Поширене на історичній Полтавщині та інших регіонах України прізвище Дяченко раніше вживалося у значенні «син дяка».
Слово ж «дяк», очевидно, запозичене через церковнослов’янську мову, походить від грецького «служка» – «диякос» (грецькою мовою – διάκος, від «дияконос»), початкова етимологія цього слова не зовсім зрозуміла сучасним мовознавцям. У теперішньому Козельщинському районі Полтавщини є навіть невелике село Дяченки, що належить до Мануйлівської сільської ради.
Прізвище Дяченко, мабуть, можна зарахувати до найпоширеніших. За деякими підрахунками, лише в сучасній Україні налічується майже 12 тисяч носіїв цього прізвища, а ще більше мають подібне змосковщене прізвище Дьяченко, бо таких понад утричі більше – аж понад 37 тисяч! У книзі авторів Кривошея В. В., Кривошея І. І. та Кривошея О. В. – «Неурядова старшина Гетьманщини» (К.: «Стилос», 2009) – знаходимо згадку «Дяченко Василь (*1735-†?) – абшитований військовий товариш Лубенського полку (?-1788-1790-?). Мав 10 підданих в одному містечку в лохвицькому повіті. Внесений до ІІ частини родовідної книги Чернігівського намісництва» (с. 124). Досить відомим був військовик московитської імперії, який народився в шляхетській родині Дяченків, син Василя Дяченка, українського шляхтича з тодішньої Полтавської губернії Яків Дяченко (*1817-†1871), засновник міста Хабаровськ (1858), начальник Новгородського поста у бухті Посьєт. Відомо, постова команда під керівництвом цього полковника полтавського роду, очільника уссурійських козаків, здійснювала охорону всього Примор’я від китайських хунхузів, які нападали на залоги московитів.
|
Іван Андріянович Дяченко зі своїми донечками – Олександрою (зліва) та Ларисою. Світлина 1930-х років, Полтава
|
На еміграції був американський моряк українського походження, на честь якого назвали корабель – Александер Максвелл «Алекс» Дяченко (*1919-†1943), що був нагороджений посмертно Срібною Зіркою за свої героїчні дії, як також американський актор та музикант українського походження Дмитро Дяченко, який народився у 1968 році, в американському місті Сан-Франциско, в родині українського емігранта й американки з грецьким й шведським корінням; його фільмографія налічує більше, ніж чотири десятки фільмів і серіалів, серед яких є такі відомі, як «Солдат Джейн», «Індіана Джонс і королівство кришталевого черепа», «Кістки», «Сини анархії», «Чорна мітка», «C.S.I.: Місце злочину Маямі» та ін.
У спільній книзі з д-ром Іваном Буртиком «Друга дивізія УНА. Енциклопедія воєнної доби. УНК, УНА, 2-а дивізія УНА, протипанцерна бригада «Вільна Україна», УВВ, УВК, Українська допоміжна поліція у боротьбі за волю України в подіях, персоналіях, спогадах, реконструкціях, версіях та інформаціях. – Історія», яка вийшла друком у 2016 році, ми доволі детально описували біографії та бойовий шлях уродженців села Березова Лука, Миргородського повіту, тодішньої Полтавської губернії, двох рідних братів – Петра Гавриловича Дяченка (*1895-†1965) – українського військового діяча, командира «Чорних запорожців», а пізніше – командувача Другої дивізії УНА та протипанцерної бригади «Вільна Україна» (1945), та його брата Віктора Гаврилович Дяченка (*1892-†1971) – підполковника Армії УНР, курінного 1-го кінного полку «Чорних запорожців», пізніше – члена Союзу гетьманців-державників (на еміграції), який, до речі, був, як й інший уродженець Полтавщини, лохвиччанин Антін Кущинський, військовим отаманом Українського Вільного Козацтва на чужині.
