rss
11/27/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ Комбайн – корисніший, ніж зброя, та слави генію так і не приніс!

Рідне село, колиска дитинства. Всі найкращі спогади пов’язані з чарівною Чернігівщиною, її казковою природою. Сіверський край багатий духовно і дуже цікавий історично, хоча це й аграрний край з діда-прадіда. В могутній величі природи, в тиші поукісних трав, в щебетанні пташок і народжуються генії.

Геній – це вища форма пізнавальних здібностей людини, володіння якою наділяє людину іншим якісним потенціалом, недоступним для інших людей. Геній у сфері мистецтва і наук – це те ж саме, що мудрець у житті. Так, якщо мудрець – це космополіт, що має громадянство в світі богів і людей, геній – це той же громадянин умоглядного світу, який доносить вищі форми знань про прекрасне до людей. Цікаві роздуми про генія є у чудового німецького філософа Артура Шопенгауера, який вважав, що геніальність – це здатність перебувати в чистому спогляданні, губитися в ньому і звільняти пізнання, існуюче, головним чином, для служіння волі, випускати з виду свої інтереси, свої бажання та ідеї, повністю відмовлятися від своєї особистості, залишаючись тільки чистим пізнавальним суб’єктом, ясним оком світу.

Об’єктами уваги генія слугують вічні ідеї, ідеали, форми. Тим часом, коли звичайна людина, абсолютно задоволена звичайною дійсністю, розчиняється в ній, усюди знаходячи собі подібних. Тому, підсумовує Шопенгауер, звичайна людина – це фабричний товар природи, який вона щодня виробляє тисячами, в той час, коли геній, безумовно, товар «штучний», бо при його виникненні природа мобілізує всі свої ресурси, щоб обдарувати його світлим розумом, здатним знайти «чисте знання».

Саме таким обдарованим від природи генієм є наш славний земляк – Яків Устинович Рощепій. Народився майбутній талановитий винахідник 10 листопада 1879 року, в селі Осовець, Бобровицького району, Чернігівської області, першим у багатодітній родині. Взагалі-то, сім’я мала ще 11 дітей, але всесвітню славу як новатора, винахідника мав лише первісток.

Назва населеного пункту, де народився Яків, має цікавинку. За переказами, на хуторі жив циган Усовець. Це був дуже гарний коваль. Він виробляв різноманітні вироби з металу, ними ж і торгував. Мав велику кузню, біля якої часто зупинялися купці, щоб підкувати своїх коней. Вони ж були і першими покупцями виробів з металу. Невдовзі тут утворився хутірець, який і почав називатися Осовець. Першим промислом, яким займався Яків, був ковальський. Тому можна припустити, що саме від того знатного цигана-коваля і походить рід Рощепіїв.

З народження Яків мав допитливий характер. Допитливість та цупкі рученята майбутнього новатора слугували тому, що батьки-селяни спромоглися віддати свого сина на науку. В той час навчанням займалися церковно-приходські школи.

Варто зазначити, що протягом усього ХІХ сторіччя неписьменність народу залишалась однією з головних проблем як Росії загалом, так i, зокрема, України. У 1856 році в Російській імперії діяло 1320 початкових шкіл, або на одну школу припадало на 9,6 тис. мешканців, а один учень – на 150 осіб. Скасування кріпосного права стало своєрідним поштовхом до масового культурно-освiтнього руху прогресивних сил суспільства, який змусив царський уряд розпочати реформування народної освіти.

Title 
 Яків Рощепій

Цю місію взяла на себе церква, адже письменним на селі був лише священник та дячок. Священний синод розробив та видав цілу низку указів i положень, які стосувалися розвитку початкової освіти, залучивши до цієї справи православне духовенство. У 1864 році були розроблені та видані «Положення про початкові народні училища». У 1884 році – особливі «Правила про церковнопарафiяльнi школи». Було вироблено «Правила про школи», які надавали цьому виду шкіл законний статус та регламентували їхню діяльність.

Саме в такій школі і навчався Яків. Він закінчив на «відмінно» чотири класи та, на жаль, для продовження навчання талановитого юнака родина не мала коштів. Тоді і пішов Яків-підліток працювати до кузні помічником коваля. Ту же навчився й слюсарній справі.

У вільний від роботи час розробляв та майстрував пристрої, небачені до того людьми. За свідченням старожилів, першим власноруч сконструйованим винаходом було двоколісне дерев’яне чудо. Це був перший макет сучасного велосипеда. Він був зроблений з дерева, за винятком механізму ланцюгової передачі. Молодий хлопець зумів не тільки його скласти, а й навчився на ньому їздити.

