Продовження.
Початок у № 52 за 2019 р.
та №2 за 2020 р.

14 – Московський фінансово-економічний інститут (МФЕІ), створений Наркомфіном СРСР 2 березня 1919 року, як перший за большевиків спеціалізований фінансовий вуз, що повинен був «вирішити завдання підготовки фінансово-економічних кадрів в умовах будівництва большевиками «нової системи господарювання» й нового соціально-економічного ладу». Місцерозташування – м. Москва, Твєрской бульвар, 12. Перший ректор і один із засновників МФЕІ – Боголєпов Дмітрій Пєтровіч (*1885-†1941), колишній викладач фінансового права імператорського Московського державного університету (1909-1917), який у 1914-1915 роках працював у соціал-демократичній фракції Государствєнной думи Московщини, а до свого призначення ректором інституту був заступником Наркома фінансів РРФСР, читав курс «Найновіші фінансові реформи на Заході», основні праці його московитською мовою – «Деньги Советской России» (1924), навчальний посібник «Краткий курс финансовой науки» (1925).

1. – Працю в ДВУ мусів кинути, бо прийшов новий директор – заядлий комуніст, з яким неможливо було працювати: тоді я вступив на роботу до тресту Донхарчоторг інспектором-ревізором, працював до 6.02.1936 року.
2. – Зі 7.02.1936 до 25.11.1938 року працював в м. Сталіно (15) Доноблторг ДВУ завідувачем фінансово-звітним відділом, потім переїхав до м. Полтава, бо там мав свій власний будинок і кращі кліматичні умови для дітей, котрі часто хворіли на Донбасі.

15 – Сталіно. У 1924 році Юзівку перейменовано у Сталіно. Кількість мешканців у 1925 році збільшилась до 80 085 осіб. У липні 1932 року місто стало обласним центром Донецької області. У 1938 році Донецьку область було розділено на Ворошиловградську та Сталінську, відповідно, місто Сталіно стає центром однойменної області.

В Полтаві (16) працював:

а) з 25.12.1938 р. до 16.9.1941 р. завідувачем фінансовим сектором Облрізнопромсоюзу (О. П. – Полтавський обласний різнопромисловий союз – «Облрізнопромсоюз» – це об’єднання артілей та підприємств, яке включало до свого складу промислово-кооперативні артілі, зокрема, з пошиття взуття та швейних виробів «Ремонтник»).

б) з 22.9.1941 до 15.10.1941 рр. – заступник голови Облспоживспілки*.

в) з 1.11.1941 до 20.9.1943 ро. – директор Полтавського міськторгу*.

16 – Полтава… торгівля, облспоживспілка, міськторг. – Згідно із совєцькими звітами, напередодні німецько-совєцької війни – «…у 1939 році в місті працювали 83 промислові підприємства. З 1935 р. розпочалася реконструкція міста і до 1941 р. в ньому було збудовано 25 багатоповерхових будинків, розширено водопровід, споруджено електростанцію і каналізацію, на вулицях з’явилися автобуси, а в будинках – радіо. Полтавці мали доступ до системи охорони здоров’я: до їхніх послуг було 7 поліклінік та більш, ніж 40 інших медичних закладів. Було створено державну систему освіти з 5 інститутів, 8 технікумів і 38 середніх шкіл. У 60 різноманітних навчальних закладах навчалося близько 30 тис. осіб. Крім того, працювали: 35 бібліотек, 11 клубів, 4 музеї, 2 театри і 2 кінотеатри, капела бандуристів на чолі з Г. Хоткевичем, 2 науково-дослідні інститути (кормів і свинарства) та гравіметрична станція астрономічних досліджень.