Шукаючи за полтавськими Дяченками, я зовсім несподівано для себе виявив запис московитською мовою у працях білоруського «Меморіалу» «…Дьяченко Виктор Гаврилович. Родился в 1892 г., с. Березовая Лука, Миргородского р-на, Полтавской обл.; украинец; образование н/высшее; техник, дорожный подотдел. Проживал: Брестская обл., Барановичский/Новомышский р-н, Барановичи, ул. Санаторская, 86. Арестован 4 ноября 1939 г. Приговорен: ОСО 28 мая 1941 г., обв.: 74 УК БССР – к/р деят-сть. Приговор: 5 лет ИТЛ Реабилитирован в 1989 г. УКГБ и прокуратура Брестской обл.». Ця сторінка з життя чорного запорожця Віктора Гавриловича Дяченка до цього часу була для мені невідомою.
Чимало визначних осіб із прізвищами Дяченко та Дмитренко було і в Лохвицькому повіті історичної Полтавщини. Так, уродженцями села Яшники цього повіту були Амос Андрійович Дяченко (*1814-†1852) – український математик і педагог, доктор математики й астрономії (1851), надвірний радник і екстраординарний професор кафедри прикладної математики Імператорського університету святого Володимира, а також його рідний брат – український математик Микита Андрійович Дяченко (*1809-†1877). Дослідник Іван Павленко (1923-2000), що залишив у рукописах родинні спогади, які родина видала по його смерті під назвою «Від роду до роду» (Луцьк, видавництво «Терен», 2009), де досить детально описано долю нащадків Амоса Дяченка. 1850 року Амоса Дяченка, який витримав іспити та надав дисертацію «Про особливі розв’язки диференціальних рівнянь», удостоїли ступеня магістра, а 1851 року за працю «Про кривизну поверхонь» – ступеня доктора математики й астрономії. 1852 року Амоса Андрійовича затвердили екстраординарним професором кафедри прикладної математики університету. Амос Дяченко читав статику та динаміку по 4 години на тиждень, керуючись творами Лагранжа, Пуассона та Дюгамеля.
Я не випадково спочатку так детально писав про лохвицьких Дяченків, оскільки спочатку помилково припускав, що активний суспільно-громадський діяч на чужині й великий український патріот Іван Андріянович Дяченко народився не деінде, а саме у Лохвиці чи однойменному повіті. Однак, як виявилося згодом, це було помилкою через неправильне прочитання місця народження Івана Андріяновича в англомовних документах при виїзді його з родиною до США. Однак, якраз ця помилка й привела мене до розширених пошуків родини Івана Андріяновича Дяченка, який насправді народився неподалік Полтави, у невеликому селі Лозівка.
Згідно з енциклопедичними даними, його донька мистецтвознавиця й художниця Дяченко-Кочман Олександра (Леся) Іванівна народилася 31 січня 1934 року, в місті Горлівка, на Донбасі. По закінченню лихоліття Другої світової війни, після довгих поневірянь разом з родиною опинилася на чужині, спочатку в Західній Німеччині, а згодом – у США. У 1961 році вона закінчила Інститут технології моди в Нью-Йорку, згодом (1963-64 рр.) навчалась в університеті у Нью-Йорку. Від 1966 року замешкала у Чикаго, у 1971 році закінчила тамтешній Північно-Східний університет. Читала лекції в різних університетах та музеях. Від 1983-го року – у Домініканському університеті на мистецькому факультеті, де викладала такі предмети, як скульптура, рисунок, кераміка. Тривалий час від середини 1970-х років до кінця 1990-х років (з перервами) пані Леся також була директором і викладачем української історії, культури та мистецтва в школі українознавства при православній катедрі святого Володимира у Чикаго, зарекомендувала себе як культосвітній референт Комісії зв’язків з Україною (1991-97 рр.) і членкиня товариства «Полтавщина» (1992-97), згодом (2000-03 рр.) вона була педагогічним дорадником Шкільної ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки (УККА) у Нью-Йорку.
