Продовження.
Початок у № 52 за 2019 р.

4 – Село Байрак (колишня Бородавка) вперше згадується у 1859 році. Село розташоване на відстані 5 км від лівого берега річки Вільхова Говтва, на відстані 0,5 км розташоване село Петренки. Село складається з 2-х частин, рознесених на 1 км. Поруч зі селом протікає пересихаючий струмок із загатою. Ще до 1917 року за проєктом Костя Васильовича Мощенка (*1876-†1963, Дорнштадт, Західна Німеччина), українського громадського діяча, музейника, етнографа, художника, архітектора, краєзнавця, дослідника українського народного мистецтва, у селі був побудований будинок товариства «Просвіта». До речі, якраз у 1917-му році К. Мощенко став головою Комітету охорони пам’яток, а наступного року заснував Наукове товариство дослідження й охорони пам’яток старовини та мистецтва Полтавщини.

В цьому селі також народився український поет, журналіст Харитон Архипович Бородай (псевдо – Ярема Байрак) (*1913-†1944, Румунія), який навесні 1942 року працював у місті Кам’янець-Подільський в україномовній газеті «Подолянин», що видавалася в місті в роки німецької окупації й була органом окружного комісаріату; в цій газеті він вміщував публікації на літературні, театральні та інші теми, а також – вірші, оповідання.

1. З кінця 1925 р. до 30 жовтня 1927 року працював у Лозівці головою сільського споживчого товариства (5).

5 – У лютому 1916 року на основі створеного в березні 1915 року Полтавського товариства гуртових закупівель виникла Полтавська спілка споживчих товариств. У 1916 р. вона об’єднувала 39 членів (товариств), і її торговельний обіг становив 1 млн. крб. За період від травня 1917-го року до травня 1918-го року відбулися три Всеукраїнські кооперативні з’їзди, результатом стало створення Українського Центрального Кооперативного Комітету (УЦКК) – центральної організації для українських кооперативів. У 1918 році Полтавська спілка споживчих товариств об’єднувала 748 товариств, обіг досягав 2,4 млн. крб. Наприкінці 1920 року спілка була реорганізована в губернську спілку споживчих товариств. Із приходом большевиків споживчу кооперацію в усій Наддніпрянщині було примусово реорганізовано. Згідно з декретом РНК РСФРР «Про робітничо-селянські споживчі товариства» від 20 березня 1919 року для отримання найнеобхідніших товарів громадяни зобов’язувалися мати членство у споживчих товариствах. У кожній місцевості могло діяти тільки одне-єдине споживче товариство.

Піонери збирають у полі колоски поблизу м Сталіно, 1934-й рік. Джерело – Україна Incognita Top-net

7 червня 1920 року на об’єднаному засіданні представників правлінь Уцеробсекції (об’єднання укр. робітн. кооперації), Центроспілки РСФРР, «Дніпросоюзу» та «Товарищества потребительских обществ Юга России» було ухвалено рішення про утворення Вукоопспілки – єдиного організаційного і господарського центрів споживчої кооперації УРСР. 18 червня 1920 було утворено Тимчасове правління спілки. Першим головою правління Вукоопспілки став професійний большевик Саммер Іван Адамович (*1870-†1921, Харків). Вукоопспілка, крім споживчої, об’єднувала інші види кооперації: сільськогосподарську, кредитну, промислову, універсальну. З переходом до нової економічної політики з березня 1921 року кооперація почала повертатися до традиційних функцій. На 1 жовтня 1925 року в Україні було 6678 споживчих товариств, із них – 6382 сільські (1043 тис. членів) і 296 міських (617 тис. членів). У середньому, на сільське споживче товариство припадало 1-2 крамниці, на міське – по 7-8. У 1931 частка роздрібного товарообороту кооперативних організацій складала 74% від загальнореспубліканського. На жаль, більшість лідерів кооперативного руху, членів правлінь, співробітників кооперативних організацій, які створювали кооперативні товариства і спілки товариств, налагоджували їхню діяльність з метою підвищення життєвого рівня населення, нову владу не влаштовували. Вона не тільки усувала їх від керівництва кооперацією, але й позбавляла їх волі та навіть життя. Серед репресованих у 1920 році опинився і співробітник Полтавської спілки споживчих товариств Дмитро Федорович Соловей (*1888-†1966,США) – історик, економіст і статистик, педагог і публіцист, дійсний член УВАН у США, якраз він і склав реєстр осіб, репресованих восени 1920 року спілчан, й опублікував його у книзі «Розгром Полтави».

