rss
04/09/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Українці в Краю та на чужині через призму життєвого шляху полтавця Івана Дяченка та його родини

Продовження.
Початок у № 52 за 2019 р.
та №№2, 3 за 2020 р.

19 – Жеґестів (пол. Żegiestow) – село в Польщі, на Лемківщині, в ґміні Мушина, Новосондецького повіту, Малопольського воєводства, розташоване на кордоні зі Словаччиною – на протилежному західному березі Попраду лежить село Сулин, Пряшівського краю, Старолюбовняського округу. На північ розташоване село Верхомля Велика, на схід – Злоцьке. З листопада 1918 до січня 1920 село входило до складу Лемківської Республіки. До середини XX ст. в регіоні переважало лемківське населення. У 1939 році зі 1130 мешканців села – 930 українців, 190 поляків і 10 євреїв. До 1945 р. в селі була греко-католицька парафія Мушинського деканату (до неї належала також дочірня церква в селі Зубрик), була мурована в 1920 р. церква святого архангела Михаїла.

20 – Український комітет – президент УНР Андрій Лівицький від початку окупації перебував у Варшаві. 1944 р. переселився до Ласка, біля Лодзі, а згодом – до Шадка. Багато інших, передусім, діячів УЦК, працівників навчальних закладів, які залишилися без роботи, шукали працевлаштування в різних управліннях, господарчих та освітніх установах. Микола Ковальський, колишній голова Українського центрального комітету, працював контролером у кооперативі «Сполем».

Ті українські діячі, що залишилися у Варшаві, здебільшого, петлюрівці, розпочали клопотання про створення Українського допомогового комітету – громадської організації, створеної Українським центральним комітетом (не плутати з УЦК, створеним політичними емігрантами у 1921 р.), головна садиба якого була у Кракові, під керівництвом проф. Володимира Кубійовича. Основою для створення допомогових комітетів було бажання і потреба допомагати українському населенню в його осередках у Генеральному губернаторстві. Варшава не відповідала цим критеріям, однак окупаційна влада (з невідомих докладно причин) погодилася на створення тут допомогового комітету. Першим його головою був призначений Юрій Липа, лікар, письменник і публіцист, його замінив офіцер армії УНР Андрій Вовк, згодом головою було призначено офіцера армії УНР, петлюрівця, підполковника Михайла Поготовка. Заступником М. Поготовка був офіцер армії УНР Андрій Крижанівський, передвоєнний діяч варшавського відділу УЦК. Організаційним керівником і, водночас, відповідальним за фінанси був Васютинський, який знав німецьку мову, що полегшувало підтримування контактів з окупаційною владою. Працівниками були Григорій Дорошенко, Сергій Гамалій, Теодор Когутяк, Валентина Соловій. Молодіжною секцією комітету керував Євген Поліщук з Острога, що на Волині. Крім того, Таранда був відповідальним за справи культури. До комітету належав також Денисенко (можливо, Павло), офіцер колишньої армії УНР. Завдяки діяльності допомогового комітету була відкрита Міська торговельна школа з українською мовою навчання та українська початкова школа. Тоді як торговельна школа діяла офіційно, то початкова школа не отримувала допомоги з боку окупаційної освітньої влади.

21 – Літава (словац. Litava, угор. Litva) – село, громада в окрузі Крупіна, Банськобистрицького краю (центральна Словаччина), традиційний регіон Гонт. Кадастрова площа громади – 22,13 км². Розташоване на відстані ~12 км на південний схід від адмінцентру округу міста Крупіна. Перша згадка 1135 року як Lytua.

22 – Словацьке національне повстання – (словац. Slovenskе nаrodnе povstanie), також відоме як повстання 1944 року – збройне повстання, організоване словацькими силами спротиву та спрямоване проти режиму Першої Словацької республіки періоду Другої світової війни. Почалося 29 серпня 1944 року в місті Банська Бистриця та охопило значну територію Словаччини. Було повністю придушене 28 жовтня того ж року з допомогою військ СС та Вермахту. Втім, партизанська війна проти німецьких та лояльних до режиму словацьких військ тривала на теренах країни до її захоплення регулярними частинами совєцької армії навесні 1945 року.

