Церкві – 150 років, а її паламарю – 93. Нещодавно у церкві святого Миколая, що в Тисмениці, було храмове свято, а свій поважний ювілей тут відзначали ще влітку.

Петро Федик паламарює у цьому храмі вже 30 років, священники називають його талісманом церкви і довіряють більше, ніж собі. Парох тут теж неабиякий, пишається, що продовжує справу батька, і час від часу відчуває, що таки правильний життєвий шлях вибрав, насамперед, коли служить з вояками на передовій.

«Федик, будьте зо мнов»

«У Тисмениці нема доброї води, електрочайники недовго витримують, хутрофабрика геть зіпсувала тутешню воду, – каже парох церкви святого Миколая отець Володимир Гринишин, наливаючи з бутля воду, аби приготувати чаю. – Де колись дбали про якісь очисні системи… То вже аж потім обладнали. Але що з того… Я везу воду з джерела з Підлісся або зі своєї домашньої криниці в Богородчанах».

Священник квапиться розповісти про талісман їхнього храму – паламаря. Коли в 90-х роках греко-католицька церква вийшла з підпілля, в Тисмениці шукали паламаря. «Федик, будьте зо мнов», – запропонував тоді батько отця Володимира, на той час парох церкви. «Та буду…» – Петро Федик одразу згодився. Спершу паламарював одразу на два храми, бо більше не було кому. Чоловік з побожної сім’ї, відчув у собі поклик до цієї справи, та й любили його в місті – з кожним уміє заговорити, пожартувати. «Пані, ходіть-но я вас висповідаю, аби ви вже священникові не набридали», – Петро Федик обожнює сміятися і робити так, аби сміялися інші. «Я лише брехати дуже не люблю», – каже про себе паламар.

Петро Федик

Відчинити і зачинити церкву, підготувати воду для Літургії, запалити всі свічки, подати священникові кадило, потримати свічку, приготувати атрибутику для хрещення, шлюбу чи похорону, слідкувати за технічною організацією під час Служби Божої – все це робить паламар. А якщо паламар такий, як Петро Федик, то, взагалі, краса. Він іноді навіть береться сніг відкидати чи пічку розкочегарити. Парох сміється, що вірить пану Петру навіть більше, ніж собі: «Я можу щось забути зробити, а наш паламар – ніколи. Ось щойно питав мене, чи я замкнув церкву. Відповів йому, що замкнув. Думаєте, не піде особисто перевірити? Не тому, що не довіряє, а просто так звик – зайвий раз упевнитися, що все – до ладу».

Майже всі в Тисмениці називають його «дід Федик» або просто «Федик». Пан Петро паламарює у цьому храмі вже 30 років, а влітку святкував свій 93-й день народження – якраз на Петра могорич ставив. Хоча сам паламар оті три роки замовчує у розмові. «Мені рівно дев’ять десять», – таємниче усміхаючись каже дід Федик.

Він весь вік прожив у Тисмениці, далі Львова ніде не бував. Народився у бідній сім’ї, мали шмат поля, корову і з того й виживали. Дуже тяжко гарували коло тієї господарки, але хоч мали що їсти. У хаті було аж шестеро дітей, Федик – наймолодший.

У війську відслужив лише два місяці, комісували, бо був слабий – мав жовтуху та запалення легень. «У ті часи люди дуже хворіли… Дуже, – замислено каже паламар. – В армії було гірко. Ми дерево вантажили у вагони… І голодували там дуже». Він також добре пам’ятає воєнну Тисменицю. Люди страшно бідували, пухнули від голоду. Фашисти вивезли багато людей на роботи в Німеччину, а «рускі» гнали місцевих до Сибіру.

Всій сім’ї Федика пощастило пережити війну. Коли почалися колгоспи, стало геть тяжко – землю, яка годувала всю родину, відняли. Петро Федик до 55 років працював на місцевій хутровій фабриці, між іншим, у мокрому цеху, тобто, в одному з найшкідливіших – там, де займалися вичинкою шкіри.

Одружився Федик пізно – майже 30-річним. Каже, що не мав часу ходити по дівках, мусив багато працювати, та й такі часи панували, що не до любові було. Найперше думалось, як вижити.

Нині дід має двох доньок, чотирьох внуків і шістьох правнуків. Дружина часто хворіє. А Федик і досі спритний – біля хати завжди знайде собі роботу: замести стежки, стіни підфарбувати і навіть мандибурку бере на городі. Має корову, свиню, курей. Не курить, десь-колись за святковим столом може перехилити маленьку чарчину. Дід чудово виглядає, а від компліментів зовсім не ніяковіє: «Ви би бачили мене, коли я поголений – такий файний, що можу одружуватися». Ось тільки чує погано і читати йому важко, навіть в окулярах.

У церкві Федик паламарює майже щодня, ще донедавна діставався туди велосипедом, але два роки тому влітку діда схопило серце, і він упав зі свого ровера. Відтоді паламаря возить до церкви правнук.

«Люди люблять нашого Федика, – усміхається настоятель. – За що? Бо добра людина. Я ще ніколи не чув, аби він буркотів чи, боронь Боже, сварився. Щодня дід починає роботу з молитви. Відчинить храм, найперше перехреститься, помолиться і лише тоді береться до роботи».