Іван Андріянович Дяченко (другий справа) з товариством, 1950-й рік

Місто прикрасили пам’ятники Т. Шевченку (1926) і М. Гоголю (1934)…» – З початком німецько-совєцької війни Полтава, судячи з вражень і описів Уласа Самчука, була такою: «…Війна, за винятком її станції, до цього часу обминала Полтаву, але її вигляд кричав криком занедбання й запустіння. Здавалося, що відколи вигнали звідсіль минулий режим, життя тут зупинилося, нічого не будувалося нового, а все, що було, призначалося на спорохніння». Центр міста нагадував місто привидів, оскільки більшість його будинків із вибитими вікнами стояли пусткою. Проте, порівнюючи з іншими українськими містами, на думку У. Самчука, Полтава була найменше пошкоджена війною, але найбільше зруйнована большевизмом. Письменника найбільше вразило те, що за двадцять років большевицької диктатури Полтава втратила своє національне обличчя, а її мешканці значною мірою були зрусифікованими. – «Ідучи і розглядаючи уважно, – писав далі У.Самчук у газетах «Голосі Полтавщини» та Дніпрова хвиля» у вересні та жовтні 1942 року, – мені спадало на думку, що при добрих, людських упоминах, при розумному логічному підході це, в кожному разі, одне з найкращих міст Європи. На жаль, жодна, а, тим паче, більшовицька Росія не могла і не хотіла ані людських упомин, ані логічного розвитку. Тому на цьому хорошому, кучерявому, хвилястому, зеленому місці стоять купи обідраних халабуд, які в сумі дають слово «Полтава»… «Тут слово «німець» стало назвою вояка, як було колись «москаль». І було тут тих «німців» досить багато, і видно, їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові, де для дівчат «ходити з німцем» вважалося порушенням певної національно-етичної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння…»

Полтавський учений-дослідник Віктор Ревегук додає до цього, що «… вже в жовтні 1941 року у віддалені райони області з Полтави були делеговані інструктори облспоживспілки. Вони мали завдання виявити і взяти на облік товари в крамницях і на складах райспоживспілок, які ще залишалися після відступу радянських військ і не були розграбовані населенням, а також відновити систему споживчої кооперації на місцях… У зв’язку з тим, що товарів у її магазинах залишилося лише на 13 тис. карб., правління райспоживспілки швидко налагодило торговельні зв’язки з підприємствами Полтавщини та інших регіонів України: з Ромен і Лубен шишацькі кооператори одержували махорку й кошики, з Харкова і Дніпропетровська – металеві вироби тощо. До кінця 1941 року торговельна й заготівельна мережі споживчої кооперації Полтавщини були повністю відновлені. Полтавська обласна спілка споживчих товариств вважалася однією з найбільших в Україні. Станом на літо 1943 року вона об’єднувала 44 районні, 2 міські (у Полтаві й Кременчуці) та 557 сільських споживчих товариств, мала 1094 крамниці, 13 підприємств із переробки с/г сировини і три сушарні. Крім того, в системі облспоживспілки були: 31 пекарня, 38 їдалень, 8 заводів із виробництва безалкогольних напоїв, 6 чинбарень, 2 миловарні, 3 гончарні, 3 свічкові заводи, 3 бляхарські й 1 слюсарна майстерня. Транспорт облспоживспілки складав 65 вантажних автомобілів і 647 коней. Облспоживспілку очолювало правління у складі Хоменка, Пушкаря, Попадюка і Войкова, але, як і всюди, над ними стояли німецькі «шефи»: військовий – Майнеке і цивільний – Марієнфельд. Закуплені в населення продукти і сировина постачалися до Німеччини. В системі облспоживспілки працювало 7180 осіб, а район її торговельної і заготівельної діяльності охоплював 338639 господарств Полтавщини з населенням майже у 2 млн. осіб. До торговельної мережі споживчої кооперації Полтавщини товари надходили з власних підприємств (протягом 1942 року вони виробили продукції на 26 млн. крб.), місцевої промисловості, а також підприємств Харкова, Києва, Дніпропетровська та інших міст України і частково з Німеччини та її сателітів. Протягом 1942 року облспоживспілка одержала з Німеччини 700 т цукру, 200 тис. пачок махорки, 18 тис. л горілки, 500 тис. пачок сірників та ін. Загальний торговельний обіг полтавської облспоживспілки становив у 1942 році 138 млн. крб., а чистий прибуток склав 27 млн. крб. («Голос Полтавщини». – 1942. – 20 вересня).

Іван Андріянович Дяченко (третій з ліва), Ляйпхайм, Західна Німеччина, 1950-й рік