1. 15.11.1926 р. одружився з Тетяною Дмитренко з Обазівки (6).

6 – Абазівка (інколи, по народному – Обазівка) – село, засноване у 40-х роках ХІХ ст. на місці хутора Курилехівка. Первісна назва – Єлизаветине – на честь Єлизавети Абази – дружини поміщика Михайла Васильовича Абази (помер у 1852-му році). Тут вони збудували палац, Успенську церкву (1847), цегляний завод, вовнообробну фабрику, ґуральню, кінно-поштову станцію, дві корчми. У 1856 році маєток Абазів становив 320 десятин землі і сто одну ревізьку душу селян. З 1856 до 1889 років Абазівкою володів полтавський повітовий предводитель дворянства, а потім – міський голова Полтави Олександр Михайлович Абаза. Абази тримали кріпацький театр, оркестр з італійських музикантів, а також – художників. 1859 року в селі, яке після 1861 року стало волосним центром Полтавського повіту, було 35 дворів, 235 мешканців. Щорічно в селі відбувався ярмарок. У 1885 році – земське однокласне училище. У 1890 роках переходить до поміщиків Іловайських. У 1910 році тут було 85 дворів, 485 мешканців, діяла церковна парафіяльна школа, кравецька рукодільна майстерня.

У 1917 році Іловайські втрачають Абазівку. Після поразки у Визвольних змаганнях село надовго було окуповане большевиками. У 1920-х роках було засноване сільськогосподарське товариство, відкрито клуб та громадську бібліотеку. Від 1922-го року в Абазівці діяв вишивальний роздавальний пункт, на базі якого у середині 1920-х років було створено вишивальну артіль «Селянська кустарка», де займалися ткацтвом, вишивкою та килимарством. У 1926 році село мало 104 садиби, 438 мешканців.

1. 1.11.1927 року я був призваний на дійсну обов’язкову військову службу і зачислений до військової школи 73-го стрілецького пішого Пугачовського полку імені Фурманова 25-ї стрілецької Чапаєвської дивізії (7) ім. Фрунзе в Полтаві.

7 – 25-а стрілецька т. зв. Чапаєвська ордена Леніна червонопрапорна дивізія – військове з’єднання «красной (совєцькой) армії» (РСЧА-СА) в період московсько-української та німецько-совєцької війн. Сформована в місті Ніколаєвськ (нині – Пугачов) з добровольців під найменуванням дивізії Ніколаєвських полків, від 4 жовтня 1919 року – 25-а стрілецька дивізія імені Василя Івановича Чапаєва. У травні 1920 року в зв’язку з активізацією бойових дій на большевицько-польському фронті була перекинута на південно-західний фронт, брала участь у т. зв. київській операції 1920 року. У жовтні 1920-го-квітні 1921-го років її підрозділи діяли проти українських повстанців, у вересні 1939 року дивізія брала участь у т. зв. польському поході у складі військ т. зв. українського фронту, а у 1940 році – у т. зв. «бессарабському» поході в складі Південного фронту.

