rss
02/27/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ І це одвічне слово «незалежність»

З Білорусі долинули нові невтішні вісті. Після недавніх протестів супроти поглиблення інтеграції з РФ було затримано чимало білоруських громадян, а серед них – і письменники, мої друзі, і друзі моїх друзів. Це – два Уладзіміри, два Владі, два Володимири – Някляєв і Арлов. Обоє – справжні громадяни. Обоє – надзвичайно світлі люди, якими Білорусь може тільки пишатися.

Уладзімір Някляєв – абсолютно полум’яний білоруський поет. Його рядки вже вилиті у бронзі в центрі Мінська, у прямому значенні. Поясню – вірш Някляєва прикрашає невеликий меморіал під обеліском Перемоги на їхньому Проспекті Скарини, тепер – Незалежності. Тобто – «Незалежнасці», так звучить білоруською. До неї, Незалежності, ми ще повернемося.

Тим часом Уладзімір Някляєв – особа вельми знана. Він кандидував на президента на останніх, здається, виборах, а потім, як і більшість кандидатів, був арештований і відбув певний термін ув’язнення. І в рідному краї арештовувався вже неодноразово. Попри це все, Някляєв дуже активний, часто буває у Києві, принаймні, в «Купідоні» я його зустрічаю разів три-чотири на рік. Дуже енергетичний, харизматичний поет і максимально позитивний чоловік. Класик білоруської поезії і, водночас, дуже молодий і зовнішньо, і душею. Знаю Някляєва ще з пізніх радянських часів – і він завжди лишався для мене одним з найважливіших моїх друзів у Білорусі.

Другий Владьо – Арлов. Після відходу Васіля Бикава, мабуть, найсильніший білоруський прозаїк. І поет надзвичайно цікавий. Ще 2005-го року я переклав його збірку повістей та оповідань «Реквієм для бензопилки», її випустило видавництво «Факт». Арлов – гарний стиліст, історик за освітою, і його твори мають той присмак справжньої історичності, навіть коли в них оповідається про авторове дитинство не у княжому, а в радянському білоруському Полоцьку на межі 50-х і 60-х років минулого сторіччя. Арлов відіграє в сучасній білоруській літературі надзвичайно важливу роль, він далеко не просто письменник, він – один з «важковаговиків» сучасної інтелектуальної Білорусі. Окрім української, його твори перекладені ще багатьма мовами Європи і світу. Також сам Уладзімір Арлов перекладав білоруською прозу Валерія Шевчука, що для українського читача книжок має бути найкращим маркером щодо цього письменника.

І ось свіжа інформація з Білорусі: «Уладзіміра Арлова судзілі за эсэ на плошчы».

Отож, як сформульовано чиновниками, Владьо брав участь у несанкціонованій акції. Його участь полягала в тому, що він у мікрофон зачитав свій есей «Незалежнасць – гэта...» – «Незалежність – це...» Твір цей датований 1990-м роком, і я переклав його українською вже багато років тому. І ось кілька днів тому білоруському письменникові білоруський суд виніс вирок за читання свого тексту. Це – безглуздо і ганебно. Арлову присудили грошовий штраф, це наразі ще не ув’язнення. (Хоча й ув’язнення відбували вже поети в Білорусі за свої вірші, Славамір Адамовіч тому приклад.) Хочеться протестувати, хочеться донести свою незгоду, хочеться підтримати друзів-письменників.

То ось він, цей текст Арлова, за який його покарано: «Незалежнасць – гэта...»

Незалежність – це…

Уладзімер Арлов

Незалежність – це коли ти з’являєшся на світ у пологовому будинку, в якому немає найстерильніших у світі радянських тарганів, а, натомість, є одноразові шприци й пелюшки.

Незалежність – це коли твій батько піде до ЗАГСу, щоб отримати документ про те, що ти насправді народився, і що тебе нарекли на честь діда Ригором, й жінка, котра там сидить, спокійно випише йому цей документ, а не витягне зі столу «Справочник личных имён народов СССР», і не почне, розмахуючи ним, істерично пояснювати твоєму батькові, що він без жодних проблем може назвати сина Файзуллою, чи навіть Мамаєм, а от Ригором – не може, бо такого імені просто не існує в природі (а существует нормальное человеческое имя Григорий).

Незалежність – це коли ти підеш до школи і тебе там навчатимуть твоєю мовою (а дівчинку Гражинку, яка тобі подобалася у дитсадку, –її мовою, а твого сусіда, хлопчика Мишка, в якого тата звати Ісаком, – його мовою, а іншого твого сусіда, хлопчика Альошу, батьки якого перебралися сюди, бо у їхньому місті на Волзі, аби купити малому молока, треба займати чергу о п’ятій ранку, – його мовою). Тебе навчатимуть твоєю рідною мовою, і задля цього твоїм батькам не потрібно буде ціле літо збирати по квартирах заяви від батьків, котрі не те щоб не хотіли навчати своїх дітей так, як і твої мама з татом, а просто ніколи про це не думали, бо виросли при інтернаціоналізмі. І ці заяви не потрібно буде губити тричі директорові та ще двічі – секретарці, і в перший день вересня ти не почуєш на урочистій лінійці, що «год от года хорошеет материально-техническая база нашей школы», а увійшовши до свого класу, не довідаєшся, що завдяки неухильній турботі партії та уряду у вас на всіх лише один буквар та дві «математики» рідною мовою.