23 – Словацька національна рада (СНР) – на засіданні 29 червня 1944 р. ухвалила рішення про встановлення зв’язку із совєцьким командуванням і координацію своїх дій з діями совєцької армії. З цією метою делегація у складі К. Шмідке (від СНР) і підполковника М. Ферьєнчика (від ВЦ) 4 серпня 1944 р. вилетіла до Москви. 7 і 8 серпня вони мали розмови з представниками Генерального штабу совєцької армії та державних органів. Були узгоджені плани повстання, суть яких полягала в тому, що при спробі німців окупувати Словаччину народ повинен виступити всіма силами (зокрема, й силами словацької армії), звільнити й утримати, по можливості, більшу частину словацької території, організувати на ній тимчасову народну владу. У кінці війни Словацька національна рада взяла під контроль всю Словаччину. Використовуючи гасла словацького націоналізму, комуністи прагнули утримати владу, але на виборах 1946 року некомуністичні партії здобули в раді 63% місць. Тоді комуністи змінили свою тактику, роблячи ставку не на переконання, а на насильство; в країні почалися масові арешти.

24 – Крупіна (словац. Krupina, нім. Karpfen, угор. Korpona) – місто в центральній Словаччині, біля підніжжя Штявницьких гір і Крупинської планіни. Магдебурзьке право Крупіна отримала в 1238 році, хоча вперше згадується в 1135 році в листі короля Бели II. Місто Крупіна тоді стояло на знаменитій торговельній дорозі Magna Via, що веде від Балтики до Адріатики. В даний час Крупіна (населення близько 8 тис. осіб) – адміністративний центр округу Крупіна, Банськобистрицького краю.

25 – Детва (словац. Detva) – місто в центральній Словаччині в Банськобистрицькому краї. Адміністративний центр однойменного округу Детва. Тепер населення близько 14 тисяч осіб. Детву засновано у 1638 році.

Title 
 Автор допису доц. д-р Олександр Панченко
в Українському Національному музеї
(Чикаго, США, 2016 р.)

26 – Лученець (словацькою – Luсenec, нім. Lizenz, угор. Losonc) – місто в центральній Словаччині. Тепер населення – близько 28 тис. Було вперше згадане у 1128 році, але аж до XV сторіччя місто було невеликим поселенням. У 1451 році Лученець уже згаданий як місто. У 1828 році в Лученці проживали 3000 мешканців, було 216 будинків і 229 ремісничих майстерень. Після розпаду Австро-Угорщини Лученець став місцем боїв між чехословацькою армією і угорською. Угорська армія була змушена відступити, а трохи пізніше за арбітражем місто ввійшло до складу Чехословаччини. У 1938 році Угорщина окупувала місто знову. 14 січня 1945 року Лученець звільнили частини совєцької та румунської армій.

27 – Братислава (словац. Bratislava (до 1919 р. – Presporok, Прешпорок, Presporek, Прешпорек, нім. Pressburg, Пресбурґ, угор. Pozsony, Пожонь) – тепер столиця Словацької республіки, місто в центральній Європі, в період з 1536 до 1784 рр. – столиця Угорщини. 1939-1945 рр. – столиця Першої Словацької республіки, задунайська частина (сучасний район Братислави), анексована Німеччиною. Місто примітне також тим, що є єдиною столицею світу, яка безпосередньо має кордони з двома іншими державами – Австрією й Угорщиною. Братиславська вулиця Копчанська переходить у вулицю Прессбургерштрассе сусіднього австрійського села Кіттзе. До 1936 року з Братислави до Відня можна було дістатися міським трамваєм.

