Українська діаспора в Канаді негативно сприйняла і пікетувала павільйон СРСР на Міжнародній виставці 1967 року у Монреалі через обмеженість та тенденційність експонатів в УРСР.

1967 року відзначалася підвищена активність українських націоналістичних діаспорних організацій Канади у зв’язку з відзначенням 50-річчя Жовтневого більшовицького перевороту у Радянському Союзі. Їх провідники, натомість, готувалися до ювілейних заходів з нагоди 50-річчя Української Народної Республіки, 25-річчя Української Повстанської Армії і 75-річчя українського поселення в Канаді. Акції української громади Канади у сей час спрямовані на привернення уваги світової спільноти до порушення прав людини в УРСР, ув’язнення інакодумців, зросійщення та другорядного місця України у федеративній системі СРСР. Виставка Експо-67 з мільйонами відвідувачів розцінювалася канадськими українцями як чудова нагода акцентувати увагу на цих дражливих питаннях.

Радянський павільйон у Монреалі

Коли у списку держав, які зголосилися взяти участь у виставці, не виявилося УРСР, Конгрес Українців Канади звернувся до підготовчого комітету Експо-67 із проханням повідомити, чи надсилалося запрошення офіційному Києву. З’ясувалося: у відповідь керівники України відмовилися відкривати павільйон республіки, мотивуючи се тим, що та презентуватиме власні досягнення у загальному павільйоні СРСР. Принагідно зауважимо, що Канадою і США, крім загальнодержавних павільйонів, були обладнані павільйонами окремих провінцій або штатів.

Оскільки УРСР не мала власного павільйону, то й на відкритті Всесвітньої виставки 28 квітня 1967 року не було офіційного представника з Києва. Участь в Експо-67 вимагала державного візиту до Канади представника уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки, а на се Москва, логічно, ніяк не могла погодитися. Канадський публіцист українського походження Роман Рахманний (Олійник) писав: «… нам з вами болить, що: африканські країни виступають як держави – може – бідно, але гідно; а тим часом Україна свої таланти, всю економіку, весь людський персонал включила в російську великодержавну. Внаслідок цього Україна, як окреме національно-політичне поняття, не існує в широкому світі… А що зробив київський уряд? … Зрівняв свою «державу» з міською громадою метропольного міста Монреаль». Утім, без українського представництва на відкритті не обійшлося, бо участь в імпрезі взяв запрошений канадським урядом президент Комітету Українців Канади отець Василь Кушнір.

25 червня 1967 року у Торонто відбувся з’їзд Українського визвольного фронту за участи 8000 членів діаспорних молодіжних організацій. Предметом обговорення був «Український тиждень» 22-29 липня на Експо-67 у Монреалі, а його програму складало проведення вечорів, зустрічей, виставок, виступів художніх колективів діаспори та фестивалю молоді із Союзу української молоді. Проте, єдности серед національно-патріотичної гілки канадського українства не було: частина виступала за бойкот радянського павільйону, інші – за проведення раніше підготовлених активних маніфестацій, а дехто розраховував на стихійний розвиток подій. Комітет Українців Канади та Українське Національне Об’єднання вирішили утриматись від радикальної антирадянської діяльности, побоюючись невдоволення канадської влади, оскільки низка очільників КУК та УНО обіймали посади в державних установах. За се вони зазнали серйозної критики з боку представників Ліги визволення України та Союзу української молоді.

Під час Всесвітньої виставки радянська сторона орендувала шпальти канадських газет для пропаганди досягнень СРСР. Тим часом, редактор «Нових днів» Петро Волиняк (Чечет) назвав радянський павільйон «прикладом російського шовіністичного нахабства», оскільки на виставці досягнень СРСР «всюди панує російська мова» (до слова, назва павільйону була промовистою – «Москва»). Газета «Гомін України» у редакційній статті зазначила, що «Москва скористала з канадської гостинності, щоб продемонструвати на Експо свій колоніалізм», назвавши поведінку прем’єр-міністра Канади Лестера Пірсона «ручканням з червоними московськими фашистами».

Редактор журналу «Ми і світ» Микола Колянківський зазначав: «Наче б кепкуючи, організатори вимішали все, щоб і сліду не було з існування окремих культур. Як самітні острівці стоять на протилежних кінцях просторої будівлі: панорама Донецька, макет колгоспу з України з російською мовою місцевості, перша друкована книжка в Україні, репродукція мозаїки із Софійським собором поміж репродукцій пам’яток інших народів». Як не парадоксально, але «перемішування» експонатів згадала і радянська «Правда України», знайшовши цьому власне пояснення: «Правда, серед 10 тис. радянських експонатів нелегко одразу знайти експонати України: вони органічно вписуються в загальну картину індустріальної могутності, аграрного процвітання, наукового злету нашої батьківщини».