Комсомолець пильнує колгоспний урожай, Полтавська область, 1932-й рік. Джерело – Україна Incognita Top-net

За большевицької влади, у 1921-1935 роках, тобто, в час, коли там проходив службу Іван Дяченко, підрозділи цієї дивізії дислокувались у приміщеннях Червоних (красних) казарм, розташованих в межах південної околиці Полтави, більшість з яких була збудована ще у 1876-1893 роках спеціально для потреб військових частин московитської імператорської армії. У військовий комплекс входили казарми для солдатів, навчальні приміщення, домова церква, порохові склади, для будівництва яких використано червону цеглу, яку виготовляли на місцевих цегельнях у Задихальному яру, під Монастирською горою, зі спеціальної глини, привезеної з-за кордону.

Під час будівництва до цементного розчину, що скріплював цеглу, додавали яєчні жовтки для міцності стін споруди. Завдяки кольору комплексу військових будівель цей квартал Полтави отримав назву «червоні казарми». У 1917 році на території містечка нетривалий час проходили вишкіл військові частини армії УНР. Згодом там дислокувалася полки 25-ї стрілецької дивізії, потім це стало місцем постійної дислокації 73-го піхотного полку, про який згадує Іван Дяченко.

З початком німецько-совєцької війни на території «червоних казарм» відбувалося формування нових бойових підрозділів з мобілізованих полтавців, зокрема, в червоних казармах навчали політруків для військових з’єднань «красной армії». Згадується там, окрім 73-го піхотного полку, й 31-й Пугачовський стрілецький полк імені Фурманова, про який пише Іван Дяченко. Після окупації німцями Полтави 8 вересня 1941 року в «червоних казармах» розташувався німецький гарнізон. У Полтаві почалися масові розстріли населення, євреїв, військовополонених, що відбувалися за міським кладовищем, на місці стрільбища якраз того ж таки 73-го полку, поблизу «червоних казарм». Слід додати, що всі командири 25-ї стрілецької територіальної дивізії типу «А» з центром у Полтаві були в різні час большевики Попов Владімір, Курдюмов Владімір, Бутирській Васілій, а також Зюк (Нєхамкін) Міхаіл Іосіфовіч, який під час жовтневого (1917) перевороту большевиків у Петрограді очолив «атряд красной гвардії» в Києві, а в січні 1918 року брав участь у червонокозачому (большевицькому) повстанні в Києві, яке було придушене українськими козаками-самостійниками.

В час, коли у дивізії проходив службу українець Іван Андріянович Дяченко, її командиром і воєнкомом від серпня 1924-го до січня 1930-го року був уродженець Ростова-на-Дону, колишній конторник, комдив «красной армії» (1935), большевик, такий собі Замілацкій Григорій Саввіч, розстріляний за вироком т. зв. «військової колегії Верховного Суду СРСР» 26 серпня 1938 року.

1. Наприкінці 1928 року закінчив військову школу й отримав ранг командира взводу (мол. лейтенант) запасу, був переведений до інтендантського (продовольчого) відділу полку помічником начальника відділу з постачання харчів.
2. Моя дружина переїхала, коли мене забрали до війська, переїхала до свого батька, який мав будинок не тільки в Обазівці, а ще і в Полтаві.
3. В жовтні місяці 1929 року був заарештований і посаджений на гарнізонну військову гауптвахту, нібито, за нетактовний виступ під час політзаняття, а насправді за те, що я виступив із заявою, що при наявності великої товарної кількості зернової продукції України не можна годувати нас чорним хлібом 95%-ї якості, як це було передбачено в плані першої «п’ятирічки». На мою заяву до командира і комісара 25-ї дивізії мене було звільнено і 15.11.1929 року демобілізовано з армії в довготермінову відпустку.
4. Після демобілізації пішов працювати на Полтавський м’ясокомбінат (8) бухгалтером. Та недовго там попрацював, бо почалися арешти так званого «чуждого» елемента совєтської власти, під час яких були заарештовані мій батько і батько моєї дружини. Я з Полтави мусів виїздити і з допомогою своїх друзів влаштувався в м. Красноград (9) в Укрм’ясо головним бухгалтером у лютому м-ці 1930 року, але недовго попрацював там. 7.08. 1930 р. за доносом енкаведиста Козира Тараса (10) мене, як «чуждого» елемента, звільнено з праці, після чого я поїхав до Харкова, залишивши свою дружину і маленьку доньку Ларису, яка після народження дочки 30.5.30 в Полтаві, переїхала до Краснограду.

