Чому всі кошти, які є можливість заощадити на субсидіях завдяки зниженню світових цін на паливо, мають бути скеровані на заходи з енергозбереження.

2 грудня президент Зеленський увів у дію рішення РНБО «Про невідкладні заходи щодо гарантування енергетичної безпеки», яким уряду доручено в першій половині 2020 року запровадити механізми стимулювання енергоефективності та економного використання енергоресурсів усіма категоріями споживачів. Також президент заявив, що знайдено «цікаве рішення, яке дасть змогу наступної зими знизити тарифи на тепло майже наполовину».

Утім, такі декларації й утаємничені натяки не відповідають реальним діям влади, які свідчать про те, що єдиним інструментом стимулювання енергоефективності наступного року буде подальше підвищення тарифів як на саме паливо, так і на його розподіл та транспортування за одночасного обмеження доступу громадян до субсидій. З одного боку, оголошена урядом «гарантована ціна» газу для населення на опалювальний сезон близько 7,2-7,8 грн. буде значно вищою, ніж у листопаді (6,5-7,1 грн. за м3 залежно від регіону). З іншого – з 1 травня 2020 року планується запровадити повністю ринкове ціноутворення на газ, а відтак – і на житлово-комунальні послуги.

З того ж таки 1 травня на 33% збільшується норма витрат домогосподарств на ЖКП, за якої вони можуть розраховувати на допомогу від держави. Скажімо, типова столична сім’я з однієї дитини й двох працюючих батьків, які отримують середню заробітну плату в Києві, після введення в дію нової формули не зможе розраховувати на субсидію, якщо витрати на ЖКП не перевищуватимуть 42% її сукупного доходу. Для аналогічної родини, яка отримує середню зарплатy в країні, планка витрат на ЖКП становитиме 30%. На сьогодні цей показник дорівнює, відповідно, 32,5% і 22,5%.

Звісно, подорожчання палива та житлово-комунальних послуг, а також обмеження доступу населення до субсидій стимулюють енергоощадливість. З’являється необхідна мотивація. Однак, це – лише одна з двох необхідних умов. Друга, значно важливіша, – інвестиції в енергомодернізацію та їх часткове покриття державою, адже значна частина громадян і ТКЕ не мають для цього власного ресурсу. Реалізація масштабної державної програми енергомодернізації – єдиний реальний спосіб зменшити витрати на опалення через різке зменшення обсягів споживання газу. До того ж, вона здатна покласти край залежності України від імпорту енергоносіїв і, можливо, перетворити нашу країну на чистого їхнього експортера. А це, своєю чергою, означатиме, що ціни на більшість видів палива формуватимуться не за принципом вартість на зовнішньому ринку плюс вартість постачання, а, навпаки, ціна на зовнішньому ринку мінус вартість постачання туди з України надлишку енергоресурсів.

Утім, щоб досягти такого результату, енергетична політика держави має кардинально змінитися. Від субсидування споживачів і списання величезних енерговитрат у мережах та домівках українців, а також через застаріле обладнання теплогенеруючих підприємств і систем обігріву в приватних будинках необхідно перейти до заохочення та фінансової підтримки енергомодернізації.

І можливості для цього сьогодні є завдяки зниженню цін на енергоносії на світових ринках. Наприклад, нещодавно стало відомо, що чистий прибуток «Газпрому» в III кварталі 2019-го зменшився на 45% саме через зниження вартості природного газу на європейському ринку. Середня ціна російського газу впала до $169,8 за 1 тис. м³ проти $250,8 у III кварталі 2018-го.

Зниження цін на газ на тлі динамічного зростання номінальних доходів українців упродовж останніх років дає можливість вивільняти значні ресурси завдяки зменшенню видатків на субсидії. Наприклад, у 2017-2018 роках субсидії коштували державі 72,4-72,7 млрд грн., тоді як на 2019-й було вже закладено 58 млрд грн., а на 2020-й – лише 47,6 млрд грн. А частка видатків на субсидії у ВВП взагалі зменшилася майже у 2,4 разу – з 2,43% у 2017-му до 1,05% у 2020-му.

При цьому правильно було б зафіксувати частку видатків на субсидії та енергомодернізацію у ВВП на рівні 2017 року, а вивільнений ресурс скерувати на заходи, які в майбутньому зменшили б потребу в енергії, а, відтак, і в субсидіях на випадок нового зростання цін на енергоносії у світі, що рано чи пізно обов’язково станеться. За нашими розрахунками на основі даних Держказначейства, Мінфіну та законів про державні бюджети, це дало б змогу скерувати на енергомодернізацію у 2018-2019 роках додатково 15,8 і 42 млрд грн. А з бюджету-2020, узагалі, 65 млрд грн. Тобто, сукупно йдеться про 122,8 млрд грн. лише за ці три роки.

Але логіка дій влади діаметрально протилежна: тимчасовий спад цін на енергоносії сприймається як привід не звертати увагу на проблеми галузі й нехтувати пріоритетами енергозбереження. На всі програми з підвищення енергоефективності у бюджеті-2020 закладено лише 2 млрд грн., попри те, що видатки на субсидії порівняно з 2019-м зменшаться на 10,6 млрд грн., а їхня частка у ВВП впаде з 2,5% у 2017-му до 1,06% у 2020-му. В уряді не приховують, що на проїдання підуть навіть ті додаткові фінансові ресурси, які буде отримано в результаті виграних позовів у міжнародних судах проти «Газпрому» чи знижок на постачання газу з Росії.