Про реальне становище УРСР та порушення прав людини мали засвідчити інформативні акції канадських українців. Із самого початку Всесвітньої виставки її адміністрація звернулася до міської управи Монреаля з проханням заборонити демонстрації, збори і промови, не включені до програми. Та антирадянських виступів і символічних акцій, спрямованих на привернення уваги світової спільноти до порушення прав людини і народів, уникнути не вдалося. Скажімо, 6 травня хтось фарбою замалював герб СРСР перед павільйоном «Москва». Поліція заарештувала канадського естонця – колишнього в’язня радянського концентраційного табору, котрий протестував проти «більшовицького терору». 22 липня 1967 року члени Спілки української молоді зняли червоний прапор із щогли перед радянським павільйоном. 26 липня четверо українських юнаків намагалися спустити долу прапор УРСР, за що були затримані канадською поліцією. 29 липня всередині радянського павільйону відбулася акція протесту української діаспори під керівництвом діячів Товариства українок Канади Євгенії Загуряк та Анни Токарек, яка переросла у сутичку з охоронцями заходу. 15 із 75 учасників маніфестації були затримані. В сей ж день на спортивному майданчику виставки перед молодими націоналістами виступив президент КУК В. Кушнір. Після проведення власних урочистостей ті розповсюджували листівки у трибуни, співали пісні. Намагалися зірвати прапори УРСР та СРСР, проте поліція запобігла цьому.

Площа Націй з висоти. Фото: http://archivesdemontreal.com

Канадські українці проводили активну інформаційно-пропагандистську роботу – роздавали листівки англійською та французькою мовами із закликами звільнити українських інтелектуалів, припинити русифікацію. У павільйонах франкомовних країн розповсюджувався нарис «Україна – великий неприсутній на Експо-67». Резонансною і дотепною виявилася акція з підміною Звернення голови Верховної Ради УРСР Миколи Підгорного англійською і французькою мовами «До відвідувачів радянського павільйону» на фіктивне. Невідомі особи протягом декількох днів збирали радянські буклети і через деякий час почали повертати їх назад, але вже з додрукованим «додатковим» зверненням на п’ятій сторінці, буцімто, від голови Верховної Ради УРСР. Допоки відповідальні працівники павільйону довідалися про цю витівку, кілька тисяч відвідувачів встигли прихопити зі собою сей витвір. У цьому, за публікацією однієї з канадських газет, «дивному зверненні» йшлося: «Шановні відвідувачі! <…> Я, передусім, як українець, був особливо зацікавлений у тому, щоб облаштувати павільйон Української РСР, суверенного члена Радянського Союзу і зі своїми понад 40 мільйонами населення, другого щодо значення народу СРСР. Та, на жаль, під натиском моїх російських колег у Центральному Комітеті Комуністичної Партії цей план був відкинутий. У своїх упертих шовіністичних заходах щодо асиміляції і русифікації всіх неросійських народів Радянського Союзу, російські товариші придушують навіть найменші вияви національних прагнень інших народів. Я міг би також згадати, що зовсім недавно (1965-1966) в Україні відбулися арешти і процеси українських інтелектуалів, єдиним злочином яких була вимога реалізувати статті Конституції Української РСР та повернути рівні права українській культурі і народові. Тож не треба дивуватися, чому немає українського чи іншого неросійського павільйону. Усе ж, надіюся, що вам сподобаються відвідини загального радянського павільйону, і я радий вас вітати. М. Підгорний, голова Верховної Ради УРСР».

Щоби заповнити прогалину, пов’язану з відсутністю окремого українського павільйону і популяризувати Україну на Всесвітній виставці, українські жіночі організації Канади на початку 1967 року створили спеціальний комітет для підготовки проведення «Українського тижня». Його очолила представниця групи «Доньки України» Галина Мельник.

«Український тиждень» проходив із 24 до 29 липня 1967 року у «Павільйоні гостинности». На програмі заходу було зображення тризуба, а при вході у павільйон майорів синьо-жовтий прапор. Протягом «Українського тижня» канадські українці за підтримки американців українського походження влаштовували різні мистецькі виступи та імпрези.

Напередодні Днів Радянського Союзу та Української Радянської Соціалістичної Республіки на засіданні Президії Комітету Українців Канади під проводом президента Василя Кушніра було вирішено скасувати раніше заплановані антирадянські виступи на території виставки та масштабну маніфестацію в Оттаві 22 серпня, а також нараду Української Національної Ради. Повідомлення про заборону здійснення спрямованих проти радянського павільйону акцій були таємно розіслані представникам складових організацій КУК. Пояснювалося, що на запланованій нараді УНРади у Монреалі 16 серпня передбачалось створення уряду України у вигнанні. Але напередодні провідні діячі Ліги та Спілки визволення України, чиї прізвища були у списках КДБ УРСР, викликалися до відділків канадської федеральної поліції й отримали заборону з’являтися на виставці Експо-1967 під загрозою арешту.

