Їх вбили напередодні Нового року та Різдва. Вони – останні у 2019 році жертви неоголошеної Росією війни. Усі вони жили б, якби не війна. Якби не імперські амбіції російського керівництва.

Здається, в Кремлі розуміють тільки мову сили. Знову й знову від російської артилерії, від російських снайперів гинуть українські воїни. Тільки вони можуть зупинити і щодня зупиняють подальший наступ ворога. Ціною втраченого здоров’я. Важких поранень. Ціною життя…

Вічна пам’ять Героям.

Сергій Михальчук

Сергій Олександрович Михальчук народився 27 травня 1998 року, в селі Великі Проходи, Дергачівського району, Харківської області, у багатодітній родині.

Перші два класи Сергій відвідував у школі № 62 селища П’ятихатки, Київського адміністративного району Харкова. Починаючи зі 3 класу, хлопець навчався у Великопроходівському ліцеї Дергачівської районної ради; залишив по собі вкрай позитивні відгуки та спогади. Був членом шкільних команд із футболу, волейболу та баскетболу, активно брав участь у численних спортивних змаганнях, отримував спортивні винагороди на рівні району. Він закінчив 11 класів, а потім увесь час допомагав своїй родині, працюючи на важких та виснажливих роботах: лісоповалі, будівництвах, тощо.

1 лютого 2019 року Сергій Олександрович вступив на службу до лав Національної гвардії України.

Фото зі Facebook-сторінки заступника директора департаменту масових комунікацій Харківської облдержадміністрації Ігоря Ісаєнка

Коли він прибув до свого розвідувального підрозділу, спочатку командир навіть спробував відмовити його від цієї ідеї, адже служба розвідника – одна з найтяжчих в армії: спати уривками та де доведеться, їсти нашвидкоруч, постійні навантаження, холод, але, разом із тим, потрібно завжди тримати себе у максимальній концентрації та бойовій готовності. Сергій вислухав ті слова та твердо відповів: «Мене не лякають труднощі». Важка робота з дитинства загартувала його тіло, душу та волю, він став людиною з міцним сталевим стрижнем усередині. І командир узяв його на посаду кулеметника ПК.

Він був молодим за віком у паспорті, але дорослим та виваженим у своїх вчинках і думках. Він не був схожим на ніжних та слабких підлітків з міст. Життєві уроки зробили з нього кремінь, людину, яка чітко вміє розставляти пріоритети, яка відрізняє головне від другорядного. Людину, яка знає, що хоче, та втілює свої бажання у реальність, йдучи до мети чітким розміреним кроком справжнього солдата.

Так. Саме так. Він був справжнім.

Сергій був геть неконфліктною людиною, мав спокійний характер, уникав будь-яких сварок, і, головне, він не любив пліток. Кажуть, що чоловіки, коли збираються разом, пліткують не гірше, ніж жінки. Можливо. Але це – не про Сергія Михальчука. Казати щось про людину за її спиною – то була не його стихія. Він надавав перевагу розмові очі в очі. Говорив, що якщо хтось має якісь претензії, то нехай каже одразу, дивлячись в обличчя співрозмовника. Ця унікальна прямота була ще однією його особливою рисою характеру.

Він завжди допомагав людям: що односельцям, що побратимам. Завжди брав над слабшими від нього шефство, опікувався ними, мов рідними братами. Хоча в армії кожен, хто тримає автомат поруч із тобою, є твоїм братом. Сергій дуже швидко вчився всьому, іноді навіть швидше, ніж потрібно було, складалося враження, що він хоче все встигнути та все випробувати на собі. Він поспішав жити, насолоджуючись кожним днем, а потім стався той клятий обстріл, який вбив цього чоловіка.

Сержант, старший кулеметник бронеавтомобіля 2-го взводу розвідки спеціального призначення роти спеціального призначення 4-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України.

Загинув 14 грудня в районі селища Новолуганське, Бахмутського району, Донецької області, від смертельних уламкових поранень, які отримав під час мінометного обстрілу наших позицій, прикривши своїм тілом побратима та взявши увесь удар на себе.

