«Роксолана, дружина Сулеймана», невідомий автор, Венеція, XVIII століття

Через місяць Україна відзначатиме сумну дату – 10 років зі дня смерті Павла Архиповича Загребельного. Воїн-доброволець, він у 16 років зі шкільної лави пішов на війну, пережив німецький полон і зумів стати одним із найкращих українських письменників – це, до слова, для тих і про тих, хто пройшов війну, але ще сумнівається у своїй здатності повернутися до мирного життя. Ми – не перше покоління, котре зіштовхнулося з такими проблемами, і хотілося би вірити, що після цієї війни таких воєн вже не буде…

Загребельний, попри все, що він пережив, – а може й завдяки цьому – зумів повернути українцям чималий шмат історії, і, зокрема, відкрити для нас Роксолану. Без нього вона була б однією із занедбаних історичних сторінок – цікавих, захоплюючих, але майже нікому не відомих…

А тепер, коли світ тільки починає задумуватися про гендерну рівність і про важливість жіночого підходу до керівництва державою, ми можемо похвалитися тим, що в нас вже є чималий досвід: українські жінки увійшли в світову історію саме завдяки тому, що добре керували успішними державами! : )

А ще – ми можемо похвалитися тим, що знаємо про Роксолану не з турецького серіалу «Величне сторіччя», а зі сторінок одного з найпопулярніших романів української літератури.

Втім, найкраще про це сказав сам Павло Загребельний:

«Стратити таку жінку — ганьба довічна, її знав увесь світ: королі й королеви, славетні художники й учені, посли й мандрівники, воїни і простий люд — хіба можна вбити таку жінку? Перед нею має схилитися навіть закон…

…Буває життя таке жорстоке, що не лишається жодної хвилини для розмірковувань над абстрактними проблемами, воно ставить перед людиною тільки найконкретніші питання, тільки «так» чи «ні», тільки «бути» чи «не бути». Таким видалося все життя Роксолани. Навіть у каторжників па турецьких галерах, здається, було більше вільного часу, ніж у цієї жінки, нестерпно самотньої, виснаженої змаганням за своє життя, за свою індивідуальність. Тим цінніша й повчальніша її перемога над самою собою. Значення такої перемоги не втрачається і в наш час, на жаль, такий багатий спробами знищити людську особистість, знівелювати її, позбавити неповторності, затоптати, не зупиняючись для цього ні перед якими засобами.

Воїн-доброволець Павло Загребельний

І ось приходять з минулого великі тіні й дають нам моральні уроки.

Невже ми станемо відмовлятися від них?..

…Взагалі коли починаєш писати роман (надто ж історичний), створюється враження, ніби все тобі йде до рук, з'являється безліч людей, що готові прийти на поміч, несподівано виходять з друку потрібні тобі книжки, хоч досі вони могли лежати десь цілі віки, археології викопують те, про що ніхто й не мріяв, теоретики висувають теорії, без яких твій роман був би неможливий. Чим це все пояснити? Містика, неприродність? Може, це те, що звуть осяянням? Ти відчув ту мить, коли можна братися за те чи інше, і тоді як винагорода за сміливість — злива несподіваних дарунків.

Ти син часів своїх і маєш відчувати їхній голос, їхній поклик.

…«Роксолана» — це тільки роман. Автор зробив усе, що міг. Тепер настала черга для читача. Може, йому буде часом тяжко над сторінками цієї книжки. Авторові теж було нелегко. Історією не завжди можна втішатися — в неї треба ще й учитися...»