rss
02/26/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#369

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Пам’ятник генію. До Дня народження Миколи Лукаша

Сто років тому, 19 грудня 1919 року, саме на Миколая, народився Микола Лукаш, неперевершений перекладач, лінгвіст, поліглот.

Знав 22 мови, перекладав із 18-ти. Сервантес, Флобер, Шиллер, Бернс, Лорка, Гейне, Рільке, Гюго... Лукаш привів в Україну Європу. Його переклад «Фауста» Гете визнаний Академією наук Німеччини найкращим у світі. Жива мова перекладів Лукаша, укладені ним словники назавжди змінили нашу літературу, журналістику.

Микола Лукаш в останні дні життя, попри хворобу (діагноз якої навряд чи знав достеменно), планував подальшу творчу роботу. І хоча несила було нести сіру монотонність недуги, що в’їдалася болем у тіло та мозок, Микола Олексійович, мобілізуючи волю, під час останньої нашої зустрічі в холі лікарні аж якось надто затято вигукнув: «Ось вийду звідси та повернуся до завершення перекладу «Дон Кіхота»!» «Слава Богу», – відповіла йому, аби підбадьорити. На тому й попрощалися навіки…

За кілька днів побачила друга не в піднебессі його аскетичного життя, не в товаристві екзотичних гравців-козлярів, а в труні. Дика несумісність геніальної людини, яка жила серед нас, – і тіла на столі в залі засідань тої Спілки письменників, яка слухняно топтала талант, виконуючи вказівки згори. Геній у труні – це щось аномальне, сюрреалістичне… і в душі піднімається температура болю, зашкалюючи можливість розуміння.

Надалі потягнулися дні… в цей факт треба було якось вживатися, поступово налаштовуючи свідомість на підміну живого Лукаша його літературним безсмертям.

Невдовзі в Спілці письменників було створено «Комісію з творчої спадщини Миколи Лукаша» під головуванням Дмитра Павличка. Робота проводилась якось мляво, аж поки в грудні 1997 року керівництво Комісією не перебрав Леонід Череватенко. Але ще за першого складу, у 1989-му, було поставлено питання щодо пам’ятника на могилі Лукаша на Байковому цвинтарі. Організаційні та фінансові питання було доручено Євгенові Авксентійовичу Поповичу, творче вирішення проблеми довірили мені, як художникові та мистецтвознавцю. Побоюючись ентузіазму Андрія Німенка, автора патетичних манускриптів, я запропонувала Комісії кандидатуру Євгена Прокопова – скульптора молодої генерації. Ще на початку 1980-х він яскраво виступив із християнсько-етичною програмою та досконалою пластичною формою. За творчим духом альтруїзму Прокопов співпадав з Лукашевим донкіхотством. Згадаємо романтично-відчайдушний вчинок скульптора, коли за радянщини, ризикуючи творчим майбутнім, Прокопов із власної ініціативи поставив монумент у пам’ять про репресованих християн на території тоді зруйнованого Михайлівського монастиря. Кияни одразу понесли до розп’яття свічки. Над ескізом пам’ятника Євген працював, уже складаючи валізи до від’їзду в Чикаго на велику персональну виставку. Від гонорару за роботу відмовився одразу: «Це – мій внесок, шана генію Лукаша». Ми з’їздили на могилу, Євген хотів відчути рельєф місцевості, після того стрімко розробив проєкт-пропозицію. Ескіз пам’ятника приймали за відсутності автора, з моїми коментарями. Прокопов після виставки одержав багато замовлень у США і досі працює в Чикаго, а наїздами – в Києві.

Ще до від’їзду за океан Євген Прокопов став учасником шістдесяти виставок як удома, так і за кордоном. Повсюдно його твори говорять із глядачем мовою змістовних знаків-архетипів та справжніх емоцій. Образ Боголюдини-Христа – постійний персонаж його скульптури, бо в «Книзі буття» Прокопов шукає відповідей на проблеми нашого складного часу, в якому образ Юди аж надто часто заступає жертовне милосердя Вчителя.

Title 
 Могила Миколи Лукаша
на Байковому цвинтарі в Києві,
скульптор Євген Прокопов

Пам’ятник, що білою свічкою височіє на могилі Лукаша, є змістовною метафорою.