Від 1982 року наша землячка була членкинею управи чиказького об’єднання американських митців, а від 1983-го до 1987-го років – членом мистецької ради штату Іллінойс, у 1989-2003 роках входила до мистецької ради Українського Інституту модерного мистецтва. Твори Лесі Дяченко-Кочман зберігаються в Іллінойському музеї, Парафіяльному будинку Української православної катедри св. князя Володимира у Чикаго. Пані Леся стала учасницею художніх виставок, зокрема, персональних виставок у Чикаго в 1971-му та 1972-му роках.
|
Іван Андріянович Дяченко (зліва внизу, фото 1940-х років), ліворуч внизу – дружина Тетяна (фото 1920-х років), вгорі – батьки Тані – подружжя Дмитренків |
Внучка Івана Андріяновича – Адріяна – написала мені зі США: «Вітаю, пане Олександре! Згідно з документами, з міста Лохвиця (?) – нар. 24 листопада 1905. Дуже Вам дякую… Мама нагадувала про Вашу працю, а я вдячна, що Ви зацікавилися нашою родиною. Про родину Дяченків мало знаємо. Батько мого дідуся Івана, Андріян, помер на Соловках ще перед війною. Мама Івана, Єфросинія, здається, також померла. Мав брата Олександра. Сестра Надія (медсестра) лишилися в Полтаві, коли виїхали 1943-го року, а молодший брат Павло вже жив, здається, в Кременчуці. Не знаємо, що з ними сталося – чи вижили, чи ні. Дідусь Іван і бабуня Тетяна Іванівна (Дмитренко) мали двох доньок – Ларису (*1930-†2018) та Олександру (моя мама). Лариса була одружена з Шарлом Бернгартом (Charles Bernhardt), у шлюбі в них народилося троє дітей – Христофор (донька Kim); Лариса (сини Taylor і Dylan); Валерія (син Матвій, донька Наталка). В доньки Івана та Тетяни Дяченків – Олександри (це моя мама) з Томом Кочманом (тато) є дві дочки – Адріянa і Світлана. В мене три доньки – Зоя, Олівія, Фіона. В Світлани – донька Франческа і син Юліан…»
У часопису «Свобода» (Н. Дж., США) за 6 вересня 1967 року, (ч. 161, с. 7) в статті «Пам’яті Великого патріота (До другої річниці смерти інженера І. А. Дяченка) читаємо: «…У серпні 1965 p. відійшов у вічність великий український патріот і активний суспільно-громадський діяч Іван Андріянович Дяченко. Покійний народився 24 лютого 1905 р., в Полтаві, в родині козака; вчився в початковій, а потім – у торговельній школі в Полтаві. Починаючи з дитячих років, він був овіяний безсмертними переказами і легендами не тільки про свій рід, а і козацтво своєї батьківщини. З дитячих років безмежно полюбив свій рідний край, свій народ, свою мову. Ще малим часто бував на полі Полтавської битви, яку накинув російський окупант. У 1927 р. І. Дяченко був покликаний до військової обов’язкової служби і зачислений у військову школу. По закінченні військової школи мав ранг командира відділу запасу та був переведений до інтендантського відділу полку помічником начальника відділу постачання. У 1929 p. під час політзаняття Іван Андріянович виступив з відважною заявою проти передбаченої першої п’ятирічки. Він доводив, що виконання такої великої програми може бути здійснене за рахунок великих жертв українського народу. Після такого сміливого виступу І. Дяченка заарештовано. За деякий час був звільнений і демобілізований з армії як «ворожий елемент» совєтської влади. Майже весь рід Дяченків був замордований у льохах ЧеКа-ГПУ, дехто з того роду загинув на Соловках і в Сибірській тайзі, та Іван Дяченко мусів залишити Полтаву і замітати за собою сліди від «всевладного» НКВС. Він переїхав до Харкова, де влаштувався на роботу завідувача фінансового відділу в Державному видавництві України, а пізніше переїхав у Горлівку, згодом – аж у Юзівку. Він вчився заочно спершу в Харківському, пізніше – в Московському фінансово-економічному інституті, де й здобув фах інженера-економіста. Після довгого поневіряння інж. І. Дяченко в 1938 р. повернувся до Полтави й влаштувався на роботу. Обіймав посаду завідувача фінансового сектора в установі облізнопромсоюзу і на цій посаді працював аж до приходу гітлерівських окупантів.