Незалежність – це коли твоя піонерська дружина не буде змагатись за право мати ім’я Павлика Морозова чи Аляксандра Мясьнікова, бо всі ви чудово знаєте, як любив свого татка Павлик, і як любив білорусів Мясьніков.

Незалежність – це коли ти будеш студентом, і на лекції з вищої математики твій смаглявий одноліток з Мадагаскару, який навчається за гроші своєї, а не твоєї країни, нахилившись до тебе, запитає, що означає слово «імавернасць», і ти своєю доброю французькою докладно поясниш йому.

Незалежність – це коли ти служитимеш у війську не далі від останнього містечка чи села твоєї землі, проте тобі ніколи не накажуть фарбувати траву й прибирати територію «вот отсюда и до обеда». У неділю ти зможеш приїхати до батьків чи до своєї дівчини, й ніхто не назве тебе «бульбашем», а твого друга – «чорножопим» за те, що уві сні ви думаєте й розмовляєте по-своєму, і відмінники бойової та політичної підготовки не робитимуть тобі в процесі тієї підготовки «велосипеда», й тобі ніколи не накажуть гострити свою саперну лопатку, щоб окопатися в Баку чи у Тбілісі.

Незалежність – це коли твоя дівчина каже, що хоче на вихідні до Відня, і ти з чистим сумлінням обіцяєш їй, що в суботу ви питимете каву навпроти палацу Шенбрунн, і знаєш, що перед вашою мандрівкою ніхто не з’ясовуватиме у тебе, чи був ти в дитинстві євреєм, а також чи бував ти раніше за кордоном, і якщо повернувся звідтам, то з якою метою.

Незалежність – це коли на Дзяди, у День пам’яті предків, ти йдеш на могилки і знаєш, що спокійно поставиш там свічку й покладеш квіти, а не станеш учасником випробування балончиків з нервово-паралітичним газом чи нової моделі гумового кийка.

Незалежність – це коли твій син приніс зі школи «п’ятірку» з історії, і ти хвалиш його за цю «п’ятірку», бо знаєш, що він отримав гарну оцінку не з того предмета, де вчать про Льодове побоїще й перемогу колективізації, а з того, де вивчають Грюнвальдську битву, яка врятувала твій народ від смерті, й кажуть правду про владу, що розстріляла твого діда й задушила голодом твою бабцю.

Незалежність – це коли до тебе завітає співак з Нью-Йорка, й ти вип’єш з ним добру чарку вишнівки, а пізніше привітні дядечки в цивільному не запропонують тобі детально написати, де і що ви пили та кого при тому лаяли.

Незалежність – це коли ти позбавлений змоги чути, як твій президент із телеекрана повчає співвітчизників: «Хто как хаціт, той так і гаварыт», бо твій президент – чоловік освічений і, бодай, одну мову, все ж таки, знає.

Незалежність – це коли з телепередач і з газет раптом зникають листи невтомно-таємничих ветеранів і докладні повідомлення про націоналістів та екстремістів з народних фронтів, котрі навіть ночами не сплять, а розпалюють поміж тобою, Альошею та Мишком, у якого тата звали Ісаком, а також Гражиною, котра вже давно з тобою одружилася, міжнаціональну ворожнечу, аби вчинити серед вас криваву різанину й пустити під укіс локомотив перебудови.

Незалежність – це коли ніхто не залякує тебе, ніби твій народ не зможе проіснувати без великого старшого брата, бо не має своїх бокситів чи алмазів, і ти розумієш, що цілком даремно шкодував горопашних голландців чи бельгійців, котрі не мають ні бокситів, ні алмазів, ні навіть старшого брата.

Незалежність – це коли величезні автомобільні фури з написом «Центровывоз» (чи траплялось кому хоча б раз бачити такі самі фури з написом «Центроввоз»?) під’їжджають не до чужих, а до наших крамниць.

Незалежність – це коли раптом з’ясується, що розумні люди є й серед нас, і коли – крий Боже! – вибухне завод, або спричиниться якесь інакше лихо, не потрібно буде чекати, доки приїде комісія з московських розумників.

Незалежність – це коли ти й на ложі Господньому певен, що після того, коли зміниш цей світ на кращий, на місці церкви чи костелу, в якому тебе хрестили і де ти вінчався, не викопають штучної водойми з брудним лебедем, і не збудують басейн імені XVII з’їзду КПРС, а цвинтар, на якому спочиватимуть твої кістки, не знесуть, і не перетворять на закиданий порожніми пляшками парк культури та відпочинку імені товариша Горбачова чи імені товариша Лігачова.

Незалежність – це…

Незалежність – це коли від народження до скону почуваєшся своїм на своїй землі.

Я вірю, що колись так і буде.

Бо інакше просто не варто жити.

Лютий 1990 року

Переклад Олександра Ірванця

Автор: Олександр Ірванець

Джерело: «Збруч»
(https://zbruc.eu/node/94831)

Вбивство жінок: довга дорога до істини

«Різниця» як тема суспільної дискусії українців

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com