8 – Полтавський м’ясокомбінат – 15 березня 1926 року в місті Полтава була введена в експлуатацію беконна фабрика, а в 1927 році розпочалося будівництво м’ясохолодильника. В 1929 році, відповідно до т. зв. «первого пятилетнего плана развития народного хазяйства СССР», в результаті об’єднання раніше створеної беконної фабрики та м’ясохолодобойні в Полтаві був створений м’ясопереробний комбінат, який остаточно був введений у дію 8 листопада 1929 року, а також перший у СРСР цех цього комбінату з виробництва… жильних струн для музичних інструментів. Дійсно, в той час переважна частина капіталовкладень, призначених для розвитку совєцького виробництва предметів споживання, спрямовувалася в галузі харчової індустрії, крім полтавського (1929), на інші м’ясокомбінати великої потужності – Кременчуцький (1927), Мелітопольський (1929), Вінницький (1930), Київський (1930.). До того ж, 5 жовтня 1930 року на підставі постанови тресту «Укрм’ясо» було організовано у Полтаві навчальний комбінат у складі інституту м’ясної промисловості, технікуму харчової промисловості, ФЗУ, робфаку і підготовчих курсів.

Світлина Ореста Корчака-Городиського. Базарний музика. Полтава, 4 серпня 1942-го року

9 – Красноград – місто в Україні, до 1922 року називалося Костянтиноград, Полтавської губернії, спочатку під московсько-імперською, а згодом – під большевицькою окупацією, тепер – райцентр Харківської області. Місто було засноване як Бєльовськ – десята фортеця у складі української лінії оборонних укріплень у 1731-33 роках, що проходила від Дніпра до Сіверського Дінця. Фортеця була закладена 11 серпня 1731 року московитським генералом Таракановим і стала першою спорудою майбутнього міста. Тут 1733 року розмістився один із 20 ландміліцьких полків, який був сформований у місті Більов, Тульської губернії. До речі, фортеця Бєльовськ деякий час була навіть центром Азовської губернії. Згодом військове містечко було перейменовано на Костянтиноград (скорочено – Конград), а в 1797 році одержало статус міста. Від 1932 року місто називається лише Красноград. З відомих уродженців Костянтинограда, список яких друкувався в Державному видавництві УРСР, де згодом працював І. А. Дяченко, можна згадати письменника й поета Леоніда Соломоновича Первомайського (Ілью Шльомовіча Гурєвіча), який пізніше працював на Полтавщині, зокрема, секретарем редакції в газеті «Червона Лубенщина», згодом вступив до Лубенської філії Спілки селянських письменників «Плуг», а 1926 року перебрався до Харкова, працював у редакції дитячого журналу «Червоні квіти», належав до літературного об’єднання «Молодняк».

10 – Козир – у кількох книгах «Реабілітовані історією. Харківська область» (2015) знаходимо згадки про репресованих осіб на прізвище Козир, зокрема, коли органами НКВД «…наприкінці зими 1938 року підлеглим Рейхмана вдалося виявити «Харківський комітет» антирадянської об’єднаної української націоналістичної організації Української партії соціалістів-революціонерів та причетних до створення повстанських загонів есерів у Балаклійському, Краснокутському та інших районах Харківської області (члени УПСР – Пукало, Лисенко, Тесля, Ярослав, Гемба), диверсійних груп на Харківському тракторному, Харківському електромеханічному заводах (колишні есери – Слива, Козир, Кондрашенко). Далі згадується також такий собі Козирєв Микола Тимофійович, народився 1890 р., у Москві. Росіянин, із службовців, освіта вища, член ВКП(б) з 1918 р. Проживав у Харкові. Заступник завідувача культпропу (відділу культури і пропаганди) Харківського обкому КП(б)У. Заарештований 1 жовтня 1937 р. як член антирадянської терористичної організації правих (статті 548, 5411 КК УРСР) і військовою колегією Верховного Суду СРСР 5 грудня 1937 р. засуджений до розстрілу з конфіскацією майна. Розстріляний 6 грудня 1937 р. у Харкові. Реабілітований 12 травня 1956 р…». Прізвище та ім’я Козир Тарас не віднайдено, хоча у Книзі пам’яті Полтавської області є два записи: «Козир Тарас Юхимович. Помер від ран у 1945 р. (м. Полтава)» та Козир Тарас Юхимович. Старшина. Помер від ран 14.11.1945 р., ЕГ № 2896. Похований у м. Краскіно, Приморського краю. (с. Червона Долина, Полтавського р-ну).