У вівторок 22 серпня 1967 року на Всесвітній виставці відзначався «День України» як «республіки могутньої індустрії». За дві доби перед тим у радянському павільйоні делегація УРСР зустрілася з контингентом журналістів у 600 осіб. Українські радянські діячі воліли уникати відповідей на гострі запитання, розповідаючи про медичні, спортивні та наукові досягнення. У звіті про участь делегації УРСР у Всесвітній виставці в Монреалі її керівник Петро Тронько перелічив ці «незручні питання»: «Чому Україна не підтримує дипломатичних відносин з іншими країнами і не має там своїх представництв?», «Чи є школи з українською мовою навчання за межами республіки?», «Чому в російському павільйоні не видно експонатів союзних республік, чому ці республіки не мають своїх окремих розділів, а Україна – свого павільйону?», «Чому проводяться арешти українських письменників?», «Чому немає пам’ятника в Бабиному Яру?», «Чи будуть реабілітовані всі ті, хто постраждав у період культу особи?»

Преса зазначила, що українській делегації було нелегко триматися позиції, нав’язаної Москвою. Відповіді Петра Тронька, на думку Романа Рахманного, були гідними, бо той казав, що знав. Протилежну оцінку отримав секретар Спілки письменників України Василь Козаченко, який показав себе «типовим чиновником нової Великоросії». Він стверджував, що жодного письменника в Україні не арештовано, а якщо когось заарештовано, то правильно, бо держава «має право оборонятися». Відтак, Р. Рахманний писав: «Такої негідної відповіді з уст українця про арештованих братів і сестер, мабуть, ніхто з присутніх досі не чув і не швидко почує у своєму житті».

Існували побоювання, що «День України» може закінчитися політичними маніфестаціями і провокаціями. Тому канадські правоохоронці посилили варту (додатково 50 поліцейських із кількома автомобілями для затриманих) й обмежили вхід на ранішні церемонії. Журналіст франкомовної канадської газети «Девуар» саркастично зазначив, що «не вистачало лише колючого дроту, щоби створити атмосферу справжнього концентраційного табору». Втім, ці побоювання видалися аж надто перебільшеними. Петро Волиняк пояснював се таким чином: «Робите пропаганду українському народові, то чому маємо вам заважати? … Це була винятково, думаю, що перша в історії, всесвітня пропаганда за Україну та її народ. Байдуже, що щось там говорилося про комунізм, «про єдину братню сім’ю вільних народів».

Радянська преса про виставку

Українські націоналісти з різних куточків Канади та США, котрі прибули до Монреаля 16 серпня, згідно з наказом своїх очільників, повернулися додому. 22 серпня, у «День України», не відбулися масові антирадянські акції, раніше заплановані національно-патріотичною гілкою української діаспори.

Стосовно оцінки офіційного сценарію свята виникла дискусія – розглядати його як «національний» чи «спеціальний» день? До першого тлумачення схилялися радянські періодичні видання, до другого – діаспорні. Останні аргументували свою позицію таким чином: керівника делегації Радянського Союзу Д. Полянського вітали гарматними пострілами, а керівника делегації Радянської України П. Тронька – ні; першого зустрічали вояки регулярної канадської армії, а іншого – лише квебекські воїни у вбранні XVIII сторіччя; прапор СРСР підіймали під звуки гімну, а прапор УРСР – без музичного супроводу.

Зважаючи на це, керівництво Експо-67 змушене було виказати високі почести українській стороні, влаштувавши урочисту церемонію на Площі Націй. Українську радянську делегацію прийняв градоначальник Монреаля Жан Драпо, а в театрі «Пелетьє» відбулася зустріч керівника делегації Радянської України Петра Тронька та прем’єр-міністра Канади Лестера Пірсона. За різними оцінками, відвідувачів на «Дні України» було більше, ніж на національних днях окремих європейських країн (попри ранкову негоду). Виступи українських художніх колективів, передусім, Українського народного хору імені Григорія Вєрьовки, отримали схвальні відгуки. Водночас, лунали закиди у недостатньому представленні на виставці українського образотворчого мистецтва. До слова, реакція на виступи українських артистів у Канаді за час проведення Експо-1967 також різнилася: від критики музичного експерта Вільяма Литлера «української вокальної кукурудзи» до захопливих оцінок у ЗМІ виступів «солістів-зірок». Водночас, для деяких журналістів було незрозуміло, навіщо українські артисти співали російські пісні, зокрема, Євгенія Мірошниченко – «Солов’я», а Юрій Гуляєв – «Стєньку Разіна»…

Не обійти увагою і той факт, що всесоюзна московська газета «Известия» присвятила «Дню України» на Експо-67 лише три короткі речення, де лише згадала про «успіхи українського народу за 50 років радянської влади».

Без перебільшення, на виставці досягнень науки і культури у Монреалі 1967 року українській громаді Канади вдалося привернути увагу світової спільноти до проблем суб’єктности Української РСР у федеративній структурі СРСР та русифікації. І вселити надію, що виставковий «Український тиждень» переросте у рік, десятиріччя боротьби за незалежність України та її чільне місце на мапі світу.