28 – Еттеншвайлер – місцевість (поселення, тепер на мапі також автостоянка) поблизу міст Амтцелль, Нойкірх, Хергац та Ванген-ім-Алльгой. Ettensweiler розташований поблизу міста Wangen im Allgаu, де можна припаркувати вантажівку на стоянці, можна також легко перейти до зони відпочинку з будь-якими супутніми спорудами.

29 – Ванген-ім-Алльгой (нім. Wangen im Allgаu) – місто в Німеччині, районний центр, розташований в землі Баден-Вюртемберг. Підпорядкований адміністративному округу Тюбінген. Входить до складу району Равенсбург. Населення становить 27 461 особа (на 31 грудня 2010 року). Має площу 101,28 км². Місто поділяється на 6 міських районів. У місцевій церкві святого Мартіна зберігається робота німецького художника Гегенбаура «Мадонна з дитиною» («Madonna mit Kind»).

30 – Аугсбург (нім. Augsburg) – одне з найдавніших міст Німеччини, важливий університетський і регіональний центр Баварії. Розташоване при злитті гірських річок Вертах і Лех. Історія міста починається приблизно за 15 років до нашої ери, коли там постала римська військова колонія, що називалася Августа Вінделікорум. У 1945-49 роках на рівні з Мюнхеном, Регенсбургом – один з центрів українців Німеччини. Від 1945-го до 1949-го років у місті проживали 6000 українців. У той час та ще кілька років по тому в Аугсбурзі містилося Центральне представництво української еміграції (ЦПУЕ). В українських таборах переміщених осіб, здебільшого, в Зомме-Казерне (нім. Somme-Kaserne), розвивалося українське культурне, наукове і суспільне життя: тут було організовано Українську вільну академію наук (УВАН), філію Українського вільного університету (УВУ), Український музей, Мистецький Український Рух, дві парафії, три церковні братства та 14 різних громадських організацій. 1946 року відновлено Спілку Української Молоді (СУМ), закладено Інститут живих мов, продовжено діяльність української Модржанської гімназії (діяла в Чехословаччині від 1923 до 1944 рр.). У таборах діяли дитячі садки, українські народні школи, фахові школи й курси, два хори, оркестр, балет і різні гуртки самодіяльності. Від 1948 до 1950 рр. тут містилися Українська Національна Рада і керівництво деяких політичних партій. Видавалися табірні газети та журнали, які друкувалися спочатку циклостилевим способом, а від 1946 року – також з використанням друкарської техніки. У Зомме-Казерне часто відбувалися різні регіональні й крайові конференції та з’їзди – як-от 1-й з’їзд Об’єднаних українських жінок (ОУЖ) (15-16 грудня 1945), 1-е засідання Головної ради ЦПУЕ (4-7 березня 1949 р.). Видрукувано кілька десятків книжок різного жанру й ілюстровано журнал «Пу-Ґу». 1949 року табори переведено з Аугсбурга до Лайпгайма. Деякі інституції продовжували свою діяльність у Лайпгаймі та Мюнхені. У таборах та приватно в Аугсбурзі жили кілька десятків визначних культурних і політичних діячів та відомих письменників: У. Самчук, Ю. Шерех, Ю. Косач, М. Орест-Зеров, В. Державин, Л. Полтава, В. Барка, Т. Осьмачка, Д. Дорошенко. Нині в Аугсбурзі діє німецький інститут Буковини, який 2000 видав підручник з української мови для німців. Живуть донька отамана Остряниці (ад’ютанта гетьмана П. Скоропадського) – графиня фон Остряниця, архітектор В. Дахно.