Фактично все забезпечення населення Полтавщини предметами й товарами першої необхідності здійснювалося через систему споживчої кооперації, але їх не вистачало, і йшли вони, головним чином, в обмін на здану населенням сировину і продукти сільського господарства. Тому на численних базарах і «барахолках» процвітала мінова торгівля, спекуляція і натуральний обмін товарами. Продаж населенню хліба та інших продуктів харчування за картковою системою розпочався в Полтаві з листопада 1941 року, але їх було недостатньо для нормальної життєдіяльності людей: 300-500 г хліба для дорослих і 200 г для дітей і непрацюючих…» Між іншим, перебуваючи в окупованій німцями Полтаві, мій давній приятель св. пам. мґр. Орест-Іван Корчак-Городиський (*15.07.1918-†30.03.2014, Чикаго), видатний український науковець, політичний й громадський діяч, магістр філософії Українського вільного університету, дійсний член НТШ, автор близько 150 історичних досліджень з питань новітньої історії України у своїх «Спогадах з життя. Частина 2. – «Східний фронт 1941-1943 рр.» (Львів, 2003) згадував: «..Зі станції в Полтаві заїхав я принагідним авто аж за Музей, звідки до вулиці Короленка вже недалеко. Дорогою… відвідали ми Грінченка (працівника Міської управи). В жовтні 1941 р. він з гордістю ходив із тризубом у вилозі маринарки, «розпинався» за Україну, оповідав про свої (видумані) геройства та як він терпів за Україну. З моментом, коли арештовано посадника Полтави інженера Борковського і ще трьох ідейних працівників Міської управи, яких розстріляно під Кременчуком (як побутували чутки – за симпатії до «бандерівців»), він перший зняв тризуб з вилоги… Минулого року був я кращої думки про свідомість людей у Полтаві – зараз моя опінія змінилася… В Міській управі відвідав начальника житлової управи п. Юсупа. Дуже культурна людина, скромний і лагідної вдачі. Сам буковинець, багато натерпівся за большевицької влади… Стан відносин у Полтаві також невеселий. Кацапня щораз більше підносить голову. Як мені оповідали, одна місцева німкеня (за часів інженера Борковського – секретарка й офіційна перекладачка) зараз завідує відділом освіти, тримає голову міста під своїм пантофлем і сама керує цілою управою. Вона ворожо ставиться до української автокефальної церкви та всіх різновидів українського життя.

Відділ освіти повинен би допомагати в культурному відродженні Полтави, тим більше, що було досить свідомого елемента… Відвідуючи голову міста Репуленка, зауважив я, що розмовна мова в управі – виключно російська. Один з урядовців у міській управі видавав берлінську газету «Новоє слово»… – У своїх листах до мене у 2001-2007 роках св. пам. мґр. Орест-Іван Корчак-Городиський, зокрема, писав: «…Від пані Іванни Головатої з Флориди одержав я звістку, що ви, як автор книжки про УГВР і Миколу Лебедя, хочете братися за писання історії дивізії… Я подивляю вашій нелегкій праці писати про події чи особи, що їх знаєте тільки з літератури. Важка та справа ще й тому, що література тих часів не завжди є об’єктивною, багато написано під кутом особистих симпатій чи антипатій, часом для вивчення особистих симпатій… Я тільки одержав книжку, спогадів роздумів пані Ірени Савицької-Козак з гарною дедикацією з місця і взявся її «гризти». Так гарно написаної і так гарно підібраної, скажу, не читав в повоєнній літературі. Ваше вступне слово є знамените, скажу, що стане воно чи не найкращою характеристикою-спогадом про світлої пам’яті Р. Шухевича. Не є легко людині, яка не була у вирі тих подій, так гарно схопити духа – духа тих часів…» – «Вельмишановний докторе! Не почуваю себе здоровим (89 років), починаю бавитись в археолога. Майже що два тижні висилаю пачки з архівними паперами. Постараюсь висортувати фотографії, що їх я або сам робив, або вимінював з іншими. Маю дещо з Полтави, деякі – залучую, можливо, деякі ще знайду. Вишлю вам також фотографії з часів війни, можливо, деякі вам згодяться. На осібній картці зідентифікую деякі з них. Можу прислати вам статті про деяких громадських діячів, зрештою, побачу, що зможу з моїх «розкопів»… Маю переписку з колишнім директором Полтавського музею Мощенком. У моїх спогадах 2-й том є згадкою про старосту міста, якого німці розстріляли за співпрацю з націоналістами, приємно згадую про мою співпрацю з Юрієм Кленом – Освальдом Бурґгардтом, маю 2 копії його листів… Як тільки-но знайду фотографії хати В. Короленка, вишлю вам, як рівнож світлину сина Панаса Мирного з жінкою на подвір’ї їхнього будинку в Полтаві. Маю враження, що знайду ще інші фото з околиць, що вас цікавлять. Якщо матимете ще якісь питання чи побажання, прошу писати – радо допоможу вам відшукати відповідні матеріали…»