«Якщо ми матимемо знижену ціну, потенційно можливо, що в нас будуть прямі постачання зі знижкою зі Сходу. Ми намагатимемося забирати цю знижку, видавати в ринок ринкову ціну, а саму знижку використовувати через бюджет або через будь-які інші інструменти для покриття субсидій або інші соціально важливі заходи», – заявив 25 листопада міністр енергетики Олексій Оржель під час презентації запланованих на 2019-2020 роки змін у галузі енергетики.

Проєкт бюджету-2020, загалом, передбачає 1,6 млрд видатків на роботу Фонду енергоефективності й 0,37 млрд на програму «теплих кредитів», що реалізується через Державне агентство з енергоефективності. При цьому Фонд енергоефективності, кошти на який у бюджеті закладаються вже третій рік поспіль, може працювати лише з ОСББ і наразі не профінансував жодного реального проєкту. Натомість, кошти на «теплі кредити», якими користуються, здебільшого, приватні домогосподарства, через великий попит закінчуються ще в першому півріччі, а далі через численні звернення ОСББ, громадян та Державного агентства з енергоефективності уряд виділяв на програму додаткове фінансування. Так було й цього року: вже в червні Кабмін був змушений виділити на це додаткові 380 млн грн.

За розрахунками Держенергоефективності, мінімальна річна потреба у фінансуванні «теплих кредитів» становить до 2,3 млрд грн. Причому, найбільше попит на таке кредитування перевищує закладені в держбюджеті видатки саме в приватному житловому секторі. Так, річна потреба в кредитах на утеплення приватного житла сягає 1,5 млрд грн., а в проєкті бюджету-2020 закладено 200 млн грн., тобто, в 7,5 разу менше. Водночас, для ОСББ, які, за оцінками Держенергоефективності, здатні освоїти до 700 млн грн., виділено майже стільки само – 190 млн грн., тобто, лише в 3,6 разу менше від потреби.

Та насправді такі точкові заходи з фінансуванням на рівні 1-2 млрд грн. не здатні вирішити проблему. З огляду на добудову обхідних газогонів і, відповідно, дедалі більшу загрозу шантажу з боку Росії масштабні заходи з енергозбереження є вкрай важливими.

За розрахунками «Нафтогазу», на облік і терморегуляцію багатоквартирних будинків потрібно $2,4 млрд, модернізацію теплопостачальних мереж – $1,7 млрд, модернізацію систем опалення для ТКЕ – $2 млрд. Таким чином, витративши $6,1 млрд (до 145 млрд грн. за нинішнім курсом), можна радикально зменшити споживання енергоресурсів і, відповідно, убезпечити себе від енергетичного шантажу в майбутньому. Крім того, громадянам це дасть змогу істотно заощаджувати на житлово-комунальних послугах, а державі – на безповоротних субсидіях, що буде особливо актуально, коли вартість енергоносіїв на світовому ринку знову зросте. І всі ці заходи в межах програми енергомодернізації можна реалізувати лише за кілька років.

Водночас, ті $15,9 млрд, що необхідні, за даними «Нафтогазу», для утеплення багатоквартирних будинків, чи $14 млрд для утеплення й заміни застарілих систем опалення в приватному секторі, також цілком підйомні на тлі того фінансового ресурсу, який, як було зазначено вище, вивільняється завдяки зменшенню видатків на субсидії в останні роки. Програма може фінансуватися за принципом 2 до 1, де 67% покриватиметься з держбюджету, а 33% – мешканцями багатоквартирних будинків або ТКЕ (наприклад, у вигляді цільової надбавки до тарифу). За такого підходу реалізація програми впродовж 10 років коштуватиме держбюджету щорічно лише в $2,5-2,6 млрд, або близько 60 млрд грн. за поточним курсом, що цілком у межах вивільненого ресурсу. Крім того, на ці ж таки потреби можна скерувати й отримані від «Газпрому», за рішеннями міжнародних судів, $3 млрд.

Завдяки такому комплексу заходів за 10 років можна оновити інфраструктуру для виробництва, постачання та регуляції споживання тепла залежно від погодних умов і реальної потреби в усіх багатоквартирних будинках країни, а також значно зменшити споживання, а, відтак, і витрати на житлово-комунальні послуги більшості домогосподарств. Водночас, витрати самих громадян на реалізацію цієї програми (зокрема, і за рахунок кредитів) становитимуть, у середньому, лише 24-25 млрд грн. на рік. За оцінками Держенергоефективності, навіть якщо на програму виділятиметься 2,3 млрд грн., щорічна економія природного газу становитиме 350 млн м³. Якщо ж фінансування збільшити з урахуванням вивільнених із субсидій коштів, економія сягне 6-8 млрд м³ щороку. А це перевершує найоптимістичніші плани щодо зростання видобутку блакитного палива в країні.

Фінансування енергозбереження є інвестиціями, а не безповоротними витратами, як у випадку субсидій. Не можна ігнорувати й ті величезні можливості, які здатна забезпечити масштабна енергомодернізація для розвитку економіки країни. Адже йдеться про додаткову реалізацію товарів та послуг, вироблених в Україні (за правильної державної політики), на суму, щонайменше, 1 трлн грн., що додасть не один відсоток до ВВП і створить десятки, якщо не сотні тисяч нових робочих місць.

Масштабна енергореконструкція здатна стати потужним драйвером зростання в секторах, пов’язаних з виконанням робіт та виробництвом обладнання для енергозбереження. Водночас, не можна допустити, щоб наша енергомодернізація стала вигідним проєктом, здебільшого, для західних, китайських чи російських компаній. Максимум, що можна дозволити, то це створення в Україні спільних підприємств чи відкриття нових виробництв іноземними компаніями з чітко прописаною в законодавстві їхньою локалізацією.

Автор: Олександр Крамар

Джерело: «Тиждень»
(https://tyzhden.ua/Economics/238591),
матеріал друкованого
видання № 50 (630)