31 – Табори переміщених осіб або табори Ді-Пі (з англ. Displaced Persons, скорочено: D. P., а в трансліті: Ді-Пі) – скупчення «переміщених осіб» на території Західної Німеччини й Австрії, окупованих з 1945 року американськими, британськими й французькими військами. У таких таборах у реквізованих військових казармах, воєнних робітничих оселях, школах тощо в 1947 р. перебували 1,6 млн біженців (головним чином – зі Східної і Південно-Східної Європи) – зокрема, близько 200 000 українців. До липня 1945 табори Ді-Пі підлягали компетенції Найвищої Головної Кватири Експедиційних (альянтських) військ (SHAEF), з доручення якої ними відав відповідальний за цивільні справи відділ DP Branche G-5; потім компетенції окремих окупаційних армій з координуючим осередком в СДРХ (Екзекутива для Ді-Пі), до якого входили представники американських, британських та французьких армій і Міжнародного комітету для біженців у Женеві. Адміністрація і матеріальна опіка таборів Ді-Пі була у заряді допомогових організацій при ООН з доручення окупаційної влади: з 1945 до липня 1947 рр. це були UNRRA (англ. United Nations Relief and Reparation Administration), а згодом – IRO (англ. International Refugee Organization). По закінченні переселення Ді-Пі та включення їх у німецьку (закон 25.04.1951) та австрійську економіку та установи цих країн, правну опіку над залишенцями перебрав Високий комісар ООН для справ втікачів у Женеві. Кількість таборів Ді-Пі постійно зменшувалася: з 493 у 1946 до 223 у 1950; у 1956-58 рр. вони перестали існувати, а їх мешканців переведено в новозбудовані оселі або приватні помешкання. Українські біженці 1946 р. перебували у 125 таборах, 1949 – у 110 таборах Ді-Пі (близько 80 з них були заселені виключно або, здебільшого, українцями).

Найбільші українські табори (від 2000 до 5000 осіб) містилися в американській зоні у Мюнхені (Карлсфельд, Варнер-Касерне), Аугсбурзі (Соме-Касерне), Міттенвальді (Єгер-Касерне), Регенсбурзі (Ганґгофер-Зідлюнґ), Ашаффенбурзі, Берхтесгадені («Орлик»), Байройті (Леопольд Касерне); у британській зоні в Ганновері та Гайденав; у французькій зоні в Штуттгарті; в Австрії – у Зальцбурзі. В українських таборах Ді-Пі вже у 1945 постало місцеве українське самоуправління, однак воно не мало жодного впливу на адміністрацію самого табору, яка була повнотою в руках УНРРА. Щойно з 1947 (де юре – з 1948, розпорядження Головної Кватири ІРО в Женеві 15 червня 1948) українські таборові самоуправління співпрацювали в управі таборів Ді-Пі, причому, в адміністративних справах підлягали органам ІРО, по громадській лінії – Центральному Представництву Української еміграції (ЦПУЕ). В українських таборах Ді-Пі впродовж кількох років їхнього існування жваво розвинулося суспільно-громадське, політичне, культурно-освітнє, релігійне, господарське, літературно-мистецьке життя та видавнича діяльність. У 1948 році в таких таборах працювало: 102 народні школи, 35 гімназій, 12 інших середніх шкіл, 43 фахові школи, виходило 232 періодичні видання і з’явилося 818 книжкових видань.

Title 
 Іван Андріянович Дяченко (четвертий справа).
Ляйпхайм, Західна Німеччина, 1952-й рік

32 – Лайпгайм (нім. Laupheim) – місто в Німеччині, районний центр, розташований у землі Баден-Вюртемберг. Підпорядкований адміністративному округу Тюбінген. Входить до складу району Биберах. Натепер населення цього міста становить близько 20 тис. осіб, має площу 61,78 км², місто поділяється на 5 міських районів.

  1. Перебуваючи ще в Україні до Другої світової війни, я декілька разів призивався для проходження військової підготовки в територіальній 25 стр. дивізії в таборі Яреськи (33).