Врятували церкву

Церква святого Миколая датована 1886 роком. Фундамент заклали великою мірою на благодійні кошти місцевого коваля, який заробив свої статки в Австро-Угорщині. Доробляли церкву за кошти громади. Освятили на Зелені свята у 1869-му.

Вона стала відправним пунктом відродження УГКЦ у Тисмениці. Пережила церква і спробу знищення у 1967 році, коли радянська влада спланувала підпиляти споруду. Пізно вночі електрик тисменицької лікарні помітив, як троє невідомих чоловіків приставили до балкону церкви залізну драбину і полізли на хори. Він почав бити в дзвони, і зійшлася вся Тисмениця. Три дні невідомі зловмисники сиділи під кадебівською охороною, ховаючись від натовпу. Людей не могли розігнати – побоялися розголосу. Так завдяки пильності місцевих церква встояла, а зловмисників коридором міліціонерів вивезли у невідомому напрямку. Подейкують, що кілька тисменичан потім відправили у заслання.

Взагалі, в радянські часи церква святого Миколая слугувала за склад, тут зберігали міндобриво. У цей період люди хотіли врятувати три церковні дзвони і так ретельно закопали їх, що один із них – найбільший – і досі не можуть знайти. Вже навіть викликали МНСників з металошукачами – нічогісінько.

У 1989-му вся громада Тисмениці була присутня на урочистому Богослужінні, коли відбувалася знаменна подія: повернення до католицької церкви. Багато людей зі сльозами на очах згадували страшні роки переслідування і раділи, що дочекалися дня, коли знову могли молитися у своїй церкві та у своїй вірі.

Духовним наставником, сподвижником релігійного життя Тисмениці був отець Василь Гринишин, батько теперішнього пароха Володимира. Уже від 1982 року розпочалася його душпастирська праця у містечку. Служачи підпільно у католицькому обряді, отець Василь віддав своє життя служінню Богові і людям. Його проповіді й досі пам’ятають.

Нині при церкві святого Миколая парафіяни – одні з найактивніших. Тут діють катехитичні зібрання для дорослих, недільна школа для дітей, гурток під покровом праведної Анни де Гвіньє для дітей та молоді. До речі, гурток «Анна де Гвіньє» – єдиний в Україні. Також уже кілька років поспіль при храмі влаштовують літні дитячі табори «Промінчики милосердя».

Впертий і не втікає додому

«Батьковий тато, тобто, мій дідо, загинув за зв’язки з УПА, – розповідає Володимир Гринишин. – Тож мій тато уже народився напівсиротою. Був добрим бухгалтером, але пішов стопами священника у підпіллі. Завдяки Богові, людям і йому Тисмениця зберегла греко-католицьку церкву».

У лютому 2015-го отець Володимир послухав голосу совісті й поїхав на схід як капелан-доброволець. Потрапив на саму передову. Нащо йому було того служіння на фронті? «Можна було й тут молитися, в Тисмениці в церкві, – продовжує парох. – Але я відчував, що можу зробити дещо більше, та й на передовій дуже бракувало капеланів».

Останньою краплею стали слова дружини: «То добре, коли ти вмієш гарно говорити, можна і по телефону побалакати. Але коли ти є вдома, поруч, заговориш, обіймеш, то зовсім інша справа».

Отець Володимир Гринишин

Священник потрапив у колишній кіровоградський добробат, який на 70% складався з вірян московського патріархату, і майже всі вони – російськомовні. Аж тут приїхав отець із самого лігва бандерівців. Його спершу лише так і називали – Чистокровний: розмовляє українською, греко-католик – повний комплект. Декотрі бійці навіть просили його не молитися разом з ними.

Однак, десь через три тижні капелана таки прийняли за свого – побачили, що впертий і не втікає додому, не лише молиться, але й трутнем не відсиджується: бульбу ріже, дрова рубає, бліндажі копає, буржуйку чистить…

«Першим підійшов солдат, якому стало дуже тяжко на душі, – пригадує отець Володимир. – Він майже потонув у депресії та розчаруванні. Запитав: «Як, батюшко, Бог на все це дивиться?» А я лише нагадав тому вояку те, що він призабув. Бійцеві трохи полегшало».

До сповіді вояки ходили нечасто, зате дуже потребували духовних розмов. Не раз бувало, що капелан правив Літургію сам-самісінький. Було трохи прикро, але хлопці потім підходили і казали: «Батюшко, я бачив, що ви молилися, але я просто не мав коли – багато роботи».

Парох відслужив на передовій, загалом, майже рік і жодного разу не пошкодував. Він змінився. На життя глянув по-іншому, наприклад, вранішнє горня кави з дружиною чи вечірні посиденьки з дітьми тепер такі цінні, як ніколи. А ще війна зробила Володимира Гринишина іншим священником – більш глибоким, тепер він точно знає, що пішов шляхом свого істинного покликання.

 

Автор: Наталя Мостова

Джерело: «Галицький кореспондент» (http://gk-press.if.ua/did-fedyk-i-jogo-tserkva/)