Незвичайний транспортний засіб потрапив на очі місцевим поміщикам. Зачаровані побаченим, порекомендували хлопцеві, аби він, як винахідник, із своїм творінням взяв участь у земській виставці досягнень. Хлопець охоче пристав на цю пропозицію. Звідти Яків повернувся з високою відзнакою і премією в десять царських рублів.

Це сталося у 1895 році, за п’ять років до появи на Чернігівщині перших велосипедів.

Для селянського хлопця це була надзвичайно велика винагорода. Що саме купив юний винахідник – нам невідомо. Для порівняння: в ті роки 1 кг борошна коштував 15 копійок, 1 кг ялового м’яса без кістки коштував 35 копійок. Добротні ялові чоботи коштували 4-5 рублів, сорочка вихідна теж мала вартість таку, як і чоботи. Але в селі на той час можна було купити навіть необ’їждженого коня. Бо селяни не мали «живих» грошей, тому часом торгівля на місці відбувалася за заниженими цінами. Інша річ – міські та повітові ярмарки. Адже в той час депутат Держдуми отримував 350 рублів заробітної плати. Тому премія державного рівня була копійчаною, але для юного селянина перша винагорода стала захмарною.

Як переможець Яків отримав запрошення на Всеросійську виставку. Для участі хлопець виготовив дерев’яне куряче яйце у півлітровій пляшці, за яке отримав також грошову премію і диплом учасника виставки.

Але головний сюрприз юному генієві доля ще готувала, і він був попереду.

У віці 19 років Якова забрали служити до армії. Проходив службу в Польщі, у фортеці Зегрж. Фактично доля йому зробила подарунок. У фортеці була майстерня, де ремонтували кулемети. Ця справа молодому Якову була до смаку, адже, ще працюючи в сільській кузні, він ремонтував мисливські рушниці. Знавцеві слюсарної справи у військовій майстерні відкрилося велике поле для вивчення зразків зброї, пошуку запчастин для налагодження механізмів. Але юнак-чернігівець мав гарну уяву і високі помисли вдосконалювати все, до чого прикладав свої руки. Невдовзі він загорівся бажанням створити гвинтівку, з якої можна зробити не один, а кільканадцять пострілів. Таку зброю за кілька років наполегливої праці він насправді винайшов.

Господь наділив Якова Устиновича особливим талантом, він першим у світі розробив принцип автоматичної гвинтівки. Це було у 1905 році. Вражений командир фортеці відправив виготовлений винахідником-зброярем зразок на полігон Офіцерської стрілецької школи в Оранієнбаумі. Нова гвинтівка повторювала зразок відомого зброяра С. Мосіна, але при цьому працювала в автоматичному режимі, маючи можливість у такий спосіб зробити 10 пострілів.

Title 
 Перший самохідний комбайн

Самоучку-зброяра на прохання командування перевели на полігон, де він, завершивши строкову службу, залишився працювати за контрактом. Яків Рощепій продовжував удосконалювати свій винахід. Згодом його відрядили доопрацьовувати автоматичну гвинтівку на Сестрорецький збройний завод, де працювала ціла команда зброярів у складі капітана В. Федорова, сотника Ф. Токарєва, слюсаря В. Дегтярьова.

Винахідник у 1908 році завершив виготовлення вдосконаленого зразка автоматичної зброї. Вона використовувала звичайний патрон, мала нерухоме дуло. Інспекція збройного відділу Головного артилерійського управління, яка перевіряла виготовлений зразок, констатувала, що він перспективний, адже має просту конструкцію.

Успіх перевершив усі сподівання. На Петербурзькій технічній виставці 1910 року автоматичну гвинтівку Рощепія було відзначено великою срібною медаллю «За трудовоє іскуство». Гвинтівка Якова Рощепія зацікавила багатьох. Під час випробування гвинтівок винахідник був представлений царю Миколі ІІ. Військове міністерство видало Рощепію грошову нагороду в 100 рублів і запропонувало доопрацювати та вдосконалити гвинтівку в більш сприятливих умовах виробництва, ніж він працював до того. Заодно Якову присвоєно звання унтер-офіцера.

Згодом зброя була готова для серійного виробництва, але виявилось, що Яків народився в простій сім’ї і не мав жодного титулу. Начальник Сестрорецького військового заводу не міг змиритися з тим, що рядовий солдат, виходець з бідних селян стане автором такого винаходу. Зі свого боку, Рощепій не побажав ділитися своїм авторством з титулованим, але бездарним чиновником.

