Дмитро Пазенко за роботою

Посніжило в Україні. Потріскує скипень, і Дмитрові на згадку приходять спогаданки з його юності.

– Будучи студентом першого курсу університету, я тільки починав займатись дереворізьбленням всерйоз, – пригадує парубок. – І вже мав плани на паркову скульптуру, однак грошей на колоду я витрачати не хотів. От і вирішив, грішним ділом, роздобути кругляка з лісу. Всім відомо, що найкращий час для заготівлі деревини, – лютий місяць, той час, коли сокообіг найповільніший, і тому вологи в деревині менше, ніж зазвичай. Отож, дочекавшись найлютіших морозів, я став на лижі, взяв фотоапарат і побрів глибоким снігом за край міста Ромни, де росте вільха на болотах. Це була мандрівка-розвідка, аби оцінити відстань, розмір дерев, відсутність очей і визначитись з конкретним деревом. Довго шукати не довелося, я віднайшов високу струнку вільху, метрів 9 заввишки і 50 сантиметрів у кільці, сфотографував її, аби вдома детальніше роздивитись, і помандрував додому. Рубати в лісі дерево – справа нечесна, і я вагався, чи варто, однак наступного дня, як повечоріло, я таки пішов до лісу, озброївшись ножівкою, сокирою і мотузкою. Пішов знову на лижах на болото…

І почалися тоді всілякі пригоди, які могли коштувати Дмитрові навіть життя. Хлопець, діставшись до потрібного місця, легко знайшов визначене дерево і почав обдумувати, як краще його зрізати так, аби з першого разу. Теоретично він знав, як звалювати дерево, але практичного досвіду не мав. Тож, вирізавши шматок дерева в дві третіх з одного боку, Дмитро підрізав з іншого боку. І сталася халепа – дерево не впало, а зірвавшись з пенька, зачепилось кроною за сусіднє і застигло, ледь похилившись. Як вільху повалити на землю стало для парубка загадкою. Походивши довкола і почухавши потилицю, він спробував потягнути його мотузкою, але безуспішно. Єдиним варіантом вирішення проблеми було лізти на сусіднє дерево і обпилювати гілки, які перешкоджають дереву впасти. Висота була не надто велика – десь метрів 7-8 – то ж виглядало і не так страшно. Дмитро зняв рукавиці, взяв мотузку, ножівку і поліз. Мороз був градусів двадцять.

Хлопець взяв довгу господарську мотузку з двома петлями на кінцях і діставшись верхівки, примотав себе мотузкою до дерева про всяк випадок. Але кінці мотузки не зав’язував, а просто, не дивлячись, закинув за спину і почав обрізати гілки, які тримали спиляне дерево. Руки від морозу розчервонілися, сил дедалі меншало, та, на щастя, залишилась лише одна гілка і дерево от-от повалиться на землю.

– Але, зрізавши її, я відчув, як різко мене щось чи то штовхнуло, чи потягло і притисло до стовбура з нечуваною силою, так, що аж ножівку випустив з рук від несподіванки і болю, – мовить Дмитро. – Виявилося, що один з кінців моєї мотузки натрапив петлею на галузку того дерева, яке мало впасти, і воно вже не трималось за гілки, а висіло на моїй мотузці, затягнувши її всією масою близько пів тонни, і я опинився в лещатах, які стискалися з кожним моїм видихом. Серце заколотилося, я перелякався не на жарт, адже я не мав при собі телефону, а місце було геть безлюдним. До того ж, ніхто вдома не знав, куди саме я пішов. Близько десяти секунд я був у якомусь ступорі з переляку. Напружуючи всі м’язи живота , я намагався коротко і часто дихати, не даючи мотузці мене стискати. Купа думок швидко роїлася в голові, але основною була думка – не треба було таки йти на нечесну справу. От і маєш тепер!..