У Харкові працював фінансистом в «Укрм’ясо», але і тут, попрацювавши до листопада 1930 року, мусів залишити роботу, щоб замести сліди від НКВС, і перейшов на роботу до ДВУ (11) – Державне видавництво України в Харкові, звідкіля мене було послано на працю до м. Горлівка, Донбас (12), в міжрайвідділ ДВУ головним бухгалтером, там працював з листопада 1930 до листопада 1935 року.

11 – ДВУ – згідно з інформаціями авторки З. І. Рудої, поданими в книзі «До історії Державного видавництва України», ДВУ – видавництво УРСР було створене у травні 1919 року у Києві як «Всеукрвидав» при ВУЦВК, а вже від січня 1920 року діяло як Всеукраїнське видавництво (Всеукрдержвидав) у віданні Президії ВУЦВК, а від травня 1921-го року – Наркомату освіти УРСР, від серпня 1922 року отримало скорочену назву «ДВУ».

ДВУ дійсно розміщувалося у Харкові, мало мережу губернських (згодом – обласних), міськрайвідділів представництв у Москві, Ленінграді (нині С.-Петербург) та інших містах СРСР, ймовірно, що у м. Горлівка, на Донбасі, ДВУ випускало художню, навчальну, суспільно-політичну та іншу літературу, як також альманахи, журнали, зокрема, «Плуг», «Гарт», «Червоний шлях», «Життя й революція», «Критика»; регулювало видавничу діяльність різних установ. Серед співробітників ДВУ, з деякими з них був, ймовірно, знайомий Іван Андріянович Дяченко, були, зокрема, В. Блакитний, І. Багмут, М. Йогансен, В. Коряк, С. Пилипенко, П. Тичина. У 1930-му році на базі ДВУ було утворено Державне видавниче об’єднання УРСР, яке діяло до 1934-го й об’єднувало низку видавництво, зокрема, «На варті», «Пролетар», «Радянська школа».

12 – Горлівка – перші поселення в районі Горлівки, які натепер є під московсько-путінською окупацією, з’явилися на початку XVIII ст., тоді запорозькі козаки та селяни-втікачі заснували хутори вздовж річок Корсунь, Балка Залізна й Лугань. Офіційною датою заснування є 1779 рік. Перша назва міста – Государів Байрак. З початком будівництва Курсько-Харківсько-Азовської залізниці 1867 року було засноване робітниче селище, що й було 1869 року назване Горлівкою на честь гірничого інженера Петра Горлова.

Орест Корчак-Городиський (справа) під час відвідин сина Панаса Мирного та його дружини. Полтава, 1942 рік

1925 року Горлівка стає районним центром. Протягом наступних років у місті було відкрито коксохімічний завод (1928), шахту імені Румянцева, (1932), шахту «Кочегарка» та азотно-туковий завод (нині – концерн «Стирол» (1933). Населення міста у довоєнні роки досягло 181,5 тис. мешканців. За даними кількох розвідок науковців НАНУ, за планом першої п’ятирічки в Україні передбачалося «…будівництво Горлівського й Рутченківського азотно-тукових комбінатів, а також – чотирьох комбінатів істотно більшої потужності з невизначеним місцем розташування. Добрива передбачалося виробляти за новітньою технологією – із синтетичного аміаку, одержуваного з водню коксового газу та азоту повітря. Надалі ця програма скоротилася й розтягнулася у часі за браком потрібних коштів. Зокрема, Горлівський азотно-туковий завод розпочав виробництво добрив тільки наприкінці другої п’ятирічки…