Одночасно були зроблені зауваження щодо замкового механізму, який потребував удосконалення. Та заздрість керівного складу фактично не дозволяла отримати належної підтримки та фінансування. До речі, ще у травні 1909 року Якова примусили підписати декларацію про те, що у разі взяття його гвинтівки на озброєння він «задовольниться разовою премією і більше ні на що не претендуватиме». На жаль, через різні бюрократичні перепони автоматична гвинтівка добре себе показала на стрільбах лише в 1913 році. Але згодом почалася війна, і знову винахід Рощепія закрили на складі «до кращих часів». Причиною тому були стереотипи російського командування та й позиція самого царя. Останній, зокрема, у 1912 році категорично висловився проти автоматичної зброї, бо «тогда не хватіт патронов».

Забігаючи наперед, варто навести спогади конструктора зброї Михайла Калашникова. Отримавши поранення у 1941році, вперше на лікарняному ліжку він дізнався від офіцера-десантника про винахідника Якова Рощепія. Ось що він писав у своїх «Запісках конструктора»: «Ви, мабуть, знаєте і про коваля Рощепія?» – несміливо запитав я. Гортаючи взяті в бібліотеці книжки, я натрапив на згадку про цю людину, і тепер мені хотілося детальніше дізнатись, як склалася доля талановитого самородка-винахідника.

– Рядовий російської армії, полковий коваль збройово-ремонтної майстерні Рощепій – явище серед зброярів, скажу вам, дивне, – почав свою розповідь десантник. – Ще коли був солдатом, на початку XX сторіччя він сконструював першу зі своїх автоматичних гвинтівок. При цьому коваль сказав у конструюванні своє слово, особливістю зразка став принцип нерухомого дула і вільного затвора, що відкривався з уповільненням... Сумна її доля, на жаль. Вищі військові кола поставилися з недовірою до цієї зброї, не підтримали винахідника і розцінили його пошук як непотрібну витівку. Мало того, невіра в талант солдата-конструктора, неприйняття автоматичної зброї, нерозторопність при прийнятті її на озброєння армії обернулися тим, що конструкторськими знахідками Рощепія невдовзі скористалися в інших країнах. Принцип вільного затвора став предметом наслідування, знайшов своє застосування в кулеметі Шварцлозе в Австрії, в автоматичній гвинтівці американця Томпсона, спроєктованих під потужніші патрони.

За радянських часів, коли всі світові винаходи безпідставно приписували виключно Калашникову, про Рощепія воліли не згадувати, бо, за прикладом вінценосного «святого» Миколи ІІ, у СРСР перед Другою світовою війною теж були категорично проти озброєння армії автоматами. Сталін та його маршали Ворошилов і Будьонний невтомно повторювали, що «пуля – дура, а штик – маладєц», а автоматичну зброю імперіалісти створили для того, щоб поліції було з чого розстрілювати демонстрантів.

Лише після нападу СРСР на Фінляндію, коли фінські вояки стали викошувати з автоматів червоноармійців, не підпускаючи їх на відстань багнетної атаки, довелося поспіхом взятись за переозброєння армії. Однак, склепаний ППШ («пістолєт-пулємьот Шпагіна») значно поступався німецьким «шмайсерам» і наочно довів, якою кривавою є розплата за технічну відсталість держави і недолугість її керівників.

Уже пізніше Яків Устимович розповів, що його винахід міг продати чужоземним фірмам начальник воєнного заводу царський генерал Байдуров, згодом його звинуватили в аферах. Він був знайомий з бельгійцем Шифлером, який нишпорив по Росії як агент чужоземної військово-промислової фірми. Зустрівся він і з винахідником Рощепієм, коли той приїздив на воєнний завод, вмовляв його переметнутися у Бельгію. Рядовий царської армії на це не купився, а генерал і раніше продавався. Цю підозру якось висловив і військовий інженер, керівник стрілецького полігону царський полковник Микола Філатов.

Повертаючись до біографії, варто сказати, що після жовтневого перевороту Яків Устимович протягом чотирьох років працював на київському заводі «Арсенал». Він не мав фахової освіти, тож не був допущений до конструкторської роботи, а лише виконував чорнові роботи, одним словом, на заводі використовували його «золоті руки». Та душа прагнула вищого. Приїжджаючи до села, бачив кріпосницько-рабське селянське становище. Винахідник-самородок завжди хотів допомогти, полегшити важку селянську працю. Довгими ночами накреслював у голові модель такого механізму, який міг би допомагати безправним кріпакам у їхній праці.