По декількох тижнях нової влади жандармерія арештувала його тільки за те, що він не захотів гнути козацьку спину перед новим наїзником. Відступаючи, совєтська армія все знищувала на своєму шляху, і для населення не залишилося жодних засобів для існування. Інж. І. Дяченко, щоб полегшити долю своїх земляків у Полтаві, взяв на себе обов’язки директора Полтавського міськторгу. Таким чином, І. Дяченко старався, як міг, допомогти українському населенню Полтави забезпечитися харчами. Перед самим відступом гітлерівців з України інж. І. Дяченко вдруге був арештований.
|
Іван Дяченко Іван в совєцькому військовому однострої, світлина середини 1920-х років |
Нацисти закидали йому зв’язок з українським підпіллям. І тільки завдяки довгим та безупинним клопотанням друзів його було звільнено з в’язниці. В 1943 р. інж. І. Дяченко переїхав до Львова, працював там на суспільно-громадській ниві. У 1944 р. переїздить до Словаччини. Там його захопила словацька жандармерія і передала партизанам разом з багатьма українськими втікачами з-під совєтського окупанта. Та йому вдалося втекти від партизанів. З тяжкими переживаннями, за найтяжчих умов, але з твердою вірою в Бога Іван Андріянович розшукав свою родину. Був фізично обезсилений і тяжко хворий. Пролежав у ліжку понад три місяці. Одужавши, Іван Андріянович з родиною переїхав до Німеччини, де поринув у суспільно-громадську діяльність. Активно працював в Українському Комітеті.
З огляду на те, що доньки мусіли закінчити українську гімназію, в 1946 р. І. Дяченко з родиною переїхав до Аусбургу і там долучився до табірного життя, беручи найактивнішу участь у суспільно-громадській діяльності. Покійний Іван Андріянович свого часу був активним членом Української Революційно-Демократичної партії і входив у склад її Центрального Комітету. Тоді він брав найактивнішу участь у розбудові УРДП. Перед виїздом до ЗДА І. Дяченко в діяльності УРДП участь не брав. Жив у Новому Ульмі, він був тут головою ЦПУЕН та культурно-освітнім референтом. Організував у Новому Ульмі дитячий садок і українську школу, підібравши до цього фахові сили. Дитячий садок провадила пані Ірина Хмільовська, а українську школу очолював св. пам. Іван Лукич Рябчуненко. Тодішні учні української школи гарною мовою розмовляли і писали, мали добрі знання з історії й географії України. Крім своєї активної суспільно-громадської діяльності, св. п. Іван Андріянович велику увагу приділяв своїй родині. Іван Дяченко постійно вірив у те, що настане час, коли Україна буде вільною, ні від кого незалежною державою, а тому, не шкодуючи сил і здоров’я, радо працював на громадському полі. В особі Івана Андріяновича смерть вирвала з наших лав одного з активних працівників за волю і незалежність Батьківщини. Дай, Боже, щоб чужа заокеанська земля була йому легкою. (-) Інж. П. Мартинець». (О. П. – Можливо (?), автор цього допису був Мартинець Гнат (*1882-†1968, Мюнхен) – український галицький освітній та громадський діяч, також жив на Волині та в Німеччині. Закінчив університетські студії у Львові й учителював там (в Академічній гімназії), згодом – у Рогатині, Бережанах й Самборі.