Українські хлопчаки завжди любили мати ножики. Дмитро не був винятком. Йдучи на риболовлю чи в ліс з будь-якого приводу – він завжди мав при собі невеликий ремісничий ніж на кшталт фінки. Був, на щастя, такий ніж у Дмитра і цього разу. На затримці дихання він з великою потугою потягнувся в кишеню за ножем. Пальці і зап’ястя до того часу вже втратили звичну гнучкість і від морозу вже починали німіти. Заледве діставши ніж, юнак міцно вчепився в нього і всією силою, стискаючи горіхове руків’я, одним рухом обрізав мотузку, і дерево глухо вдарилось об землю.

Парубок швидко зліз з дерева. Першою думкою було все кинути та хутчіш помчати додому, аби зігрітись і все забути. Але лежало вже спиляне дерево, і треба було з ним щось робити. Відійшовши від переляку, хлопець перерізав ножівкою вільху на три одинакові за довжиною шматки. Руки вже сильно замерзли і переставали слухатись, але впертість брала своє. І ліс віддавав страхом. Потемніло. На старих деревах пугикали сови, верещали сичі. Мороз пощипував розчервонілі щоки юнака. І він швиденько вирушив додому.

Аби привезти колоди з лісу, Дмитро зробив сани, взявши за основу старі лижі. І знову попростував в ліс, але вже прихопив зі собою товариша, бо щоб повантажити колоду і тягнути її на санях – потрібна була підпомога. В тих місцях завсігди чергують лісники, тож хлопці подалися до лісу, коли почало вечоріти. Причому, іншою дорогою і в обхід. Недалечко були дачі містян, на яких нещодавно коїлись пограбування. Дачі тепер охоронялись, і можна було напоротись або на охоронця, або на лісника. Окрім того, хлопці успішно подолали небезпечну ділянку, і молодцям залишилось перейти тільки багнище, коли ніби з-під землі, метрів за десять перед ними, з густого болотяного очерету виринула постать у камуфляжі, з ліхтариком і гвинтівкою на плечі.

«По шо ідем?» – коротко, але вимогливо гаркнув охоронець, – знову поринув у спогади Дмитро. – Ми не бачили його обличчя, бо він засліпив нас ліхтарем. Ми мовчали секунду і, не довго думаючи, я коротко відрізав: «Та вже ні по шо», – і ми, розвернувшись, пішли мовчки назад тією ж дорогою, якою і прийшли. Чолов’яга більше нічого не говорив, а тільки щось пробубонів у рацію і спостерігав за нами, як ми віддаляємось. Колоди відтіль я так і не забрав, а для скульптури придбав деревину в лісгоспі. Історію цю зараз можу згадувати навіть інколи зі сміхом, але тоді мені було зовсім не до сміху…

Можливо, занадто довгим виявився спогад Дмитра, але, міркую, він, незаперечно, вплинув на його подальше життя і творчість. І таких яскравих моментів у житті парубка немало. А зійшла зоря Дмитра Пазенка над українським небосхилом 9 травня 1992 року, в місті Севастополь. Та недовго він милувався чорноморськими узбережжями, миловидними чайками та морськими хвилями. Сім’я перебралася в місто Ромни, на Сумщину, де проминуло його дитинство й юність.

У 2009 році Дмитро успішно завершує навчання в школі і вступає до Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка на факультет технологічної та професійної освіти, який успішно закінчує в 2014 році, отримавши спеціальність «Технологічна освіта». З Глухова юнак повертається в Ромни, де починає свою трудову біографію вчителем трудового навчання і креслення міської школи. Молодий спеціаліст заявляє про себе своєю наполегливістю, доброзичливістю, старанністю і не тільки проводить уроки в школі, а є і класним керівником та організатором гуртка «Дерев’яна іграшка».

На роботі засиджується до «останньої дитини», бо багато хлопчаків, прийшовши додому з уроків, ще повертаються знову до школи в майстерню, аби там помудрувати зі своїм наставником над шматком дерева і зробити мистецький витвір чи виріб домашнього вжитку. Дмитро Пазенко найчастіше повертається зі школи вже пізнього вечора. Та у зв’язку зі скороченням бюджету в 2016 році школу закривають, і парубок перебирається до Києва, де працює токарем по дереву на меблевому виробництві. В 2019 році знову поринає у шкільні будні вже вчителем трудового навчання школи № 282 міста Київ.