Як результат, у 1924 році конструктор самотужки, практично в домашніх умовах, завершив розробку самохідного зернового комбайна, виготовив фахові креслення і пояснення своєї конструкції. В наступні роки самотужки змайстрував міні-модель такого пристрою і у 1926 році відвіз діючу модель комбайна до Академії наук. Та заздрісні вчені, а насправді недолугі за своїм розумом, порадили авторові винаходу розчленувати комбайн, щоб він був не самохідний, а рухався на причепі. Мовляв, держава не має можливості використовувати не за призначенням двигуни, адже комбайн – річ сезонна, тому причіпний пристрій буде економічно вигідніший для народного господарства. Конструктор не погодився з такою ідеєю, тож його модель здали в музей як технічний курйоз. До речі, варто зазначити, що в Тульському музеї зброї вже зберігалася автоматична гвинтівка, зібрана особисто винахідником, тоді ще солдатом царської армії Рощепієм.

Title 
 Могила Якова Рощепія

Доля комбайна повторилася така ж історія, як і з гвинтівкою. Радянські недалекоглядні чиновники поклали геніальний винахід під червоне сукно бюрократичного столу.

Дехто не вірить, що модель самохідного зернозбирального комбайну розробив саме чернігівський самоук. Та підтвердженню цьому є спогади очевидців тих часів.

Під час відзначення 140-ї річниці від дня народження уславленого винахідника на могилі Якова Устимовича настоятель Свято-Покровської церкви отець Петро відслужив панахиду та поділився з присутніми теплими спогадами про винахідника-ювіляра. Адже панотець Петро добре пам’ятає того згорбленого дідуся, який завжди був чимось заклопотаний, але час для місцевої дітвори завжди знаходив.

«Пам’ятаю його дуже задуманим, але до дітей він завжди посміхався. Душа його була зігріта любов’ю і теплом. Взимку, коли бачили, що Яків Устинович йде з магазину, підбіжимо до нього зі санчатами, мовляв, сідайте, діду, підвеземо. Він і сідає. Нам, хлопчакам, у радість було покатати такого чоловіка, а ще цікавіше подивитись на його численні механізми. У хаті бігала машинка, що підбирала солому. Нині цим його винаходом користується весь світ. Але, на жаль, заздрість руйнує все. Його винаходи привласнювали, про нього забували».

Ледь не все село збіглося подивитися на нове диво техніки. Свого часу перший механізатор с. Осовець Григорій Сміян ділиться враженнями про побачене: «Очам своїм не міг повірити, коли побачив, як по долівці рухався за допомогою пружин макет самохідного комбайна, підбирав розсипані колоски жита й обмолочував їх. Тоді я ще дитиною був, але зрозумів, що як добре було б, щоб такий агрегат запустити на поля. Наскільки полегшилася би праця моїх батьків! Про такий комбайн мріяв і тоді, коли вивчився на тракториста, став працювати на великих колгоспних нивах».

Очевидці розповідають також, що після війни на базі Бобровицької МТС винахідник сконструював і самохідний бурякозбиральний комбайн, роботу якого навіть випробували на буряковому лані, але сліди того винаходу теж десь загубилися в радянській бюрократії.

Самохідні комбайни українські селяни побачили значно пізніше, вже після Другої світової війни, проте, як і автоматичну гвинтівку, під іншим авторством.

У 1947 році Яків Рощепій побачив у полі самохідний комбайн, сконструйований за його розробками. Цей винахід, створений у СРСР, у 1946 році було запущено у серійне виробництво. За розробку «Сталінця-4», так називався цей комбайн, який і став первістком у Радянському Союзі та і в Європі, конструктори із всесоюзного НДІ сільгоспмашинобудування отримали Сталінську премію І ступеня.

Зібравши свої сили та переборовши гордість, Яків Устинович надсилає листа з претензіями Міністерству сільського господарства УРСР. В листі зазначає, що саме він, чернігівець зі села, є розробником «Сталінця-4», і доволі дохідливо розписує процес роботи сконструйованого ним комбайна.

Вчена рада відповіла Якову Рощепію, що про жоден його пріоритет на винахід не може бути й мови. Адже перші парові самохідні комбайни випустили в Австрії ще до Першої світової війни, а перші комбайни з двигунами внутрішнього згорання працювали на полях США з 1926 року. Не зміг довести винахідник, що на свій революційний винахід свого часу розробив і сконструював макет ще 1924 року, а 1926 року відвіз до Академії наук України, де отримав пораду не займатися дурницями і сконструювати причіпний варіант.