Позитивні зрушення щодо забезпечення Донбасу м’ясом з’явилися у ІІІ кварталі 1930 р., «коли трест «Укрм’ясо», у красноградському відділенні якого працював Іван Дяченко, за 20 днів серпня виконав 60% місячного плану. Однак, через поганий облік споживачів утворювалися залишки цього продукту в одних крамницях при дефіциті останнього в інших…» – А було це якраз напередодні страшного українського Голодомору 1932-33 років.

Зі мною жила також і моя сім’я. 31.1.1934 року народилася в м. Горлівка друга донька – Олександра. Працюючи і не маючи можливості вчитися в стаціонарній вищій школі, я вступив спочатку до Харківського (13), а потім Московського (14) фінансово-економічного інституту, де вчився з 1931 до 1934 рр., але диплом не одержав, оскільки треба було представити справу про соціальне становище моїх батьків, а коли б я таку представив, то був би позбавлений і праці, а може, і волі, тому, що мій батько, висланий у 1929 році, загинув як «ворог народу» у 1933 році.

13 – Харківський фінансово-економічний інститут (ХФЕІ) був створений під час т. зв. реформи вищої освіти у 1930 році на базі відповідних факультетів Харківського інституту народного господарства одночасно з іншими Харківськими інститутами – інженерно-економічним інститутом, плановим інститутом ім. А. М. Дудника, інститутом радянського будівництва і права та інститутом обміну та розподілу («обмєна і распрєдєлєнія»). Починаючи з 1931 року, одним із провідних викладачів Харківського фінансово-економічного інституту, коли там навчався Іван Дяченко, був відомий професор, учений-правник, автор першого підручника українською мовою «Основ цивільного права» (1948), єврей за походженням, уродженець міста Кременчук Самуіл Наумовіч Ландкоф (*1887-†1970). Разом з Іваном Андріяновичем Дяченком у ХФЕІ навчався уродженець міста Бєлгород (насправді – українського Білгорода) Гарбузов Васілій Фьодоровіч (*1911-†1985), гєрой соціалістічєского труда (1981), який чверть сторіччя (1960-1985), а до вступу в інститут після школи та ФЗУ працював (1925-1930) столяром. У 1933 році він вже закінчив ХФЕІ та аспірантуру й залишався в цьому інститут до початку німецько-совєцької війни на викладацькій роботі.

До речі, всього протягом 1930-1931 років у Харкові було створено 23 нові вищі навчальні заклади. За даними харківських краєзнавців, вулиця, на якій був розташований Харківський фінансово-економічний інститут, отримала назву Кооперативна, така назва була пов’язана з тим, що в цьому приміщенні у будинку № 10 розміщувалось правління Церобкоопу, тобто, правління Харківського центрального робітничого кооперативу, створеного в перші роки большевицької нової економічної політики (НЕП). Від 1930 року якраз у цьому приміщенні й розміщувався Харківський фінансово-економічний інститут, який у повоєнні роки свою діяльність так і не відновив.

Наприкінці 1930-х років вулиця змінила назву і стала називатися вулицею імені Лаврентія Берії, керівника большевицького НКВС, а після його розстрілу в 1953 році знову почала називатися Кооперативною. За неперевіреними даними, до большевицького перевороту в Петрограді (1917), а саме від 1877-го до 1909-го років, на згаданому вище місці, при вулиці Рибній, був «Волзько-Камський банк», а в 1910-1912 роках на цьому ж місці було побудовано велике приміщення для «Общества взаимного кредита мелких промышленников» за проєктом архітектора І. І. Загоскіна.

(Далі буде)