Віктор Якович Ревегук далі пише, що «…найбільш цінні видання з бібліотек Полтавщини були пограбовані окупантами. Зокрема, до Німеччини були вивезені старовинні книги Переяславської духовної семінарії, які зберігалися в Полтаві, 500 томів японських видань на шовковому папері та ін. Бібліотеку Полтавського педагогічного інституту перевезли до обласної наукової бібліотеки, але в ній розмістили німецьких солдатів, які в зимову пору, щоб не утруднювати себе постачанням палива, палили в печах книжками. Крім того, згідно з розпорядженням керівника відділу освіти Полтавської міської управи Фріди Тирель, значна частина книг з обласної наукової бібліотеки була передана до майстерні з виготовлення іграшок… Разом з тим, за два роки окупації значна частина експонатів історико-краєзнавчого музею була розграбована німцями. Історичні реліквії українського народу, картини та меблі забирали до своїх службових кабінетів коменданти, ґебітскомісари та інші службовці окупаційної адміністрації. Все, що німці брали з музею тимчасово, зникало назавжди. Серед осіб, причетних до пограбування музею, були генерали Ругштедт і Лонінґ, полковник Вайкнехт, художник Шварцкопф, бургомістр Полтави П. Галанін та ін.

Дяченко Олександра (Леся) Іванівна (в заміжжі – Кочман), видатна українська мисткиня в США

Під час відступу з Полтави німці взагалі спалили приміщення музею. Музей В. Г. Короленка забрав собі під житло полтавський ґебітскомісар. З музею німці зняли меморіальну дошку, а бібліотеку та особисті речі письменника вивезли до краєзнавчого музею, але під час переїзду частина меблів і декілька картин зникли безслідно…»

Між іншим, інший український історик, політичний діяч і журналіст, дійсний член НТШ, член президії НТШ в Америці, почесний доктор УВУ Іван Кедрин (правдиве прізвище – Рудницький) (*1896-†1995) у своїй книзі «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», (Видавнича кооператива «Червона Калина», Нью-Йорк, 1976), також писав про потяг чужинців до творів українських митців: «…Коли після розламу в ОУН мельниківці цілком опанували апарат УЦК (О. П. – Український центральний комітет – українська суспільно-громадська установа 1939-1945, що існувала у Генеральній губернії, визнана німецькою владою і нею контрольована, в обсяг діяльності УЦК входили майже всі ділянки українського життя, за винятком політичного), то після походу німців на Схід відносини змінилися. Прийшло розпорошення однаково мельниківців, як бандерівців, які пішли в Україну своїми похідними групами», прийшли репресії німців проти обох крил ОУН, і коли УЦК поширився на цілий терен «Генеральної губернії», до якої прилучено Східню Галичину. УЦК виеманципувався з-під монопольного впливу ОУН і став окремим українським суспільним чинником… Неслушним був теж закид, що я його чув і читав, наче УЦК і його голова складали чолобиття німцям, пішовши, наприклад, до генерал-губернатора Ганса Франка (О. П. Ганс-Міхаель Франк ((*1900-†1946) – один із нацистських лідерів) з бажаннями у дні його іменин та з дарунком – чудовим образом М. Дмитренка «Українська дівчина» (О. П. – Михайло Сергійович Дмитренко (*1908, Лохвиця-†1997, Детройт, США) – український маляр-монументаліст сакрального мистецтва, графік, історик мистецтва). Це був просто хабар, і українців тоді навчилися перекуплювати різні німецькі «достойники»…» (с. 363).