У питанні визнання за Яковом Рощепієм авторства винаходу самохідного зернового комбайна нічого не змінилося навіть після того, коли у довідці про призначення йому персональної пенсії республіканського значення було зазначено, що у 20-х роках він працював над «виготовленням моделі зернового комбайна і здав її в Київську Академію наук». Архівні документи свідчать, що ця довідка видана для нарахування пенсії за особистим розпорядженням заступника голови Ради Міністрів УРСР товариша Мацкевича.

А вже у 1955 році виходить художній кінофільм «Гість із Кубані», де повним ходом іде реклама самохідного зернозбирального комбайна, принцип роботи якого започаткував винахідник із Чернігівщини.

Геній-винахідник, котрий міг принести велетенську користь як Україні, так і всьому світові, та полегшити людям їхню важку працю, змушений був перебиватись випадковими заробітками. Майстрував примітивні крупорушки, міні-вітряки, пристрої для перекачування води та інші механізми, які і дотепер можна побачити на старих закинутих обійстях рідного села винахідника та і не тільки.

Пенсію Якову Устимовичу призначили з березня 1951 року в сумі 400 карбованців (середня того часу пенсія становила 150 крб.), але відомо що отримувати він її почав аж через три роки. Побутують думки, що навіть ту мізерну винагороду хтось умудрявся отримувати за винахідника. Довго тривала бюрократична тяганина з виданням дубліката свідоцтва про народження, яке винахіднику поновили лише у травні 1958 року. Важко усвідомити, але є припущення, що протягом цілих семи років хтось невідомий користувався персональною пенсією українського самородка. Доля до генія була прихильною на винаходи, давала світлий розум для творіння диковинок, ще небачених людством на той момент. Не спочивав на лаврах слави геній-самородок, новатор-винахідник Яків Устимович. До самої смерті продовжував жити у забутті. Один раз у 1950 році визнали новаторство, і то миттєво забули. Після смерті не поспішали нащадки віддати шану пам’яті.

Помер Яків Устинович 30 липня 1958 року. Похорон був скромний, без гучних промов, без участі керівництва. Зібралися лише щирі односельці, вдячні селяни оплакували свого вмілого помічника у слюсарній справі. Поховали небіжчика на кладовищі рідного села Осовець, без особливих почестей, швидко й про могилу забули, що з роками стала безіменною.

Лише з нагоди 110-річчя з дня народження Якова Устиновича святкування відбулося з ініціативи журналістів Бобровицької районної газети «Жовтнева зоря», тоді ж і з’явився на безіменній могилі винахідника скромний пам’ятний знак. Через десять років його замінили на гранітну стелу.

Правда, ще в 60-х роках минулого сторіччя вулицю в селі назвали на честь Якова Рощепія, на тому і забули про самого земляка.

Та як би там не було, а ім’я українського селянина-винахідника навіки вписано в світову історію розвитку автоматичної зброї, занесене до багатьох енциклопедій країн світу. А наше ж завдання – вкарбувати ім’я Якова Рощепія в історію розвитку технічного обладнання для світового сільського господарства як винахідника першого самохідного зернозбирального комбайна.

І, насамкінець, хочу навести цитату з публікації про історію створення самохідного комбайну «… що тут приховувати, дуже наполегливо працювали над створенням більш досконалого – «Сталінця». І ним став перший радянський самохідний комбайн С-4 «Сталінець-4». Він став кращим від прицепних комбайнів «Сталінець-1» та «Комунар». До речі, конструктори у 1946 році отримали навіть Сталінську премію І ступеня. Вже через рік ці комбайни запустили у серійний випуск. Ця модель мала можливість переміщуватися по полю без трактора, самостійно. На комбайнах С-4 встановили двигун ЗІС-5 потужністю 50 кінських сил з регулюванням обертів та посиленням охолодження води та мастила. Продуктивність комбайна при середніх умовах становила 2 гектари за 1 годину, а робоча швидкість – від 2 до 8 км за годину. Вага комбайна – 3,5 тонни. З 1947 до 1955 років ця модель випускалася під маркою «Сталінець-4», а з 1955 до 1958 років – «Сталінець-4М». До речі, в 1963 році «СК-4» був визнаним найкращим у світі і нагороджений вищою нагородою Лейпцизької міжнародної торговельної ярмарки (диплом I ступеня), міжнародних виставок-ярмарок в Брно (золота медаль) та в Будапешті (срібний кубок)».

І цим, здається, сказано все!

Мовчи, глуха, – менше гріха. З Історії Голодомору

Геній Юрія Кнорозова. Вчений, який розшифрував писемність майя, родом з Харкова

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com