13-го січня, напередодні свята святого Василя, у великому залі Коломийського Народного дому відбувся вечір-спогад «Я приходитиму, коли мене уже не буде», присвячений 105-й річниці з Дня народження великого майстра сцени і кіно, актора і режисера Коломийського театру, одного з провідних акторів Київської кіностудії ім. Олександра Довженка, виконавця головної ролі у культовому кінофільмі «Захар Беркут» Василя Симчича.

На жаль, у світі кіно і театру Василя Симчича знають менше, ніж його побратимів із т. зв. групи «романтичного кіно» Івана Миколайчука, Івана Гаврилюка, Костянтина Степанкова та інших. Тож, ведуча дійства керівник літературно-драматичної частини Коломийського театру Ольга Руданець з подивом прочитала у «Вікіпедії», що Василя Симчича величають «заслуженим артистом України», хоча при житті держава не надала йому такого звання. Тому пані Оля подумала, що автор публікації не міг припустити, що такий заслужений актор і режисер, як Василь Симчич, не міг не бути «заслуженим». «Він став народним улюбленцем, – наголосила ведуча, – і тих титулів, які надають акторам, йому замало».

Кадр з фільму «Захар Беркут»

Про Василя Симчича написано сотні публікацій, створено документальні фільми, надруковано цікаві книжки, зокрема, його племінниці – мистецтвознавця Романни Затварської «Я приходитиму, коли мене уже не буде», доцента Інституту культури Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Марії Ігнатюк «Безсмертя Беркута», члена-кореспондента Національної академії наук України Ростислава Коломійця «Феномен Коломийського театру. Практика ймовірностей», де цілий розділ присвячено Василеві Симчичу.

Василя Симчича називали своїм «батьком» Іванко та Марічка Миколайчуки, «аристократом духу з головою біблейського пророка і глибокими очима мудреця» – Іван Гаврилюк, «велетом українського духу» і «борцем з провінційністю» – Микола Симчич, «яскраво індивідуальним, самобутнім, людиною неймовірної працездатності й одержимості в роботі, величним з народною мудрістю, дуже гнучким актором» – Леонід Осика, «актором, вартим дивізії» сотенний ОУН УПА – Мирослав Симчич-Кривоніс, «майстром перевтілення» – Оксана Затварська. «Над ним завжди височіла світлим ореолом харизма його таланту. І це справді було щось неземне, одухотворене. Воно прочитувалось у його постаті, ході, рухах, розмові… А ще якась надзвичайна людяність, яка горнула до нього молодих», – написав у передмові до книжки «Безсмертя Беркута» Дмитро Чеборак, директор Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича, заслужений артист України.

Згадали на урочистості і про трагічну сторінку з життя Василя Симчича, коли в 1947 році він був ув’язнений червоними «визволителями» і ледь не загинув, коли йому та його побратимам – представникам творчої інтелігенції Коломиї – енкаведистські душогуби-лікарі ввели тифозну вакцину. Тільки троє залишились живими: директор гімназії Олексій Ковбус, письменник Іван Білинкевич та актор Василь Симчич, бо здогадались, що вакцина смертельна і висмоктали її один одному. Ті ж заручники, які сподівались, що, вірні клятві Гіппократа лікарі не можуть вчинити такого злочину, померли протягом двох днів. Так був знищений цвіт коломийської інтелігенції. Цю подію вперше описав я (М. С.) у моїй публікації «Слово про Василя Симчича» («Новий час», 21.01. 1995 р.), а в 2011 році – Роман Іваничук у романі «Вогненні стовпи».

Своїми спогадами про Василя Симчича поділились: син актора Зіновій Симчич, провідний актор Коломийського театру, котрий гідно продовжує справу батька, мистецтвознавець Марія Ігнатюк, композитор Михайло Тимофіїв, донька Оксани Затварської, заслужена діячка мистецтв України Ярина Курило, фізик, поет і журналіст Микола Симчич, заслужена діячка мистецтв України, керівник ансамблю «Покуття» Дана Демків, актор Коломийського театру Захар Новицький.

На урочистості були присутні колишній мер Коломиї й експосол України в Грузії Ігор Довганюк, композитор і піаніст Олександр Козаренко, актори Коломийського театру, численні шанувальники таланту Василя Симчича. Вертеп пластунів так майстерно виконав щедрівку, що З. Симчич прямо на сцені вручив дитячому колективу грошову винагороду. Дійство продовжилось і на фуршеті, вишукано влаштованому сином ювіляра З. Симчичем та його дружиною Наталкою, де, зокрема, прозвучали гуцульські мелодії, майстерно виконані на сопілці М. Тимофіївим, а також гуморески «Регіт» і «Мат-родіна камунізма» Миколи Симчича в авторському виконанні.

Божественним рефреном пам’яті, світлом, що наповнює серця і душі любов’ю до Гуцульщини, до України, до всього світу, лунають слова Василевого приятеля і кінорежисера Еміля Лотяну: «Василь Симчич був і залишається одним із найкращих акторів нашого часу, людиною рідкісної краси, справжнім сином Карпат. Будемо його пам’ятати і любити, як і раніше».

Звання заслуженого улюбленця Мельпомени присвоїв Василеві Симчичу народ, і воно віками яскраво сяятиме на небі української культури.