Дяченко Іван Андріянович далі пише у своїй автобіографії: «…20.9.43 р. з наближенням більшовицької армії до Полтави я втік зі сім’єю до Львова, де працював зі 7.12.1943 до 18.06.1944 року торговим референтом в Окружному Союзі кооперативів (17). Потім втік до м. Криниця (18) – Жеґистів (19), а потім разом з Українським комітетом (20) на початку серпня м-ця 1944 року втік до Словаччини, м. Літава (21), біля Аремласу. Наприкінці цього місяця в східній Словаччині повстала революція (22), організована совєтськими комуністами в запіллі. Словацький революційний уряд (23) звернувся по радіо до всіх емігрантів негайно зголоситися до Словацької партизанки для боротьби з німцями. Тоді Словацька жандармерія разом з партизанами почали заарештовувати емігрантів. Я зі сім’єю переїхав до м. Клупін (24) і пішов працювати до сільськогосподарської кооперації робітником, але 3-4 жовтня 1944 року мене разом з іншими українськими емігрантами було заарештовано словацькою жандармерією і відправлено до партизанського словацького загону в м. Детва (25). Після декількох днів перебування там я з групою українців втік до Угорщини, м. Лученець (26) (Losonс), окуповане німцями; нас посадили до в’язниці, а потім після розслідування 28.10.44 року фельджандармерія (grupp. Der O.K. – 1 = 835) мене і ще 6 осіб відпустила. Я після сильного переживання і простуди повернувся дуже хворий до своєї сім’ї в Крупіні і з допомогою українського комітету і словацького уряду (не комуністичного), бо німці вже тоді розбили і вигнали з усіх теренів партизан, виїхав до столиці Словаччини – міста Братислава (27). Там близько трьох місяців лікувався, бо не міг ходити ногами, а на початку лютого 1945 року німці примусово вивезли до Німеччини, в с. Ettensweiler (28) кл. Wangen (Augan) (29), до бауера X. Bocka, де працював разом із сім’єю як робітник до приходу французів. Потім працював у м. Wangen в Українському комітеті як член управи Комітету до червня 1946 року. З огляду на те, що там не було української гімназії, я був змушений зі сім’єю переїхати до м. Аусбург (30) до українського табору Ґінденбурґкасарні (31), де працював референтом суспільної опіки та господарсько-технічним з червня місяця 1946 року до 14.11.1946 року. Після ліквідації табору я зі сім’єю був переведений до табору Саммекасарні, там жив до березня 1949 року, а потім переїхав до Лайпгайму (32).

Пані Олександра Дяченко-Кочман із внуком-пластуном Юліаном, 2015 рік

17 – Окружний союз кооперативів у Львові, входив до системи української кооперації Галичини, яка ще у міжвоєнну добу була вагомим чинником у фінансово-господарському житті міжвоєнної Польщі. У 1937 році 700 тис. членів української кооперації становили 20% кількості кооператорів у загальнопольському масштабі. Постійна власність українських кооперативів у цей період оцінювалася в 23 млн. злотих, а середньорічний обіг Центробанку коливався в межах 20-22 млн. злотих. Більшість кооперативів були малими виробництвами, погано організованими й незабезпеченими кадрами. Однак, попри це, українську кооперацію у воєводствах колишньої Східної Галичини визнавали як важливий господарський чинник. Водночас, її варто вважати одним з найголовніших елементів суспільної організації українського народу, що мала на меті вирішення завдань значно ширших, ніж господарські. Ревізійний Союз Українських Кооператив (РСУК) – провідна установа організаційно-ідейного об’єднання західноукраїнської кооперації у Галичині, згодом на українських землях під Польщею з осідком у Львові. Під час першої окупації Галичини большевиками влада ліквідувала РСУК. За німецької окупації (1941-44) РСУК було відновлено, однак його діяльність була обмежена. Разом у 1944 році було об’єднаних Патронатам РСУК 4624 кооперативи з їхніми повітовими, окружними й центральними господарськими надбудовами. Союз Кооперативних Союзів у Львові – це була торговельна централя для української кооперації в Галичині. «Центросоюз» постачав споживчі й галантерейні товари для українських сіл, сільськогосподарські машини і знаряддя, будівельні матеріали, штучне угноєння, насіння, а одночасно займався збутом сільськогосподарських продуктів. 10 серпня 1943 року зібрався III-й Крайовий з’їзд Сільськогосподарської Кооперації у Львові за участю понад 200 представників, що репрезентували 48 окружних та повітових кооператив.

18 – Криниця-Здруй (пол. Krynica-Zdrоj), до 2002 – Криниця, в публікаціях Кубійовича Криниця-Живець – місто у південній Польщі, у Бескидах. Належить до ґміни Криниця-Здруй, Новосондецького повіту, Малопольського воєводства. Поселення виникло як «українське (русинське) село», яке заснував Данко з Тилича у 1547 році. У грудні 1939 у приміщенні вілли «Уршуля» створили першу в Криниці українську школу, при ній організували дитячу захоронку (дитсадок) та каплицю для греко-католицьких богослужінь. У місті було створено українську державну семінарію і дворічну сільськогосподарську школу, дівчачу та хлоп’ячу бурси (гуртожитки), споживчий кооператив «Живець» та «Українську лемківську касу». Українська спілка «Бескид» створила деревообробну фабрику дерев’яних виробів (працювало близько 100 людей). Діяли українські пансіони «Фарис», «Мева», «Одаліска», «Українська гостиниця». У 1945 році більшу частину українців вивезли в СРСР, решту під час операції «Вісла» ув’язнили в концтаборі «Явожно» або депортували на понімецькі землі Польщі.

(Далі буде)