Похований 18 грудня на Алеї Героїв 18-го кладовища Харкова. У нього залишилися батьки, троє братів (один з яких – брат по батькові) та троє сестер.

За виказаний героїзм Сергія Михальчука посмертно представлено до вищої державної нагороди та звання «Герой України».

Віктор Пруський

Віктор Федорович Пруський народився 26 листопада 1970 року, в Рівному.

Після закінчення 10 класів школи № 18 Віктора Федоровича майже одразу було призвано на строкову службу, яку він проходив у 4-й розвідувальній роті 8-ї окремої бригади спеціального призначення до 18 жовтня 1990 року. Під час «Трагедії 9 квітня», що сталася у Тбілісі у 1989 році, його було перекинуто до грузинської столиці на підсилення контингенту Радянської армії. Але коли він туди прибув, уже все скінчилося, антирадянську демонстрацію розігнали, тому перебувати у Тбілісі довелося лише декілька днів, після чого спецпризначенці повернулися на місце постійної дислокації частини.

Він любив гори, жив ними, дихав ними, мріяв про них, це було найбільше захоплення його життя. Починаючи з 5 класу школи, Віктор займався альпінізмом, разом зі своєю групою обійшов увесь Кавказ, підкорюючи вершину за вершиною, це захоплення робило його по-справжньому щасливим. Також він дуже добре тримався на воді. Якось посперечався з друзями, що зможе переплисти Басівкутське озеро (місцева водойма на Рівненщині), і не у ширину, а вздовж, а це – неабияка відстань. І він переплив, впевнено та спокійно, вигравши суперечку (поки він долав ту велику відстань, друзі страхували його у човні, що плив поруч із ним).

Фото «Рівне 1» (https://rivne1.tv)

Повернувшись зі строкової, він влаштувався працювати неофіційно: його товариш мав бокс із ремонту автівок, а у Віктора Федоровича був хист до ремонту двигунів, тому він працював там деякий час. У нього було дуже багато друзів, які знали, що Віктор просто не вміє відмовляти тому, хто просить допомоги. Надійність та порядність були його особливо характерними рисами. З ним спокійно можна було б йти у розвідку, знаючи, що твоє життя – у повній безпеці, бо за спиною був Віктор Пруський, який прикривав би тебе до останнього.

30 вересня 2016 року він підписав з 14-ю ОМБр контракт, служив на посаді оператора ПТРК, брав участь у бойових діях у районі Щастя. 25 січня 2019 року термін контракту сплинув, Віктор Федорович ненадовго повернувся додому, але всидіти на місці не міг, казав рідним: «Там молоді хлопці воюють, а я, старий, повинен вдома відсиджуватися?» Тому 22 травня 2019 він знову пішов на контрактну службу.

Молодший сержант, командир бойової машини-командир відділення 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 9 грудня ввечері, в районі селища міського типу Новотошківське, Попаснянського району, Луганської області, від смертельних уламкових поранень, які отримав під час підриву на невідомому вибуховому пристрої.

Похований 13 грудня на Алеї Слави кладовища «Молодіжне». У нього залишилися мати, сестра та племінник.

Василь Лісіцин

Василь Анатолійович Лісіцин народився 1 січня 1991 року, в селі Скалівські Хутори, Новоархангельського району, Кіровоградської області. Мешкав у Кропивницькому.

Після закінчення 9 класів школи № 2 Василь отримав фах слюсаря з ремонту автівок. Потім його призвали на строкову, повернувшись з якої він працював автослюсарем у товаристві «Мотор-Олві» до 2014 року. Був призваний за мобілізацією у серпні 2015 року, службу проходив у 3-й роті 1-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

23 квітня 2018 року призваний за контрактом Кіровоградським МВК.

Фото зі сторінки Кіровоградської ОДА

Старший солдат, водій-електрик 40-ї окремої артилерійської бригади. З 15 серпня 2019 року був відряджений до 28-ї окремої механізованої бригади на посаду механіка-водія.

Загинув 17 грудня о 18:30 у районі міста Мар’їнка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 20 грудня на Рівнянському кладовищі Кропивницького. У нього залишилася прийомна мати.

Джерело: «Цензор.НЕТ»
(https://censor.net.ua/r3168014)