Китайський коронавірус (2019-nCo V) дав людству неабиякий шанс згадати, що воно – не вінець творіння, а всього лишень ланка еволюції, котра з категорії паразитів може доволі швидко перейти в категорію харчів для якогось вірусу, котрого і живою природою назвати тяжко. Ну а для України наразі – це шанс навести лад в системі охорони здоров’я.

Донедавна – а може ще й зараз – українська владна еліта, зокрема, і та, від якої залежав стан цієї системи, вважала себе вищою кастою обраних – людей, котрі можуть запросто користуватися послугами найкращих лікарів країни, а в більшості випадків – найкращих лікарів найрозвиненіших країн світу. Тому проблеми охорони здоров’я простих смертних їх турбували мало.

Глобальні віруси в таких випадках – найкращі ліки від втрати зв’язку з реальністю.

Вірусні пандемії, мабуть, як ніщо інше, дають людству шанс відчути себе тим єдиним ланцюгом, міцність якого залежить від його найслабшої ланки.

Ти можеш бути мегабагатим і мегапопулярним, але ти вийдеш подихати повітрям, в якому пчихнув якийсь носій динозаврячого грипу – і все твоє багатство разом із твоєю популярністю підуть коту під хвіст.

У Франції відразу після Другої світової війни розробили механізм повного відшкодування витрат на лікування навіть найбіднішим прошаркам населення – боялися епідемій. Туберкульоз та кір в ті часи були поширеним явищем, та й інших масових заразних халеп не бракувало. Система з тих часів працює непогано, хоча і досить дорого: на соціальну безпеку (так називається система відшкодувань на лікування) французи витрачають щороку понад чверть валового національного продукту.

Високі податки з виробництва та бізнесу дають можливість французам лікувати за державний рахунок незаможних та літніх громадян, виплачувати численні субсидії та допомоги нужденним, фінансово підтримувати розгалужену систему благодійних організацій. І ці ж таки податки витискають майже 5 млн французьких громадян за межу бідності. Щоправда, межа бідності у Франції – це 800 євро на місяць. При цьому, щоправда, французи не втомлюються скаржитися, що держава до них байдужа – а українці не втомлюються милуватися Францією і знов та й знов мріяти про Париж чи Лазурове узбережжя.

Хатинка Les Cedres вважалася чи не найдорожчою нерухомістю в світі…

Щоправда, в деяких українців ці мрії стають реальністю.

От, для прикладу, Рінат Леонідович Ахметов нещодавно прикупив собі хатинку на згаданому узбережжі – за якихось там €200 млн. Садиба Les Cèdres колись належала королю Бельгії Леопольду II, а потім перейшов у власність родини Марньє-Лапостоль, відомої виробництвом коньячного лікеру Grand Marnier. Будиночок із 14 спальнями розташований на території площею 14 га.

От видно, що мріє людина про щось королівське, величне. Не думає про те, що зробили французи зі своїми королями задля того, щоб збільшити податки і забезпечити собі країну, вільну від епідемій.

І великі податки людина платити не хоче.

А от до королівської величі у французькому варіанті тягнеться. Думка про те, що королівська велич йде в комплекті з її наслідками, теж явно оминає українських пошановувачів хатинок на Лазуровому узбережжі…

А дарма.

Тим часом Україна, як і весь світ, поволі підходить до тієї межі, за якою французький варіант «соціальної безпеки» стає єдино можливим шансом людства вижити. Віруси та бактерії стають дедалі вигадливішими, дедалі більше мешканців планети Земля опиняються поза можливістю отримати вчасну і якісну медичну допомогу.

Рано чи пізно такий «заряд динаміту» під здоров’ям людства має вибухнути. Можливо, це буде і не 33 мільйони осіб, як у похмурих прогнозах Біла Гейтса, але мало нам не здасться – це однозначно.

В Україні ніби з одного боку і нема приводів наразі бити у дзвони дуже голосно.

Станом на вівторок в Україні жоден із чотирьох випадків «коронавірусу» не підтвердився. Принаймні, так кажуть в МОЗ. Починаючи з 26 січня в аеропорту «Бориспіль» запроваджено температурний скринінг для осіб, які прибули із Китаю.

Але лікарі-інфекціоністи, котрі в нас ще лишилися, як то не дивно, добре розуміють, наскільки це становище легко може перерости в катастрофу.

У процесі медичної реформи українське МОЗ прагне перевісити обов’язки лікарів-інфекціоністів на плечі сімейних лікарів. Так-так, тих самих сімейних лікарів, котрі зараз намагаються витягнути по дві-три ставки педіатра плюс ще три ставки терапевта кожен. Якщо ще у великих містах у хворого є невеличкий шанс потрапити на консультацію, то у маленьких містечках, не кажучи вже про села, навіть у «несезон» ця можливість прямує до нуля, а у випадку епідемії хворий має більше шансів померти в черзі, ніж потрапити до лікаря.

А лікар цей, у випадку серйозної епідемії, мало чим зможе хворому допомогти. Бо – сюрприз! – набір знань терапевта від набору знань інфекціоніста відрізняється неймовірно. Це навіть якщо йдеться про вже доволі звичні і відомі нам хвороби. А якщо йдеться про якісь нові незнайомі віруси – то ситуація взагалі вкрай печальна.

Навіть якщо чиновники з МОЗ виповзають в телеекрани з оптимістичними заявами, що в нас все готово до боротьби.

