Вже майже 5 років світ намагається поволі шпигати Росію санкціями – то більш, то менш влучними. Під кінець 2019 року, якраз у різдвяну шкарпетку, найкращу санкцію проти Росії подарував Україні президент США Дональд Трамп. Це навіть не санкція року – санкція п’ятирічки.

Оборонний бюджет США, який було 20 грудня підписано президентом, передбачає не тільки фінансову допомогу Україні, а й запровадження санкцій проти російських газопроводів Nord Stream 2 та «Турецький потік». Відразу після цього швейцарська компанія Allseas, яка займається укладанням труб для Nord Stream 2, зупинила роботу. Наразі для побудови газогону залишається прокласти ще 300 км труб.

Одним елегантним розчерком президентської ручки Трамп вибив основу і з-під газопроводу «Північний потік-2», і, швидше за все, з-під всієї російської оборонки. Панове українці, купуйте поп-корн, вмощуйтеся зручніше: посипалася не тільки російська піраміда – почала горіти земля під її європейським корінням. І відразу стало чітко помітно, хто в Європі підгодовував російський оборонний, а точніше – військово-окупантський комплекс. То й так було зрозуміло – але не так чітко і не так явно…

«Уряд Німеччини шкодує, що президент США Дональд Трамп підписав оборонний бюджет, яким передбачені санкції проти компаній, які беруть участь у будівництві російських газогонів, і намагається з’ясувати, які зараз є можливості для маневру», - заявила речниця Мінекономіки та енергетики ФРН Беате Барон у понеділок на брифінгу в Берліні, повідомляє власний кореспондент Укрінформу.

А координатор уряду Німеччини з трансатлантичної співпраці Петер Баєр в інтерв’ю Німецькому радіо визнав, що санкції США дуже впливають на Німеччину, однак мусів визнати, що «закручувати зараз спіраль ескалації із контрзаходами» недоцільно, адже формально санкції не стосуються Німеччини як держави чи уряду, а спрямовані проти приватних компаній. Берлін має вести перемовини з компаніями, а також з американськими партнерами, зазначив він. Баєр також зазначив, що новини про санкції не стали «неочікуваними», але в передріздвяні дні хотілося б почути інші, адже «друзі так не поводяться». Звісно, що не поводяться. «Друзі» фінансують безпосереднього ворога НАТО – перекидаючи натомість фінансування НАТО на когось іншого…

Слідкуйте за руками: санкції, застосовані до Росії та її джерел фінансування, вдарили по німецькому бізнесу. Як несподівано, хто б міг подумати. І то настільки сильно вдарили, що координатор уряду у прямому ефірі розмірковує про контрсанкції у відповідь – санкції до США, не до Росії! – але не має за що вчепитися, формально німецьку державу ніхто не чіпав.

І її би й ті санкції і не зачепили, якби вона не підтримувала фінансово державу-окупанта. Але прагнення до нового пакту Молотова-Ріббентропа наразі є настільки сильним, що деякі німецькі економісти та підприємці навіть відверто закликають до запровадження контракцій, зокрема, і щодо скрапленого газу, який США хочуть постачати в Німеччину. Тобто хочуть остаточно, безальтернативно і безповоротно посадити Німеччину на газову голку Росії.

В цьому, мабуть, нема нічого дивного, особливо якщо врахувати, що нещодавно німецькі ЗМІ розкопали, що гендиректор компанії Nord Stream AG, оператора газогону «Північний потік-2», Маттіас Варніг працював шпигуном у таємній поліції НДР Штазі з 1974 року.

Видання Der Standart зазначає, що Варніг мав кодове ім’я «Артур» і здобував інформацію про західнонімецькі компанії. З 1981 по 1990 рік Маттіас Варніг обіймав різні посади в уряді НДР, зокрема – в Міністерстві зовнішньої торгівлі і Кабінеті міністрів.

Пізніше Варніг працював у Дрезднер Банку, який у 1991 році відкрив своє відділення в Санкт-Петербурзі. У цей же час у місті працював майбутній президент Росії Володимир Путін. От там доля і звела двох шпигунів…

Головою «Північного потоку» Варнінг став у 2006 році, а у 2012 році отримав «Орден пошани» від президента РФ. Варніг нині є членом наглядових рад низки російських компаній, серед яких – «Транснафта», «Роснафта» і «ВТБ-банк».

До слова, «ВТБ-банк» донедавна працював в Україні, і досить активно – аж до вересня 2018 року. Хоча під санкції США українська філія банку потрапила ще у грудні 2015 року, а сам «материнський банк» – ще у вересні 2014 року. Саме через війну в Україні. Але працювати в Україні ще довгих 4 роки банкові це не завадило. Звісно, до цього аж ніяк не могло спричинитися те, що у 2006 році ВТБ викупив у українського бізнесмена Петра Порошенка банк «Мрія», з якого потім і зробив собі український філіал. Ні-ні, хіба могла ця дрібна обставина сприяти тому, що банк країни-окупанта у 2015 році став п’ятим за обсягом уставного капіталу банком України. Звісно, що не могла…

А потім у вересні 2018 року на українську філію банку подали в суд кілька компаній, пов’язаних з Ігорем Коломойським. На основі рішення Арбітражного суду Гааги, котрий визнав, що Росія порушила договір з Україною про захист інвестицій від 1998 року – коли окупувала Крим і націоналізувала українські компанії. Суд Гааги постановив, що Росія повинна сплатити українським бізнесменам 139 млн доларів. А український суд продемонстрував дива кмітливості – і постановив, що акції дочірніх компаній російських підприємств – то якраз те майно, котре можна здерти з Росії замість тих 139 млн доларів.