Під час війни був кілька разів поранений. У 1915-1917 роках – посадник у Володимирі часів австро-угорської окупації. В цей же час став одним з організаторів українського народного шкільництва на Волині. В 1918-1919 роках – снятинський повітовий комісар ЗУНР. Від середини 1920-х років був культурно-освітнім діячем у Самборі, у 1941-1944 роках став директором місцевої учительської семінарії. 1944 році емігрував до Німеччини, де з 1954 року очолював Крайове об’єднання Українського християнського руху. Все своє життя Гнат Мартинець був активним громадським діячем. Помер у Мюнхені 1968 року.
У різних джерелах материкової України знаходимо деяких осіб на прізвище Дяченко, в іменах чи по-батькові яких є імена Андріян та Іван або ж місце народження с. Лозівка, це, зокрема, 1). Дяченко Сергій Андріянович, 1910 р., мобілізований у 1941 р. гвардії рядовий. Загинув 27.10.1943 р. Похований у с. Новий Стародуб, Петрівського р-ну, Кіровоградської обл. (с. Зубані, Глобинського р-ну, КП-03-277); 2). Дьяченко Марко Іванович, 1896 р., с. Лозівка, Полтавського р-ну, Полтавської обл., українець, зі службовців, освіта початкова. Проживав у м. Полтава. Експедитор контори «Заготскот» м’ясокомбінату. Заарештований 1 листопада 1937 р. Засуджений Військовою Колегією Верховного Суду СРСР у м. Полтава 4 січня 1938 р. за ст. ст. 54-8, 54-11 КК УРСР до розстрілу. Вирок виконано 5 січня 1938 р. у м. Харків. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 24 липня 1991 р. (РІ-2, Полтавська обл.). Чи були вони якимись родичами Івана Андріяновича Дмитренка, достеменно поки що невідомо… Але саме його біографія й життєвий шлях мене дійсно вразили, бо за нею можна вивчати українську історію першої половини 20-го сторіччя.
…Видатний іспанський мислитель, філософ, літературознавець й соціолог Хосе Ортеґа -і-Гассет (*1883-†1955), автор всесвітньовідомих праць «Бунт мас», «Роздуми про Дона Кіхота», «До питання про фашизм» й метафізичної теорії раціонального віталізму, в якій він оголошує єдиною реальністю людське «буття-з-речами». Замикаючи життя, передусім, на біографії, життєвому циклі людини, Ортеґа тим самим фактично, попри свої суб’єктивні наміри, трактує життя як своєрідну капсулу. Самого людського індивіда ж Ортеґа уявляв як «людину у футлярі», оскільки органічність зв’язку людини та світу є дещо однобічною у тому сенсі, що людина й несе цей світ у собі. Ортеґа-і-Ґассет, зокрема, писав: «…Час, коли здається, що вже досягнуто ціль подорожі життя, коли здійснюється давнє бажання і сповнюється надія. Це і є «повнота часу», повна зрілість історичного життя… Час повноти завжди вважає себе за вислід багатьох інших підготовчих віків, іншого періоду, без повноти, нижчого від власного, над якими височіє ця година повного цвіту. Коли дивитися з цієї висоти, складається враження, що ті підготовчі епохи жили лише тугою і нездійсненною ілюзією; що то були часи незадоволеної жадоби, палких предтеч, напруженого чекання, болючого контрасту між чітким прагненням і неспівзвучною дійсністю…»
Якраз з подібних, ніби «гассетівських» позицій про життєві шляхи й біографії людей я й підходив при дослідженні постаті полтавця з походження св. пам. Івана Андріяновича Дяченка.
«Лозівка 9.3.1950
Leipheim, DP Сamp 4/62
Коротка автобіографія українця Івана Дяченка
- Народився 24.11.1905., в селі Лозівка, Диканського району, Полтавської області, в сім’ї козацької селянської родини.
