викриваю!», яка у 2012 році вийшла друком у видавництві «Гадяч», я тоді збирав докладні відомості про родину Полікарпа Порфировича, який завжди писав про трагічні шляхи й неласкаву долю українського хліборобського люду. У своїй короткій автобіографії під назвою «Мій родовід», написаній на чужині, у США, 5 серпня 1974 року, Полікарп Плюйко, між іншим, зазначав: «Народився я 8 березня 1903 року в бідній, козацькій за станом, родині, в селі Білогорілка, Лохвицького повіту, на Полтавщині. Батько мій – Порфирій Михайлович Плюйко – був першою в селі людиною, що навчилася від дяка читати й писати, і це дало йому змогу бути сільським писарем від молодих років і аж до 1919 р. Мати – Мотрона Пилипівна (ур. Трохименко) – була великою трудівницею, мудрою, щиросердечною в поводженні з членами родини і з усіма сусідами, через що користувалася великою пошаною. Дід мій (по батькові) Михайло Омелянович помер, коли мені було два роки. Знаю зі слів матері, що він був героєм оборони Севастополя…