Білий мармур монумента – символ цноти генія. Куб, на кожній стороні якого вирізьблено хрест, піднісся на стрункій чотиригранній опорі. Сторони куба-хреста звернені до кожної зі сторін світу, до того багатомовного космосу, якому Микола Лукаш був ріднею. Водночас, цей чотири рази повторений хрест на кубі (згадаємо тут і «Чорний квадрат» К. Малевича) натякає нам як на подвійну експозицію в кіно (відкриття Епштейна та Довженка), так і на принципи метафоричної неоднозначності в авангардистській поезії та кубістичному живописі (показ предмета з двох або трьох точок водночас). Образ пам’ятника – з багатьма сенсами, відкритий до діалогу з традицією, образом Лукаша, з епохою. Мислителі та митці ХХ сторіччя відкрили співвідношення художнього узагальнення в мистецтві, архетипового лаконічного образу з диктатом «категоричного імперативу» під назвою «час». Ця категорія радикально працює в усій творчості Є. Прокопова. В цьому контексті образ пам’ятника М. Лукашу прочитується як співвідношення часу та вічності: «Прямо гляжу я из времени в вечность», – писав Б. Пастернак, а К. Ґ. Юнг підкреслював: «Той, хто говорить мовою праобразів, говорить, нібито, тисячею голосів…» Так, у пам’ятнику багатомовний Микола Лукаш заговорив ще й мовою пластичного тимчасового метафоризму, навіяного не лише Є. Прокоповим, а й багатьма філософами, поетами, митцями ХХ сторіччя. «Хіба людське «Я» – це щось завершене, окреслене, таке, що не випадає з чітких меж плоті і часу? – розмірковував Томас Манн. – Хіба безліч елементів цього «Я» не належить світу, який цьому «Я» передував та перебував поза ним?» Власне, у філософському прозрінні мислителя закладено програму «Біблійної сюїти» (1989-2010), створеної Прокоповим. Пам’ятник Миколі Лукашу – органічна частина всієї пластичної творчості скульптора. Попри перебування в Чикаго, духовно Прокопов лишився вдома. Києво-візантійська традиція, укорінена в свідомості митця в колі української інтелігенції на початку творчого життя у 1970-х, назавжди визначила його як киянина. Людина взагалі схильна до впливу Місця – про це писав Михайло Булгаков. Місце Євгенової Музи – на київських пагорбах з духмяними травами, з банями Лаврських церков, з поезією шістдесятників, з їхньою бунтарською атмосферою андеграунду. Не випадково скульптор щороку повертається, щоб експонувати нові твори на київських вернісажах.

Дебати щодо ескізу пам’ят­ника серед членів Комісії були гарячими. Сестра Миколи воліла б бачити на монументі кроле­вець­кі рушники, А. Німенко впроваджував власні ідеї, втім, за рішучої підтримки Григорія Кочура, Дмитра Павличка, Євгена Поповича та інших ідею Прокопова cприйняли як остаточну. Надалі почалася тяжка, марудна та невдячна робота з втілення ескізу в матеріал. Не властива перекладачеві функція «прораба»-казначея випала Є. А. Поповичу. Попович, відриваючись від столу літератора, заради святої дружби та пам’яті про Лукаша мав спілкуватися з каменярами з Художнього фонду Спілки художників України. Останні не поспішали з виконанням замовлення. Словосполучення «пам’ятник генію» для них мало що означало. На втілення проєкту пішли місяці… Нарешті ми з Євгеном Авксентійовичем перевезли пам’ятник до місця Лукашевого поховання і благанно просили виконавців, аби цемент був міцним, а мармур – незабрудненим.

Нарешті свічка, увінчана хрестами, звернулася до Неба, до розмов з Космосом усіма тими мовами, якими зі світом розмовляв Микола Лукаш.

Про скульптора Євгена Прокопова детальніше можна довідатися на prokopov.org.

Автор: Ольга Петрова, доктор філософських наук, професор кафедри культурології та археології Національного університету
«Києво-Могилянська академія»

 

Золоті руки різьбяра Дмитра Пазенка – майстра і митця

Краса Карпат, створена різцем

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com