rss
02/18/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#369

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Білорусь: війна за ідентичність. Чи можливо зупинити культурне поглинання країни «русским миром»

Із чого пішла пропаганда? Насамперед із розуміння, що найкращий, найефективніший кінець війни, чи то внутрішньої, чи то із зовнішнім ворогом, здатні забезпечити не автомати чи танки, тобто не фізичне знищення, не перемога в матеріальному світі, а перемога в головах.

А успішне захоплення сусідньої держави в довгостроковій перспективі забезпечується не так її окупацією, фізичним насильством чи жорстоким режимом, як етноцидом. Однак таке розуміння існувало не завжди, як і єдине розуміння того, що таке державна незалежність і на чому вона ґрунтується.

Щодо походження держави, її функцій, структури і, зокрема, початків незалежності розроблено багато теорій та концепцій. Щоб не заглиблюватися в складні хитросплетіння наукових диспутів, у цьому контексті наведемо грубу, але досить наочну аналогію. Якщо державу минулих часів можна уявити як власний дім, то сучасну державу — як під’їзд багатоповерхового будинку. У першому випадку ви можете передати свій будинок у спадок, розділити між дітьми, частину здати в оренду, його навіть можуть відібрати, але в будь-якому разі стан, структура та облаштування залежать від власника, господаря, монарха. У другому випадку все це неможливо: ви не можете подарувати комусь частину під’їзду, ухваливши одноосібно рішення, нехай і порадившись із сім’єю, позаяк це простір загального користування. Не лише спільної відповідальності, а й спільних прав. Як у прикладі з під’їздом, ідеальна модель передбачає, що сучасна держава є простором спільноти. Та якщо в наведеній аналогії відокремленість спільнот, межі під’їздів досить очевидно фіксуються матеріальністю стін, то з населенням держави та її межами не все так однозначно.

Безумовно, можна побудувати Китайський, Берлінський чи який завгодно мур, обнести свою країну колючим дротом чи поставити стовпчики та пропускні пункти, але цілком очевидно, що це лише спосіб охорони й захисту кордонів, але не їхніх основ. Парадокс полягає в тому, що державні кордони — це абстракція, але така, що потребує дуже конкретних, не абстрактних, основ. І саме в головах закладаються основи державної незалежності та її матеріалізації. І саме за голови веде війну пропаганда.

Основи незалежності беруть початок у вкрай амбівалентних аспектах, які водночас спрямовані всередину й назовні. Аспектах, які, з одного боку, свідчать про максимальну гомогенність спільноти (спрямованість всередину), а з другого — про її максимальну інакшість, відмінність від решти. Якщо вибирати одне слово для означення цього аспекту, напевне, найкраще підійде «ідентичність». Передусім національна ідентичність (якщо коректніше, то ідентичність великих груп), розуміння, сприйняття, усвідомлення себе як українця, білоруса, вірменина тощо дають підстави говорити про існування певної спільноти, гомогенної всередині, але відмінної від решти.

Говорячи про національну ідентичність, зазвичай апелюють до культури, історії, історичної пам’яті, мови, релігії, ментальності тощо. У Білорусі, на відміну від України, довгий час спостерігаються внутрішні обмеження, бар’єри, що перешкоджають зміцненню національної ідентичності. Коли йдеться про сильну, стійку групову ідентичність, складно спиратися лише на згадані вище елементи.

Напевно, релігійний аспект, сповідування тієї чи іншої релігії або належності до тієї чи іншої конфесії є найменш значущими для білоруського суспільства. Так, за результатами дослідження центру Gallup, Білорусь є однією з 11 найменш релігійних країн світу. В умовах, де домінуючий історичний наратив і на рівні навчальних програм, і на рівні президента країни десятиліттями (не кажучи вже про період, що передував відновленню незалежності) вибудовується від радянського літочислення, Жовтневої революції, створення Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, війни 1941–1945 років, де відлік історії державності йде лише від створення БРСР, важко апелювати до стійкого історичного аспекту. Щодо мовного аспекту, то і на державному рівні, і на рівні повсякденного спілкування більшість білорусів послуговується російською, хоча згідно з дослідженнями та національними переписами рідною мовою переважно називають білоруську. Так, за результатами перепису населення 2009 року білоруську назвали рідною 53,2%, мовою спілкування вдома — 23,4%, тоді як у 1999-му — відповідно 73,6% і 36,7% (офіційні й повні дані перепису 2019 року ще не опубліковано). Деякі дослідники взагалі стверджують, що постійно білоруською послуговується тільки 6%. Понад те, у країні на офіційному рівні довгий час закріплявся дискурс, що апелює щодо Росії категоріями «братній народ», «свої люди», «один народ», не кажучи вже про різні «інтеграції» та «союзну державу».