В травні 2014 року Україна була підготована до боротьби на військовому фронті набагато краще, ніж зараз – на фронті медичному. Десь на 10 порядків від нуля краще.

Сімейні лікарі, на плечі яких переклали купу функцій санепідемстанцій, готові до війни з вірусом десь так само, як наші паркетні генерали з животиками, вдвічі тяжчими за решту тіла, були готові до війни з Росією у травні 2014 року.

Для того, щоб сімейні лікарі бодай розуміли, що від них вимагається, їм для початку потрібно хоча б провести курси з інфекційного контролю та біобезпеки. Для всіх. Відразу. По всій країні.

А потім провести експеримент: чи замінить сімейний лікар після курсів інфекційного контролю спеціаліста-епідемолога?

Понад 90 років тому для боротьби з епідеміями радянська влада створила Держсанепідслужбу. Вона мала низку завдань, що стосуються профілактики інфекційних та професійних хвороб, отруєнь, радіаційних уражень людей та шкідливого впливу факторів навколишнього середовища. СЕС (санітарно-епідеміологічні станції) були частиною централізованої системи органів, установ, закладів та підрозділів санітарно-епідеміологічного профілю. У 2017 році Кабмін вирішив Держсанепідслужбу розформувати. Натомість створили Центр громадського здоров’я МОЗ України.

Через відсутність коштів у бюджеті в МОЗ запропонували скоротити кількість працівників, лікарів-профілактиків, лікарів-епідеміологів, гігієністів, лаборантів з 15 тисяч до півтори тисячі.

Отже, Центр є – а от епідемологів немає. Інфекційних лікарень немає. Засобів індивідуального захисту для лікарів – немає.

Лікарень з інфекційними відділеннями в столиці України – всього дві.

От привезуть людину з цим новим коронавірусом у звичайну лікарню. Що буде далі? Похворіють всі хворі цієї лікарні, плюс всі лікарі. Бо, як ми вже сказали, індивідуальних засобів захисту в лікарів немає. Індивідуальні засоби захисту – це не марлева одноразова маска. І навіть не захисні окуляри, яких, до речі, теж немає. Для лікарів це – костюм біозахисту, ті самі «космонавти», котрих так часто показують у західних фільмах і в новинах з Китаю. Вже саме сидіння в такому костюмі – нелегка справа, а ще спілкуватися з пацієнтом у ньому – взагалі фокус на грані фантастики. Але – це дає можливість лікарю вижити. Поки що таких можливостей в українських лікарів нема…

Приладів для лікування пацієнтів з гострими інфекційними пневмоніями, коли вже легені кров’ю переповнені, в Україні теж майже немає.

«Заступник міністра МОЗ України Віктор Ляшко на зустрічі з президентом запевнив, що в Україні готові лікувати вірус (!!!), якщо його буде виявлено. Тобто, якщо вірус захворіє, його полікують?! Чим будемо виявляти невідомо, але «технології, які допомогли вилікувати людей в Китаї, застосовуються і в Україні. Наші інфекціоністи знають про них і готові ними скористатися. За допомогою таких же технологій вони лікують грипоподібні захворювання». Геніально! При цьому фахівцям зрозуміло, що специфічної терапії немає, і якщо виникне пневмонія та дихальна недостатність, то допоможе лише Extracorporeal membrane oxygenation (ECMO)! А ось цих апаратів в українських клініках практично немає (переконайте мене в зворотному, колеги-клініцисти)! Засобів захисту лікарів та персоналу клінік також немає, але їх легко можна придбати – задля цього і була зустріч, чи не так? Чому не сказати президенту, що потрібно негайно купити ECMO та медичні респіратори?! Міністр-юрист може про це не знати, а лікар, фахівець з інфекційного контролю? Чи совєтський союз головного мозку заважає?» - обурювався з цього приводу у соцмережі Фейсбук професор Віктор Досенко, завідувач відділу загальної та молекулярної патофізіології Інституту фізіології імені О. О. Богомольця НАН України.

Апарат ECMO коштує 5 млн гривень. І такі апарати повинні бути в кожному обласному центрі як мінімум. Зараз їх на всю Україну є заледве пару штук. День роботи такого апарата коштує 100 доларів приблизно. Плюс необхідно навчити лікарів користуватися таким апаратом.

Фахівці-епідеміологи ще й вимагають від влади негайно ухвалити новий, удосконалений, закон про санітарно-епідеміологічний добробут з розробленою сучасною системою епіднагляду. Тобто – не скорочувати епідемологів, а створити цілу систему епіднагляду. На що теж, зрозуміло, потрібні гроші.

Але без такої системи ніяк не обійтися – вижити в країні, ураженій вірусом, буде вкрай складно всім – і жебракам, і олігархам.

І от тут ми знову повертаємося до шанувальників королівських апартаментів і Лазурового узбережжя…

Кілька спалень королівського будинку продати – і вже можна забезпечити Україну не тільки апаратами ECMO, а й костюми біозахисту для кожного сімейного лікаря придбати…

Бо епідемія – то така штука, яка геть не дивиться, чи перед нею жебрак, чи олігарх з королівськими замашками… Це якраз саме той випадок, коли міцність ланцюга залежить від найслабшої ланки, а здоров’я олігарха – від того, наскільки здоровим є той безхатько, котрий вийде з-за рогу назустріч і раптово пчихне.