33 – Село (станція) Яреськи (Полтавщина) розташоване на високому лівому березі річки Псел, вище за течією, на відстані 4 км розташоване смт. Шишаки, нижче за течією, на відстані 1,5 км розташоване село Нижні Яреськи. До села примикає великий лісовий масив (сосна). Поруч – залізниця, станція Яреськи за 2 км. До села веде окрема залізнична гілка. Містечко Яреськи у 17-му сторіччі – адміністративний центр Яреськівської сотні Миргородського полку. За універсалом гетьмана Івана Мазепи від 29 серпня 1699 р. належало до полкового судді Григорія Зарудного. У 1726 році мало 201 садибу. У 1781 р. в Яреськах було 307 хат та приблизно 1100 мешканців. З 1782 – центр Яреськівської волості московитської імперії. 1859 року в козацькому хуторі налічувалося 19 садиб, мешкало 114 осіб (52 – чоловічої статі та 62 – жіночої). Від 1917 року – у складі УНР. Від 1921 року окуповане большевицькою Московщиною, встановлено комуністичний режим. В час Голодомору за 1932-1933 років населення зменшилося від 1500 до 700 осіб. Олександр Довженко знімав у Яреськах свій фільм «Земля» (1929), епізоди до фільмів «Іван» (1932), «Щорс» (1937). Ці місця показав Довженкові художник Василь Кричевський, коли режисер шукав натуру до фільму «Звенигора». Напередодні німецько-совєцької війни у польовому таборі біля станції Яреськи, Шишацького району, Полтавської області, на березі річки Псел, ймовірно, перебували також підрозділи створеної 9 вересня 1939 року в місті Павлоград 30-ї стрілецької Іркутської ордена Леніна, «тріжди краснознамьонной» дивізії імені «Вєрховного совєта УРСР» та 498 стрілецького полку Харківського військового округу. Деякі частини цієї дивізії та полку т. зв. «красноуфімцев» постійно дислокувалися також у містах Полтава, Миргород та Красноград.

  1. – Під час німецько-польської війни 13.9.39 року був мобілізований до армії до 410-го окремого панцерного батальйону (34), в якому був начальником харчового постачання – інтендантська служба. 17.11.39 повернувся з армії і працював знову в Облрізнопромсоюзі.

34 – 410 окремий панцерний батальйон. Спочатку 410-й окремий танковий батальйон перебував у складі Одеської армійської групи, 17 вересня 1939 війська «красной арміі» перейшли совєцько-польський кордон, і почався їхній «визвольний» похід у Західну Україну. Ця група разом з батальйоном, в якому проходив службу інтендант І. А. Дяченко, ввійшла до складу т. зв. українського фронту, але військова група участі в бойових діях не брала, у складі діючої армії вона перебувала зі 17.9.1939 до 28.9.1939 рр. У вересні 1939 року Одеська армійська група була перейменована в 13-у армію, пізніше, в період совєцько-фінської війни, у 410-й танковий батальйон (22 танки типу Т-37 та 14 танків типу Т-26) перебував у складі 56-ї стрілецької совєцької дивізії.

  1. – В 1940 році Полтавський облвійськомат при переатестації старшин резерву встановив мені військовий ранг – інтендант 3-го рангу (капітан).

На еміграції працював у різних українських громадських організаціях.

Зараз працюю:

  1. Голова комітету сприянні УНР в м. Ляйпгайм.
  2. Голова філії СУВ в м. Ляйпгайм.
  3. Голова батьківського комітету гімназії в м. Ляйпгайм.
  4. Член Головної управи СУВ на Німеччину – оргреферент.
  5. Уповноважений Ресорту внутрішніх справ УНР (35) на бритійську зону для організації комітетів сприяння і збірку грошей для УНРади, також був членом інших організацій.
Title 
 У редакції часопису «Всесвіт» (зліва направо):
Олександр Довженко, Кость Гордієнко
й Микола Хвильовий (м. Харків, 1925)