І тут акурат настав час, аби оповісти нашому читачеві про унікальну творчість нашого юного героя Дмитра Пазенка, про те, чому саме взявся за дереворізьблення. Хоча він походить із козацького роду, змалечку бавився з ровесниками в індіанців і намагався виготовляти для ігор всіляку дерев’яну зброю: списи, сокири, палиці, луки зі стрілами, умів будувати вігвам. А вперше з різьбою по дереву Дмитро познайомився у школі, на уроках трудового навчання, які проводив вмілий наставник Михайло Чубенко. Він виготовляв з дітлахами простенькі речі – кухонні та декоративні дощечки, оздоблюючи їх геометричною різьбою. Для цього малому Дмитрикові тато Юрій зробив різець із хірургічного скальпелю, і він вправно навчився володіти ним, вирізьблюючи геометричні орнаменти на біленькій липовій дощечці. Небавом, вже в університеті, на заняттях з курсу «Народні ремесла» Дмитро Пазенко запізнався із заслуженим майстром народної творчості України, членом Спілки майстрів народного мистецтва України Ігорем Білевичем, який став для юнака не лише добрим викладачем, а й щирим товаришем і порадником. Дмитро ще навчався в метра приватно, адже Ігор Білевич – блискучий носій Сіверської школи різьблення. Школа ця є осередком майстрів традиційної орнаментальної композиції в геометричному різьбленні. Тут знання, вміння та навички, канони, традиції передаються від майстра до учня усно, тут не буває стрибків у навчанні, і кожен наступний етап навчання підкріплюється величезною практикою.

Активному творчому зросту майстрів Сіверської школи різьблення та їхніх учнів сприяє Спілка майстрів народного мистецтва України, яка організовує виставки, фестивалі, симпозіуми, на яких дає змогу майстрам показати свої роботи, позмагатись одне з одним, а художня рада Спілки надає конструктивну критику, вказуючи на помилки, яких слід уникати.

Саме завдячуючи рекомендаціям Ігоря Білевича, Дмитро Пазенко, починаючи з 2013 року, бере участь в обласних та всеукраїнських виставках. «Виставкова діяльність спонукає мене рости у своїй майстерності, – посміхається Дмитро. – Демонструючи власні роботи, я відчуваю велику відповідальність, і саме тому з винятковою увагою підходжу до створення кожного свого нового мистецького твору на найкращих народних традиціях українського народу…»

Дмитро Пазенко вже встиг взяти участь у п’яти всеукраїнських виставках «Найкращий твір року» і був атестований Спілкою майстрів як «Народний майстер», а в 2018 році – прийнятий у Спілку. Він працює в галузі художнього різьблення по дереву (Сіверська різьба) довбано-різьбленого посуду, скульптурного, рельєфного та плосковиїмчатого різьблення. Однаково використовує різні породи деревини, як тверді, так і м’які.

Тематика робіт у юнака різноманітна, наприклад, ложник із дванадцяти ложок має назву «Велика родина» завдяки своїм розмірам і розрахунку на дійсно велику сім’ю, бо саме такі великі сім’ї були в селах Слобожанщини, Полісся, Поділля, Лемківщини, Гуцульщини… В декоративному тарелі «Квітка життя» центром композиції є розетка – квітка, оточена деревцями й увінчана рушником.

На рельєфі «Цвіт Ромен» митець зобразив українського бандуриста Євгена Адамцевича, автора всесвітньовідомого «Запорізького маршу». Він проживав тривалий час у місті Ромни і з рельєфу виринає ніби окрасою, квіткою, цвітом історії цього міста. Горельєф «Сон» – оповідний сюжет про козака, котрий задрімав у лісі, і ми бачимо весь сюжет як сон автора і сон козака в сюжеті.

Роботи Дмитра Пазенка з міста Ромни, на Сумщині, стверджують, що в українському народному мистецтві з’явилася нова яскрава постать, на яку вже встигли звернути увагу не лише поціновувачі народного мистецтва, а й численні дослідники та журналісти.

Відповідно до Указу президента України «Про стипендії президента України для молодих майстрів народного мистецтва» на 2019 рік, Дмитрові Пазенку призначено стипендію президента України.