За результатами одного з останніх досліджень НАН Білорусі, частка прихильників входження країни до складу РФ становить лише 7,7%. Водночас частка тих, хто виступає за цілковиту незалежність, за останні 16 років збільшилася на 14,9%. Однак у такій ситуації і для зовнішнього спостерігача, і для багатьох білорусів у разі зіткнення із загарбницькими інтенціями, не тільки фізичними, а й інформаційними, досить складно аргументувати той самий аспект, який дає підстави говорити про наявність певної спільноти, гомогенної всередині, але відмінної від решти (про що йшлося вище). І знову ж таки питання не в її відсутності, а в усвідомленні та навіть відчуванні більшістю білорусів її як такої.

Так, у Білорусі є білоруські національні сили, є відповідні групи впливу. Майже всі групи політичної опозиції якщо не використовують, то принаймні підтримують і просувають білоруську мову (але переважна частина саме послуговується), історію, культуру. Те саме можна сказати й щодо більшості незалежних та опозиційних ЗМІ. Всередині країни є групи, діяльність яких спрямована на формування та посилення білоруської національної ідентичності. Але, хоч як сумно, якщо проаналізувати конкретні результати хоча б останніх двох десятиліть, а саме представленість у парламенті, конкретні політичні зміни, кількість носіїв білоруської мови тощо, доведеться констатувати, що їхній вплив украй обмежений.

Але що як білоруський уряд в ім’я збереження влади в країні на противагу загарбницьким меседжам зрештою сам буде змушений культивувати зміцнення не державної, як було досі, а національної ідентичності? Для білоруської влади не існує майже нічого неможливого. Можна лише за один місяць переписати шкільні та університетські програми, зобов’язати всі державні служби та ЗМІ послуговуватися виключно білоруською мовою. Але… Але стійка національна ідентичність формується десятиліттями й століттями. Написати на всіх білбордах та в усіх підручниках, що ми білоруси, не те саме, що бути й відчувати себе ними. І це пастка для тутешньої влади, яка тільки починає розуміти значення національної ідентичності для збереження власних позицій перед зовнішніми загрозами на противагу всьому попередньому знищенню, розмиванню національної ідентичності як внутрішньої загрози власних позицій. Хто б не брався за питання стійкої національної ідентичності хоч білоруська влада, хоч пробілоруські сили, передусім воно є питанням культури.

Але що таке культура сьогодні, у контексті згаданої проблематики, у контексті національної ідентичності? Це не тільки і не стільки національна класична література, пам’ятки матеріальної культури, міфологія, фольклор тощо. Це не лише досягнення попередніх поколінь. Культура, на якій ґрунтується національна ідентичність, це не «святая святих», не музейний артефакт, не опис з енциклопедій (як лишилося чимало пластів культури, але не їхніх носіїв). Культура, на якій ґрунтується національна ідентичність, існує тут і тепер, зокрема створюється, трансформується, поділяється, транслюється цією самою спільнотою; спільні коди, символи, значення; актуальність і процесуальність. Попросіть будь-якого випадково обраного на вулиці білоруса назвати сучасного російського режисера — і він назве як мінімум Міхалкова, білоруського режисера — жодного, російського художника — як мінімум Нікоса Сафронова, письменника — Пєлєвіна, журналіста — Познера. Він пригадає безліч представників російської культури, але не білоруської. Тому що сьогодні білоруси більшою мірою живуть у просторі сучасної російської культури, аніж білоруської.

Нерідко можна почути, що білорусів, які розмовляють білоруською мовою і просувають білоруську культуру, називають «свядомыми», бо для них це свідомий ціннісний вибір. Але в сучасному світі, де часу й ресурсів завжди бракує, де вибір визначається прагматикою, а не обов’язком, де увага цінується вище, ніж будь-коли, культура стає ринковим продуктом. А найпростішим, найдоступнішим, а тому привабливим культурним продуктом є «фан», тобто розваги, забави, легке й приємне дозвілля. І для багатьох білорусів цей «фан» постачає саме російський інформаційний простір.

Відповідно в ситуації наявності критичних прогалин за вище описаними аспектами, багаторічного методичного й цілеспрямованого розмивання національної ідентичності не лише ззовні, а й всередині країни виникає дві альтернативи. Перша — далі перебувати у російському культурному просторі: у просторі російської літератури, кінематографа, шоу-бізнесу та насамперед ЗМІ. Друга — стимулювати, розвивати власну так звану масову шоу-культуру, привабливий, легкий, фановий культурний продукт, тому що в сучасних умовах через неї ймовірніше «провести» національний контекст, ніж через серйозну ціннісну повістку. «Мовою» почнуть розмовляти тоді, коли це буде «модно», а не тому, що це важливо. Безумовно, я перебільшую, коли кажу, що «фан» є гарантом незалежності, але якщо підсумувати, то питання незалежності бере початок від національної ідентичності; національна ідентичність спирається на національну культуру; а у сучасних умовах більші шанси в просуванні національної культури має саме популярний формат, шоу-бізнес.

Автор: Кірил Стаселько, Мінськ

Джерело: «Український Тиждень» (https://tyzhden.ua/World/239588), матеріал друкованого
видання № 3 (635)

ФІЛІП і САНЯ, або Дещо про компетентність та етикет

Давос: післясмак у різних «дегустаторів»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com