35 – Ресорт внутрішніх справ УНР входив до складу уряду Української Народної Республіки в екзилі (на еміграції, у вигнанні) (Державного центру Української Народної Республіки (ДЦ УНР), що складало сукупність законодавчих та виконавчих українських органів влади, які внаслідок большевицької агресії та утворення УРСР перебували з кінця 1920 року поза межами УНР, на території Польської республіки в Тарнові (деякі установи в Ченстохові); згодом державні установи діяли в багатьох містах – Варшаві, Парижі, Веймарі, Кіссінгені, Мюнхені, Філадельфії. На час написання автобіографії Іваном Андріяновичем Дяченком – президент УНР – Лівицький Андрій Миколайович – 1926-1954 (до 1944 – гол. отаман); голова Ради народних міністрів УНР – Мазепа Ісаак Прохорович – 1948-1952; голова УНРади – Багряний Іван Павлович – 1948-1952. Члени уряду УНР в екзилі, що були обрані на десятій сесії УНРади 1989 року: голова уряду – Іван М. Самійленко, останній керівник ресорту внутрішніх справ – Юрій Іхтіаров.

  1. – В комуністичній партії ніколи не був, а навпаки – борюсь на життя або смерть (останні 4 слова в цьому реченні та слово «навпаки» закреслено олівцем) проти світового комунізму і фашизму. За політичним переконанням – демократ-республіканець. Маю таку зі собою родину: 1. Дмитренко Тетяна – 24.10.1903 р. 2. Донька Лариса 30.5.1930 р. 3. Донька Олександра 30.1.1934 р. – Автобіографія складена на вимогу SiS. (підпис) І. Дяченко».

…Внучка св. пам. Івана Андіяновича Дяченка пані Адріяна у своїх листах з Чикаго мені у Лохвицю подає опис доданих нею до інформацій рідкісних світлин та дає додаткові відомості, але вже про родину своєї бабці Тетяни Дяченко (з дому Дмитренко): «Пане Олександре, вітаю!.. Тетяна Дмитренко народилася в Обазівці. Брати – Олександр, Володимир, Петро також у США переїхали. В Україні брати Василь (донька Тамара Мирошниченко-Фурманова в Полтаві, інша – в Молдові), Микола в Оренбурзі, й сестра Ліда – в Полтаві (вона з батьком Іваном жила) – самотня. Брата Григорія вислали в Тбілісі, здається, був науковцем. 3. Про Олександра – брата Івана Андріяновича – не знаємо, лишився на Полтавщині? 4. Володимир – брат Тетяни Дмитренко, свекор Івана Андріяновича; сини Володимира – Едуард (Нью-Йорк) і Володимир (Колорадо), в них діти в США. Щасти Боже, (-) Адріяна».

…Вкотре перечитуючи скупі рядки автобіографії Івана Андріяновича Дяченка, життя й діяльність якого були пов’язані не лише з Полтавою та навколишніми селами, але й із Красноградом, Горлівкою, Харковом, таборами Ді-Пі, УРДП й УНРадою, та аналізуючи короткі відомості про його родину, чомусь пригадуються мені останні рядки з поеми «В електричний вік» незабутнього Миколи Хвильового, цього видатного українського прозаїка, поета й публіциста, члена ВАПЛІТЕ й «Пролітфронту», лірика, романтика й імпресіоніста, прихильника антропософських поглядів Освальда Шпенглера, який навесні 1933 року разом з Аркадієм Любченком побував у нас, на Полтавщині, де на власні очі побачив трагедію українського Голодомору й майже одразу… покінчив своє молоде життя самогубством у будинку письменників «Слово» голодного травня 13-го числа того ж таки трагічного 1933-го саме у Харкові, де колись написав свого чи не першого вірша.

 

…Так крок кривавий тисячоліття

свою одміряє добу.

Зітхне так легко людськість

і під березами незгод

народить немовля.

*

Але ще довго буде степ

ревти.

Я знаю це.

Не раз іще гостей

з звірячими очима,

що гірше татарви

часів перегорілих,

чекатиму до себе.

*

Хай буде так! – інакше і не можна…

А я в той час у електричний вік

ступатиму поволі.

І в електричний вік –

прийду…

…На димарях похмурого заводу

і на полях, в шматках крові –

читаю заповіт.

Заслужений улюбленець Мельпомени

«Пролог», «Свобода», «Сучасність» і «Френтік» у житті та діяльності журналіста Ростислава Хомяка

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com