18 грудня 2018 року, якраз в ніч на Миколая, українцям прийшов невеличкий подарунок – було оголошено про початок процедури ліквідації АТ «ВТБ БАНК».

На жаль, цього року святий Миколай вирішив питання Криму десь приховати – і то навіть з пам’яті українських чиновників.

«Якщо бути прагматичним, то питання Сходу треба вирішити тими механізмами, які спеціально сфокусовані на Сході, Кримські проблеми — іншими механізмами, адже поєднання їх ускладнює і без того вкрай складні переговори в Мінську», – заявив міністр закордонних справ України Вадим Пристайко в інтерв’ю «Укрінформу».

Чи то часом не натяк на те, що Донеччина – то одна країна, а Крим – інша країна? Чи може окупанти різні? За яким принципом поділяємо? Вже 5 років «прагматизму» минули, може вистачить?

Чи хочеться дотягнути до того моменту, поки Мінськ таки точно увійде до складу РФ? Щоб вже точно було зрозуміло, що то за переговори, і на чиїй території вони проводяться?

Щоправда, он того ж таки 20 грудня Путін і Лукашенко знову не домовилися – вкотре! – про об’єднання в одну державу. Але з того, як наполегливо російський «брат» затискає Лукашенка в своїх обіймах, рано чи пізно Мінськ таки стане офіційною російською територією. В них там наразі тільки три питання лишилися, на яких Лукашенко може вдавати з себе сліпоглухонімого чоловіка, котрий ніяких натяків не розуміє – хоча йому вже кажуть прямим текстом, куди вже пряміше?

«Я вважаю, що рішення про створення Союзної держави були правильними. Російський та білоруський народи, по-моєму, те ж саме, що український і російський - це майже одне і те ж в етнічному сенсі слова, і з точки зору нашої історії, духовних начал. Тому те, що у нас з Білоруссю відбувається таке зближення, я цьому дуже радий», – заявив Путін на підсумковій прес-конференції.

Офіційно цим двом ще лишається з’ясувати питання компенсації Білорусії за російські податкові вибрики у нафтовій галузі, ціну на російський газ для Білорусі і принципи введення єдиного оподаткування для «Союзною держави». Путін натякає, що ще мали би бути «наднаціональні органи влади» для союзної держави. Вочевидь – російські наднаціональні. Лукашенко це добре розуміє, і впирається, як тільки може. Але можливості його дуже і дуже обмежені. Втім, для людей, котрі уважно стежать за новинами, те, що Білорусь – то вже майже «Союзна держава», не є секретом. Хоч і не для всіх.

От для прикладу, нещодавно з’ясувалося, що нардеп, на котрого покладала неабиякі надії чимала частина українського суспільства, і партія котрого нещодавно виступила із заявою про скасування Мінських угод, нещодавно їздив до Мінська.

Партія його навіть заявила, що в тому нічого поганого немає, мовляв, Святослав відразу сказав, що не припинить займатися музикою, а законом це не заборонено.

Добре хоч не в Москву поїхав – це теж законом наразі ніби не заборонено…

Щоправда, в «Голосі» не уточнили, на чийому саме корпоративі виступав творчий депутат. А от видання «Белорусский партизан» повідомляло, що Вакарчук виступав на корпоративі компанії Wargaming, відомою своєю грою «World of Tanks». Україномовна версія гри, до слова, з’явилася тільки у 2016 році, і працює тільки для клієнтів з «російськомовних країн», клієнти з Європи чи США, які хочуть бавитися українською, мають встановлювати неофіційну додаткову програмку.

Але хіба то завадить депутатові співати, якщо серце просить?

Втім, він не єдиний такий культурний діяч, цього року чимала купа представників культурної і довколакультурної еліти України вирішили поборотися за титул «розчарування року» шляхом встановлення тісних стосунків із «союзною державою».

От, для прикладу, Видавництво Старого Лева продало права на видання серії книжок творчої майстерні «Аґрафка» «Голосно, тихо, пошепки» та «Я так бачу» російському видавництву «МІФ». І теж не побачило в тому нічого страшного, мовляв, це ж популяризація української книги, нехай в Росії знають, яка українська книга хороша.

Шановні панове з ВСЛ геть не зауважили, що в Росії давно знають, яка українська книга хороша. І які українські письменники хороші. І яка Україна хороша – вся. І тому хочуть її зжерти всю без залишку. А ВСЛ, відповідно, тепер допомагає цьому процесові – аби чудове російське видавництво «МІФ» – то ж треба було ще й видавництво з такою назвою знайти, Василь Сліпак десь у могилі перевернувся – могло заробити побільше грошей на українській книзі, сплатити чимпобільше грошей у російський бюджет, аби на них виробили чимпобільше куль і відправили їх в Україну. Аби там стріляти в «Міфа» і в таких, як «Міф». Куля – вона ж до непристойності дешева, аби вбити Василя Сліпака, цілком вистачило податку з однієї книжки…

Таких прикладів, на жаль, достатньо.

На щастя, і протилежних прикладів теж досить.

Того ж таки 20 грудня, в день підписання оборонного бюджету США, Україна відзначала 45-річчя з Дня народження Василя Сліпака. Шкода, не так помпезно і не з таким розмахом, як то мало би бути, однак, до 50-річчя ми виправимося.

На наше щастя, послідовників у нашого «Міфа» набагато більше, ніж у їхнього.

Наші – відважніші, бо ризикують, а подекуди й платять життям за те, щоб для РФ Україна не здавалася такою привабливою, а ще краще – щоб навіть лякала.

І ми зобов’язані їх не розчарувати.