- Вчився:
а) 1914-1918 рр. – у с. Лозівка (1) в народній школі
б) 1918-1920 рр. – у с. Байрак у вищій початковій (2) школі
в) 1921-1923 рр. – у торговельній (3) школі м. Полтава.
|
І. А. Дяченко та склад його родини. Копія картки, заповненої за кілька років перед виїздом до США |
1 – Лозівка – село в Україні, тепер – у Полтавському районі, Полтавської області. Населення становить 256 осіб. Орган місцевого самоврядування – Валківська сільська рада. Село Валок розташоване на відстані 38 кілометрів від Полтави. Як і більшість сіл Полтавського району, с. Лозівка виникло у XVIII сторіччі, хоча корінне слов’янське населення тут мешкало раніше, адже річка Говтва (ліва притока Псла), яка протікає в цих краях, згадується ще в документах XII сторіччя. Назви валківських сіл відображають різні зв’язки людини з об’єктом або показують її діяльність на даній території. У назві села Валок відображається період збирання врожаю (покласти хліб у валки); Лозівка – особливості рослинного світу. Територія нинішньої Валківської сільської ради ввійшла до Кочубеївських володінь. До 1964 року село Лозівка входило до складу Диканського району, а пізніше Лозівка входить до складу Полтавського району.
2 – На початок 1917 р. в Україні діяло близько 30 тис. шкіл, у яких працювали 58 тис. освітян. Діюча система управління освіти майже на 70% була зрусифікована й охоплювала навчанням лише близько 50% дітей шкільного віку. Вирішуючи ці питання, уряди Центральної Ради і Гетьманату спільно з громадськими і культурними організаціями виділяли посилені асигнування на будівництво або заснування нових українських шкіл. У результаті цих заходів протягом 1917-1918 рр. у доповнення до діючих відкрилося 760 шкіл, які відповідали статусу середніх і мали період навчання сім-десять років, а також – близько 10 тис. початкових шкіл. Наступним етапом у подальшому розвитку державного управління освітою стало прийняття Директорією УНР програми переведення школи на дванадцятирічний термін навчання. Зі 47 тис. шкіл 1,2 тис. отримали право надавати учням середню освіту, 20 тисяч – семирічну, 15 тисяч – початкову, а решта, які не мали своїх приміщень, повинні були займатися ліквідацією неписьменності серед дорослого населення. Реформована школа надавала безкоштовну освіту й охопила навчанням близько 3 млн (85%) дітей шкільного віку, а в регіонах, менш розорених московсько-українською війною, цей показник сягав 95-100% – (В. Купрійчук).
3 – З весни 1921 р. розпочалася кооперативна підготовка у большевицьких партійних школах, профкооператшколах та на кооперативних курсах. У травні 1921 р., реорганізуючи існуючі кооперативні відділи, губкоми партії большевиків покладали на них керівництво організацією кооперативних курсів та шкіл, плануючи створити розгалужену мережу кооперативних курсів у повітах. Особливістю підготовки кооперативних кадрів у середині 1920-х років було й те, що, крім кооперативних курсів, підготовку спеціалістів кооперації тоді активно здійснювали кооперативні профшколи. Так, ураховуючи проблему забезпечення кооперативних організацій спеціалістами, особливо на місцях, VIII сесія Ради Вукоопспілки у лютому 1926 р. визнала кооперативну профшколу основним навчальним закладом для підготовки працівників первинної споживчої кооперації.
Ці школи відкривалися, здебільшого, у містах та містечках. Їх комплектація повинна була здійснюватися залежно від потреб низових кооперативних організацій, а мережа шкіл рівномірно розподілялася по округах для того, щоб максимально охопити всю республіку. Наприклад, у 1925 р. кооперативні профшколи діяли в таких містах, як Полтава, Луганськ, Чернігів, Суми, Ніжин, Харків, Київ. У 1927 р. в Україні вже діяли 24 кооперативні профшколи, де, в середньому, навчалося по180 осіб (Т. В. Оніпко).
- З 1924 до другої половини 1925 р. жив у батька, працював у сільському господарстві й також працював у с. Байрак (4), в Народній Просвіті.
(Далі буде)